Українська література - шкільні твори - 2026

Тема батьківщини в ліриці А. Малишка

Варіант 1

Чи варто говорити, що образ Батьківщини присутній тільки в окремих поезіях Андрія Малишка? Здається, що всі його вірші — про Батьківщину. Про що б не писав поет — чи то про війну, чи то про мирне будівництво, про матір, про Тараса Шевченка та інших українських письменників тощо — він пише про рідну свою Україну, дарує їй свою синівську любов.

Вже серед ранніх творів Поета зустрічаємо вірш «Батьківщині», що дає читачеві широку картину зростання України на початку XX століття. Захоплений поет говорить про те, що голос рідної країни зливається із сильними голосами інших народів. Але перш за все він прагне віддати шану Україні за те, що вона породила його дала йому душевну міць:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

І нехай поет, можливо, помиляється щодо райдужних перспектив його країни в «сім’ї вольній новій», та він щирий у своїх переконаннях.

Цикл «Україно моя» — один з найсильніших у творчому доробку у поета. Він весь пройнятий болем та любов’ю до рідного краю. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі видіння майбутнього переплітаються в циклі з особистими спогадами й переживаннями поета. Для добірки віршів характерна романтична піднесеність та реалістична виразність, гнівне викриття ворогів та ніжний ліризм у змалюванні близьких поетові людей. Це поєднання і порить вражаючу силу Малишкового вірша:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

У цьому ж циклі вміщено поряд два вірші з однаковою назвою — «Україні». В одному з них поет змальовує образ Батьківщини-матері, яку захищають її вірні сини:

І містами, полями, дібровами

Йдуть сини — тільки блискавка б’є —

Не пожаром — шаблями грозовими

Освітивши обличчя твоє!

У другому вірші Батьківщина — це та сила, що піднімає солдат на бій, оскільки вони несуть її у своєму серці, оскільки вони захищають своїх матерів і батьків, свої родини, рідні поля й діброви:

І, може, ту гірку сльозу,

Що батько вилив ледь живий, —

Візьми у серце, як в грозу,

І стань, як месник грозовий!

Любов до Батьківщини — провідний мотив творчості Андрія Малишка. Тому його поезія, емоційність якої б’є ключем, настільки полюбилася народові, стала добрим супутником українського читача. Вона збагачує, розвиває відчуття прекрасного, бо любов до рідної землі — це першооснова людського існування.

Силою неповторного таланту, самобутністю образного слова, мелодійним звучанням поетичного рядка, пісенністю, що йде з джерел народної поезії, прозорістю думки, філософськими узагальненнями творчість Андрія Малишка здобула популярність не тільки в Україні, але й за її межами, тому що для кожного народу важливе те, про що пише поет — любов до матері і через неї любов до Батьківщини.

У пам’яті народній завжди зберігатиметься образ Андрія Малишка — людини рідкісного душевного багатства, полум’яного патріота, поета-трибуна, громадського діяча, вічно молодого душею, чесного й принципового, закоханого в свою Україну:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Підсумком до всього вищесказаного можуть бути слова вірша «Вітчизні», написаного Андрієм Малишком:

Не шукав я другої на світі,

Бо другої такої нема,

Ти — як сонце, одна у зеніті,

Ти — як птиця на рідному вітті,

Як любові хвилина німа.

Варіант 2

Україно моя, мені в світі нічого

не треба.

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Андрій Малишко

Ім’я Андрія Малишка по праву занесено в золоту скарбницю світової літератури. Це поет могутнього ліричного обдарування, могутнього, адже надихала митця любов до Батьківщини, до рідної України. Любов до Батьківщини, до рідного дому, до стежин, схожених у дитинстві, до людини — ось основні мотиви творчості поета.

Вже перша книжка Андрія Малишка мала назву "Батьківщина". Одне тільки слово, але яке промовисте; скупе, але багатозначуще! Вже ця книжка була відзначена високою патріотичною наснаженістю, любов’ю до рідного краю, його чарівної природи. Пейзажі рідної землі тут змальовано з такою сердечною теплотою, яка зігріває і чарує душу читача. Любов до рідного краю поет проніс через усе життя. Його душа, як той бусел, такий улюблений митцем, усе життя летіла додому, бо для нього нічого милішого в світі не було, ніж "наше подвір’я, стара яворина". Поет навіть сам указував на свою схожість із буслом у їхній любові "до отчого дому".

