Українська література - шкільні твори - 2026

Україна у творах Андрія Малишка

Андрій Малишко — це поет, якого за життя любили і ненавиділи можновладці, нагороджували і ганьбили за його безмірну любов до України, до рідного народу.

У грудні сорок першого року Малишко, тоді старший лейтенант, що з небагатьма бійцями вийшов з оточення під Харковом, схудлий, неголений, у розбитих чоботах і обпаленій шинельці, читав Микиті Хрущову:

Україно моя! Далі, грозами свіжо пропахлі.

Польова моя мрійнице, крапля сонця з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі.

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Там, у Воронежі, куди відступила, здавши ворогові Україну, пошматована у боях армія, його слухали генерали, й обтяжений складними обов’язками поляк Рокоссовський одвернеться до вікна, ховаючи зволожені очі. На тому командному пункті були полкові комісари Ванда Василевська, Бажан, полковник Довженко, комісар Корнійчук — усі вони слухали, як натхненно читає Малишко щойно написаний біля вогнища вірш «Україно моя!», який потім увійшов до виданої 1941 року збірки «Битва». У голосі молодого лейтенанта бринить сум, розпач, і безмежна синівська любов:

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста.

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.

…І лежала земля в попелищі, земля чорнотіла,

Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Війна увійшла в життя і творчість Андрія Малишка і залишила там свій глибокий слід. Спалена, потоптана Україна була головним образом його творів. Він звертається до неї, як син до матері, він готовий віддати свою молодість і саме життя, аби Україна була жива, розцвітала, милувала своїми барвами:

Буду дихати, падати, рости й воювать до загину…

…Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші

У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Малишкові воєнні дороги пролягли від Дніпра до Дону й Волги, а потім від Волги через усі рубежі до Одеру. Він пережив гіркоту поразок, утрату друзів і радість перемог. Усе, що чув і бачив, поет переніс у свої твори. Він захоплювався, жив створеними образами, страждав і переживав разом із ними, умів просте, звичайне піднести до високого й незвичайного. Поет поспішав зафіксувати факти, що вражали його щоденно. Його твори — це піматки кривавого, трагічного і водночас героїчного та мужнього життя.

Творчість Андрія Малипіка — це також постійне звертання до України, милування і захоплення її красою:

За тихим степом тліють вечори І сивим пилом криється дорога.

І молода зоря золоторога Спаде, як птиця, в шумні явори.

Він знаходив слова, які передавали всю гаму почуттів і до рідної землі, і до людини. Поет писав: «Я хочу бачити нашу людину в мистецтві вищою від Про- метея і величнішою від Антеєвих подвигів, бо вона тримає землю на своїх плечах, а головою досягає неба. І хай вона буде земною — у простій шахтарській робі, а жінка з барвистою хусточкою на голові, і щоб скрипіла колиска в хаті, де спить дитина, і дівчина цілувала милого і плакала від розлуки, а друг підставляв груди за друга, а мати сумувала за сином у далекій дорозі».

Малишко залишив нам у спадок вірші, в яких і сльози, і щастя, і тривога з любов’ю, і дороги, які пахнуть чарівними зорями і росяними травами. Вони закликають нас іти широкими шляхами в майбутнє, любити й оберігати рідну Україну.