Українська література - шкільні твори - 2026

Природа як фон почуттів ліричного героя в поезіях А. Малишка

Варіант 1

Різноманітні за мотивами вірші Андрія Малишка стали відомими й популярними ще за життя поета. Його твори читали солдатам перед боєм у часи війни 1941-1945 років, рядки з поезій звучали в будинках мирних жителів, у шкільних кабінетах, були покладені на музику й ставали піснями… І перше, що привертає увагу читача під час прочитання поетичних збірок Андрія Малишка, — зображення ним природи як фону почуттів ліричного героя.

Справді власне пейзажну лірику, що була б присвячена суто опису природи, у поета можна зустріти нечасто.

Яскраві метафори, авторські епітети, влучні порівняння у зображенні картин природи бачимо в кожному творі. Ці художні засоби введені для кращого розуміння читачами внутрішнього світу ліричного героя, його думок, вражень, переживань.

Вірш, у якому Андрій Малишко захоплюється красою рідної України та її мови, починається рядками:

То голос твій кличе,

Наповнений синь-вітровищами.

То голос твій ходить,

Не скутий морозом і хвищами,

Повинутий чайками білими,

Нивами спілими…

Хіба міг би автор описати всю велич рідної країни, її красу, показати ніжне ставлення до неї, не згадавши про барви її лісів і ланів, ночей і світанків?

А пісенна лірика Андрія Малишка! У відомій поезії "Вчителька" почуття ліричного героя тісно переплетені з картинами природних змін:

Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають квіти.

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

В осінньому небі "летять-летять журавлі", минають дні, учителька сивіє, "як в тяжкий мороз не пожата нива".

Однак знов настає весна, "щебече юнь і цвіте трава", і старенька, як і багато років тому, іде у клас, щоб віддатися благородній справі. У цьому вірші ліричний герой не просто говорить про зміну пір року: таким чином показано життя жінки, яка віддала всі свої сили й талант вихованню багатьох поколінь.

Не менш відомою і не менш насиченою картинами природи є поезія "Пісня про рушник". Автор на білому полотні бачить "і зелені луги, й солов’їні гаї", він трепетно стелить його "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", щоб згадати своє дитинство, матір, усе життя. Немислима доля героя без краєвидів рідної землі, українські пейзажі є натхненням для його творчості.

Картини природи — важливий елемент у будь-якому творі як для розуміння обставин, за яких відбуваються події, так і для характеристики персонажів. У творчості Андрія Малишка пейзажі пов’язані зі світовідчуттям ліричного героя, органічно вплітаються у структуру поезій і виражають усі внутрішні порухи душі автора.

Варіант 2

Поезія А. Малишка в уяві кожного українця асоціюється з піснею, адже він писав пісні — жанр, який мав чимало прихильників, особливо якщо це ліричні пісні. Мудрі, ніжні, мелодійні вірші зворушують серце й уяву.

Таємницю зачарованих мелодій-віршів А. Малишка Олесь Гончар пояснював так: "Народнопісенна основа в його творчості не стилізація, то його власне поетичне мислення, органічна поетова образність, що зливається з художнім розливом образності народної".

Ця народнопісенна основа зумовила особливе ставлення поета до природи. Природа не стільки фон почуттів ліричного героя, скільки могутня стихія, гармонійною частиною якої є людина. "Природа одному мати, другому — мачуха", — стверджує народна мудрість. Для А. Малишка природа була, безперечно, рідною матір’ю. У гармонійній красі природи він знаходив невичерпне джерело натхнення: і тоді з’являлися на білий світ слова, що найповніше, найточніше відображали найтонші нюанси почуттів.

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,

В них сподівання й надії

Дивним карбом навік запеклись.

Яку душу треба було мати, аби створити таку високохудожню поезію! Скільки добра і щирості треба було вмістити в серці, щоб так проникливо і тонко відчувати дихання землі, посмішку природи, щоб так ніжно торкнутися тендітних струн людської душі, так щедро черпати багатства рідної мови! У поезії зображується портрет коханої, зітканий зі звичних для людини, позбавленої творчої уяви, елементів: очі, брови, дихання. В очах коханої міститься нерозгадана таємниця. Той, хто віднайшов у душі милої свої сподівання й надії, може черпати цю таємницю пригорщами, "наче воду з ясної криниці, щоб розхлюпати людям в житті". Ця таємниця очей дарує поету натхнення, переливається у мелодії слів, але не треба її "розхлюпувати людям".