Спогади про рідну землю, про батьківську хату зігрівають теплом душу ліричного героя циклу "Україно моя", що був написаний у перші роки Другої світової війни, у роки, коли Україна палала в огні. З любові до Батьківщини виростає у ліричного героя почуття гніву й обурення. Виявом великої любові до рідного краю, почуттям гордості за землю батьків, клятвою Вітчизні звучать слова поезії:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Ліричний герой важко переносить розлуку з рідною землею, йому боляче усвідомлювати те, що рідні поля топче ворог, а він мусить відступати: "Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг".

Тема патріотизму проходить через усю поезію Андрія Малишка. Вона є провідною і в його книжці "Серце моєї матері". Серце матері — то серце Батьківщини — Звенигори. їй поет адресує найсердечніші, найтепліші слова любові, звіряється про свою готовність:

….в щасті плакати, й нівроку,

Стрічать Звенигору високу,

Мою Вкраїну карооку,

Земну любов мою святу!

Рядки поезій Андрія Малишка випромінюють тепло, адже продиктовані вони щирою любов’ю до рідної землі — до України, тому так глибоко западають вони в душу читачам, тому так сильно відбиваються в пам’яті.

Улюблений образ великого Кобзаря у творчому доробку А. Малишка

Образ Тараса Шевченка — безсмертного незламного Кобзаря — бентежитиме ще не одне покоління читачів. Цей образ увібрав у себе всю духовну силу нашої нації, висловив у своїх поетичних творах сподівання віками гнобленого народу, подарував йому надію на визволення.

У Андрія Малишка Тарас Шевченко як герой поетичного твору може бути різним. Він і стомлений поневірянням на чужині, і гнівний до катів свого народу, і ніжний до своїх близьких, і задумливий. Малишко повертався до змалювання образу Кобзаря у різні періоди своєї творчості, немов вимяріючи ним свою совість, своє натхнення.

Збірку "Віщий голос" Малишко цілком присвятив образу Великого Кобзаря. Поет вшановує іншого поета, розкриває глибинне значення його творчості для українського народу, підносить естетичну вартість Шевченкового художнього слова:

…І слово те огнисте і суворе

В кріпацьку душу билося, як море.

Як вал дев’ятий, мчало з далини,

Рвучи заграти й куті кайдани.

Хто б ти не був, та якщо ти українець, тобі не байдуже слово Кобзаря, бо зігрівають тебе "Тарасове серце, Тарасові очі". Цей поет "писав "Кавказ" серед темної ночі", "розриваючи власне серце", він не міг лишатися байдужим до жодної краплі страждання свого народу.

А. Малишко раздумує над тим, з чого кувалося ІІІевченкове слово, звідки набирало воно такої вражаючої сили, такого творчого лету:

Чи кувалося теє слово з крицею в горнилі,

Чи на пружнім корневищі бралося на силі.

Чи на ниві неозорій десь його начало,

Що гарячим добрим квітом землю заквітчало.

Поетичне слово Кобзаря — наче тверда криця і неначе ніжний квіт, воно може бути різним: твердим і ласкавим, гострим і м’яким, добрим і лагідним, і суворим, сповненим сили, заклику до боротьби:

Є слово — наче мед, як хміль і як потік,

А є слова такі, що ломлять скелю дику,

З клітин вогню і сліз, з важкого болю й крику

Не зіткані, ні, ні! — злютовані навік.

Естафета поколінь, сформована Тарасом Шевченком, неперервна, оскільки він звертається до кожного з нас, коли б ми не жили, про що б не мріяли. Поет говорить про найважливіші цінності життя:

Тая пісня, на найвищій грані,

Від Тараса йде до поколінь.

Митець XX століття сподівається, що його соратник по перу із задоволенням дивився б, як розквітає тепер його Україна, як вільно й радісно живуть його діти:

От прийшов би ти, невмирущий, через ночі і через гори,

Як дивився б ти, задивлявся в наші космоси і простори!

Поет згадує улюбленого народом Кобзаря і в часи лихоліття, коли країна палає війною, коли страждає під фашистськими кайданами. І образ незламного Шевченка надихає бійців на боротьбу, дає їм моральну силу, натхнення — захищати рідну землю понад власні сили. І Тарас стає поряд з кожним бійцем, підтримуючи його своїм плечем, стаючи йому другом і побратимом. Поет пише у вірші "Тарасу Шевченкові":

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

А поезія "Тарас" ніби продовжує цю тему:

Не в землі він лежить — над землею стоїть,

як з граніту,

Так, що як не дивися, — а видко його всьому світу!

У вірші "Зустріч з Яриною" вимальовується образ притомленого подорожнього, який повертається додому. На плечах своїх він ніби несе смутки всього свого народу, а веде його важкою дорогою путівна зірка — Україна. Важко подорожньому — Тарасові — повертатися до рідної землі після стількох поневірянь, і навіть сестра не впізнає його:

— Ярино, не впізнала? Моя лебідко біла!..

