Українська література - шкільні твори - 2023

Поет своєї епохи (творчість Є. Маланюка)

Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

I. «Внук кремезного чумака, еічовика, блідий праправнук» Є. Маланюк. (Євген Маланюк походить зі етарої чумацької родини, яка у XVIII етолітті пересели- лаея з Галичини на Херсонщину. Дід його, за згадками поета, був двох метрів заввишки, з чорними бровами, з трохи посивілою у 98 років чуприною. Це його кров дзюрчить в усіх віршах поета, це його жага до життя надихала й онука до творчості. Чорноморський степ, край колишніх вольностей війська Запорізького, викохав вільнолюбну душу поета. Мати, Гликерія Яківна, навчила любити рідну землю, розвинула потяг до мистецтва).

II. У вирі революційних подій. (Революцію 1917 року Євген Маланюк зустрів підпоручиком. Він уже побував на фронтах Першої світової війни, бачив жорстокість, кров, смерть, втрачав друзів, однополчан. Майбутній поет був командиром кулеметної сотні у стрілецькій дивізії, якою командував підполковник І. Мішковський. Цей мужній вояк, «живе втілення запорожця, що зберігся до XX століття», мав великий вплив на подальшу долю Євгена Маланюка).

1. Участь поета у визвольних змаганнях. (Як спорохнявіле, гниле дерево, впало самодержавство. Здавалося, що тепер народи величезної імперії можуть стати вільними, незалежними. Молода Україна вперше відчула вітер свободи. Офіцер царської армії Євген Маланюк стає сотником армії УНР, щоб зі зброєю в руках захищати державу).

2. Поразка УНР і вигнання. (Не судилося Україні зберегти свою незалежність. Надто могутня сусідка, яка звикла бачити Україну своєю «окраїною, була на сторожі своїх великодержавних інтересів. Мужньо билися українці, але мало було захисників. Інші повірили брехливим гаслам — «Євобода!», «Рівність!», «Братерство!». Застукотіли колеса потягів: «На Захід! На Захід! На Захід!» Бійці УНР, а разом з ними і Маланюк, назавжди покинули рідну землю).

III. Життя і творчість в еміграції. (Євген Маланюк разом з іншими інтернованими бійцями УНР потрапив до Польщі. У таборі містечка Каміш зібралося багато обдарованих людей, причетних до літератури і мистецтва. Вони почали випускати свої журнали, альманахи, де друкувалися твори поетів-емігрантів).

1. Нападки на Маланюка побратимів по перу. (Уже перші твори Євгена Маланюка, надруковані в часописі «Веселка», викликали різку негативну критику поетів-емігрантів. Він кинув виклик тому брутальному, темному, що є в людській природі, став «гладіатором нещадних рим». Маланюк не лив сльози з приводу втрати Батьківщини, не оспівував її широких ланів, темних лісів, повноводих річок, мудрого народу. Поет стискав зуби від люті, що Україна кинула напризволяще своїх дітей. Розвіялися останні сподівання на повернення:

Покарано… На наші кров і дім Прийшла орда. Лишили олтарі ми).

2. Звинувачення поета у його нелюбові до України. (У збірках «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934) Євгена Маланюка центральним образом є Україна, але перед читачем вона постає Чорною Елладою, Анти-Марією, зрадницею Кармен, покриткою Катериною, жахливою відьмою з кажанячими крилами, яка п’є байстрючу кров своїх дітей. Мало хто з критиків зрозумів, що за цими страшними лайливими словами поет ховає свою любов до втраченої назавжди батьківщини, свій біль від неможливості повернення. Маланюка звинувачували в нелюбові до України, у приниженні її гордості і плямуванні честі. Але поету вистачило духу і гордості витримати всі нападки, не змагатися, не втратити власного «я»).

3. Передчуття власної долі у поетичних рядках Маланюка. (Кажуть, душа справжнього поета має прямий зв’язок із космосом, а тому, вдивляючись у минуле, він може передбачати майбутнє. У «Сонетах про Орлика» Маланюк звернувся до образу вірного товариша гетьмана Івана Мазепи Орлика, який теж був вигнанцем. У трагедії цього мужнього воїна поет побачив власну трагедію: йому вже ніколи не повернутися на Батьківщину. Є. Маланюк передчував і своє вигнання, і одиноке життя, і свою смерть у місяці лютому. Це фатальне передчуття поет відтворив у вірші «Лютий». 16 лютого 1968 року його не стало.

IV. Самотність і велич Євгена Маланюка — «залізних імператора строф», «гладіатора нещадних рим», «тверезого варяга». (Євген Маланюк мав чутливе серце і всі людські переживання пропускав через нього. Його твори відзначалися надзвичайним напруженням форми і змісту, а висока особиста культура, досконале знання рідної мови і поетична майстерність поставили його вище за інших митців. Не всі могли зрозуміти його творчість, багатьом він не подобався своєю, як іноді здавалося, зверхністю і у творчості, і в особистих стосунках. Великий талант зробив його одиноким і нещасним. Маланюк жив самотньо і в останню хвилину свого життя був один).