Для закоханого вмить змінюється весь світ, незнані до цього часу почуття розривають серце. Йому здається, що всі навколо знаходяться у тому ж стані напівбожевілля і розуміють це буяння емоцій, переживань, солодких страждань; усі навколо захоплюються цими очима-веселками з-під марева брів.

Ліричний герой готовий поділитися своєю радістю з усім світом, звідси — звернення до всього людства. Таємниця очей коханої саме в тому і полягає, що раптом ти знаходиш для себе інший Всесвіт, такий чарівний і такий не схожий на всі ті світи, які ти знав до цього часу. Це неочікуване усвідомлення, що лише одна людина, кохана людина, може замінити тобі весь земний світ. Мабуть, тому образ коханої у поезії "Я люблю твої очі у мрії…" ніби розчиняється у природній стихії. Кохана — це і вода, і вітер, і ліси, і стежки, і лужки, і ночі, і дні, і золоті зорі:

Тож диханням твоїм опівночі

Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,

Прочитаєш ти в людських очах

Свою душу, легку і шовкову,

По стежках, по лужках, по ночах!

Душа людська — це нерозгаданий секрет, але в душу поета можна зазирнути через призму його натхнення і бентежних віршів, його високого, ніжного поетичного слова:

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку,

Крикну: прийди! — І прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! — І воскресну в рятунку.

Перше кохання, неповторне й полохливе, ніжне, як цвіт яблуні. Це його відгомін постійно вчувався в поезії А. Малишка. Йому дуже подобалась Катруся — вродлива, чепурненька, гарно вчилася, мала чорні глибокі очі — з ясним, а часом ніби трохи сумовитим поглядом. Певно, він теж був їй до вподоби, бо не раз відчував на собі її погляд. "Полюбила мене, — Я не знаю, — Кажуть люди, що так, мов, і є". Сумніви ще панують у голові, але у серці народжується заклик: "З чебрецевого рідного краю йди у гості, кохання моє!" Вона, чарівна, незнайома, — синій пролісок в сніжних долинах, ясний місяць. Вона, очікувана і така рідна. Її подих — то вітер із дніпрового краю. Її чорні брови — шовкові і ніжні. І знову сумніви, і знову очікування.

Найдорожчий скарб, який може віддати своїй коханій юне палке серце, — шум дібров, витку недовгу стежку літ, весняних небес золоту мережку.

Протягом усього життя Андрій Малишко згадував свою першу, ще дитячу любов. Відображені ці спогади і в інтимній ліриці. Вони наймиліші серцю, а тому, напевно, пов’язуються в уяві з рідною землею.

Кохана залишила свій дарунок, спогад про себе у всьому, що було близьким із дитинства: березовий сік — то цілунок, вітер вдалині — то подих, струмок на схилі, гомін плеса край села — то щебет сміху, зелений хміль в лузі — то дві коси, стежечка — то сміливий погляд очей, гіркота колючої ожини — то гіркота смутку.

Все твоє: і ці сліди дівочі,

Цвіт і небо, й не розрив-трава,

І ранкове сонечко із ночі

За твоєю тінню ожива.

Будучи вже одруженим з іншою жінкою, Андрій Малишко дізнається про смерть Катрусі і дуже тяжко переживає. Її життя не було легким; невдале заміжжя, хвороба. Але в його пам’яті залишилася несмілива юна дівчинка, з якою він розділяв солов’їні ночі і вранішні зорі. Це молодість, це цвітіння каштанів, це київські зорі — це кохання.

Ніжна мелодійна поезія А. Малишка нікого не залишає байдужим. Його прекрасні вірші, за словами А. Франса, схожі на смичок, яким проводять по звучним фібрам нашої істоти. Здається, що співає душа поета, але насправді починає співати наша душа. Він чарівник. Читаючи його твори, ми теж стаємо поетами, як він.