Усе своє проминуле життя Тарас уявляє як довгий самотній шлях додому:

Усе, що пережито,

На спогадання гідне.

Стоїть колюче жито,

Достигле, та нерідне.

Топтав колючі терни

До батьківського дому.

Сідав одпочивати

Один в степу глухому…

Поет змушений був довгі роки бути далеко від рідної України, та він весь час линув до неї серцем, прагнув висловити її болі й радості. Так і ліричний герой поезії Андрія Малишка лине в думках до України, повертається до неї. А сучасний поет знову повертає свого читача до вічних цінностей нашої культури — класичного вірша Тараса Шевченка, його невмирущого образу.

Висновком до мого твору можуть бути рядки вірша "Пам’ятник Тарасові":

І от —. взяли ми день прозорий

І бронзу доброго лиття,

Щоб образ твій нерукотворний

Запам’ятать на все життя.

Варіант 3

І колишеться м’ята,

І тремтить далина,

І доріг є багато,

А Вітчизна — одна.

То вона — наше сонце: світ голубий,

То ж за неї умри,

Але ворога — вбий.

А. Малишко

Україна! Як багато почуттів вкладено в це слово. Яка вона гарнії, велична і неповторна! А чого тільки вона не винесла на своїх плечах?! Мабуть, надзвичайно дорога, Україно, твоя земля, коли усвідомлюєш, скільки народу закатовано та замордовано по Сибірах та (соловках за твою волю й незалежність. Невже є ще на світі такий стражденний народ? А яких синів дужих та високочолих вигойдувала ти в своїх вербових колисках і ще змалечку вкладала їм у руки гострі шаблі. Наливайки і Кармелюки, Морозенки і Нечаї, Залізняки і Богуни — де їхні могили, де їхня велична слава? Нам, українцям, казали напівправду про цих славетних лицарів, не раз цімивали їх зрадниками, аби тим самим принизити наш народ, аби Нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятися.

У найжорстокіших умовах О. Довженко. М. Рильський, М. Стельмах та інші письменники спромоглися зберегти людську гідність і Творчу чистоту. До них, безумовно, належить і А. Малишко.

Не можна без хвилювання читати його поезії, крізь які больовим нервом проходить тема любові до Батьківщини-України. У ножному його вірші про Україну — невимовна краса рідного с попа.

У поезії «Батьківщині» А. Малишко створив ліричний образ рідної Вітчизни. Вона, як мати, «хліб дала з піснями солов’я», піднесла людину праці, виростила та окрилила ціле покоління:

Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила.

Щоб навіки в небо піднялись.

Багатство і краса природи рідної землі розкриваються у різноманітних пейзажах: «степові засмалені дороги», «високе жито», веселе сонце», «сині ріки».

Глибока любов до матері-України відчувається також в урочистому звертанні «земле, зореносице моя», в теплих епітетах:

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе ніколи не віддам!

Виразно поет оспівав красу України у вірші «Ідуть дощі, легкі й прозорі»:

Ромашка дивиться впівока,

І ланка зна життя своє,

І даль полів, гінка й широка,

У серце проситься моє.

Але «із окопів грязьких, із-під куль, на ромашковий шлях» насувалась чорна хмара — Друга світова війна. Сплюндрували, знівечили фашисти красу і ніжність нашої України: «…і лежала земля, в попелищі земля чорнотіла».

З перших днів війни А. Малишко іде на фронт, щоб захистити нашу Батьківщину:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до каплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Безмежна любов до України, біль за страждання її людей і ненависть до катів — основні мотиви лірики Малишка цього періоду. Горе і страждання України — палаюча батьківська хата, сплюндрований танками сад —: вчать ненавидіти ворога.

Нескореність українського народу, його незламна воля до перемоги уособлюються у величних образах Дніпра-Славути, рідного Києва:

І Дніпро заревів —

Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не Прощу!

Любов до України починається з любові до того місця, де народилася дитина, де вона відчула ласку і тепло материнського слова, де зробила перші життєві кроки. У вірші «Щось, брате, ти про рушничок почав», який є своєрідним коментарем до «Пісні про рушник», поет розкриває глибинну суть любові до України:

Його мені подарувала мати,

Щоб я не смів про землю забувати.

Де їв хліб-сіль і знав солоний хліб,

І радощі-смутки, серцю невідомі,

І з багрянцем зорі коло воріт.

Хочеться, щоб кожна людина любила і звеличувала Україну, як це робив А. Малишко, щоб кожний із нас доклав невеличку часточку для розбудови нашої незалежної держави.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…