Українська література - шкільні твори - 2026

Засудили Ганну… (за оповiданням Юрiя Мушкетика «Суд»)

Всі публікації щодо:
Мушкетик Юрій

Варіант 1

Засудили Ганну… (за оповiданням Юрiя Мушкетика «Суд»)«Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з iнтерв’ю власне творче кредо. — У творi повинна буди iдея. Не обов’язково iдеологiя, як за радянських часiв, — це може бути просто думка, щось повчальне». Цього принципу вiн дотримується в усiх своїх творах. Звiдси й типовий для його творiв чiткий розподiл на позитивних i негативних героїв (що зовсiм не виключає психологiзму), якi, зазвичай, постають носiями двох рiзних морально-етичних принципiв. Яскраво змальовано таке протиставлення i в оповiданнi «Суд», що вважається однiєю з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагiчне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управлiння державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з iншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповiших персонажiв та типовi подiї. Образ Ганни — це образ типової колгоспницi тих часiв, але не тiльки. Якщо навiть просто перелiчити її чеснот, можна побачити, що в її образi втiлилися кращi риси трудового народу. Ганна «в роботi з дитинства, не любила бездiлля, любила роботу всiляку, i переробила її гибель — домашньої i колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з пiснею, звичайно, поки спiвалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понiвечило». Ганна завжди самозречено працювала, але не мала анi достатку, анi подяки вiд голови колгоспу. Пiд час голодомору вона втратила дитину, чоловiк i молодший син загинули на вiйнi, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далi, доки мала сили. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiй красi в завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, що пiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим». Образ Ганни схожий на шевченкiвськi жiночi портрети, а її праця в колгоспi надто нагадує панщину. З iсторiї вiдомо, що селяни у сталiнськi часи не мали паспортiв, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямованi проти «дармоїдства» змушували людей виконувати певнi норми («трудоднi»), що виявилися не пiд силу хворiй жiнцi, що вже витратила всi сили на працю i боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мiнiмуму трудоднiв, а наявнiсть серйозних причин нiкого не цiкавить: «Вона подала до суду кiлька довiдок, але їй сказали, що за цими довiдками зняти з неї працездатнiсть не можна». Далi цей момент уточнюється: «її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легшi роботи. А хiба є у колгоспi роботи легшi?» Ганна чесно намагалася вiдробити потрiбне, але часом у неї не вистачало сил навiть дiйти самiй до села. Здавалося б, є свiдки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги. А хто — суддi? Не в самому судi, взагалi? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який «узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напiдпитку». Вiн має й гiршi риси: у оповiданнi викривається його майже вiдверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильнiше, нiж реальнi втрати. Спочатку в неї забирають корову, нiби у борг за молоко, потiм дивом вигодоване порося, вже зовсiм безпiдставно. Навiть з вiйськкомату приходить пiдтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чiпляє «своїх»: «…оскiльки пiдсвинка вже немає, а вiйна скiнчилася, то скiнчилися й її пiльги, пiдсвинка вiднесено на рахунок майбутнiх м’ясопоставок». Отака-от безглузда бюрократiя: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. «Вiдтодi настало запустiння у Ганнинiй душi й на подвiр’ї — також». Тут нема чому дивуватись, бiльший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звiсно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чiпляються бiльше. Приниження на судi — безпiдставне й дике (бо ми знаємо, наскiльки працьовитою була насправдi Ганна) — вiдбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих i задоволених життям кривдникiв, що випивають собi у павiльйонi «Пиво-води», стає останньою краплею…Але така розв’язка, на жаль, символiчна, як уся iсторiя: над покiрними працiвниками безкарно знущаються байдужi до людських доль черствi кар’єристи при владi, й саме вони виявляються життєздатнi шими на той момент. Здається, що вони iснують лише для того, щоб вiдбирати останнi права у вже безправного народу. Вони втiлюють найбездушнiшу й найбрехливiшу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповiданнi.

Засудили Ганну… (за оповiданням Юрiя Мушкетика «Суд»)»Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з iнтерв’ю власне творче кредо. — У творi повинна буди iдея. Не обов’язково iдеологiя, як за радянських часiв, — це може бути просто думка, щось повчальне». Цього принципу вiн дотримується в усiх своїх творах. Звiдси й типовий для його творiв чiткий розподiл на позитивних i негативних героїв (що зовсiм не виключає психологiзму), якi, зазвичай, постають носiями двох рiзних морально-етичних принципiв. Яскраво змальовано таке протиставлення i в оповiданнi «Суд», що вважається однiєю з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагiчне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управлiння державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з iншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповiших персонажiв та типовi подiї. Образ Ганни — це образ типової колгоспницi тих часiв, але не тiльки. Якщо навiть просто перелiчити її чеснот, можна побачити, що в її образi втiлилися кращi риси трудового народу. Ганна «в роботi з дитинства, не любила бездiлля, любила роботу всiляку, i переробила її гибель — домашньої i колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з пiснею, звичайно, поки спiвалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понiвечило». Ганна завжди самозречено працювала, але не мала анi достатку, анi подяки вiд голови колгоспу. Пiд час голодомору вона втратила дитину, чоловiк i молодший син загинули на вiйнi, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далi, доки мала сили. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiй красi в завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, що пiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим». Образ Ганни схожий на шевченкiвськi жiночi портрети, а її праця в колгоспi надто нагадує панщину. З iсторiї вiдомо, що селяни у сталiнськi часи не мали паспортiв, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямованi проти «дармоїдства» змушували людей виконувати певнi норми («трудоднi»), що виявилися не пiд силу хворiй жiнцi, що вже витратила всi сили на працю i боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мiнiмуму трудоднiв, а наявнiсть серйозних причин нiкого не цiкавить: «Вона подала до суду кiлька довiдок, але їй сказали, що за цими довiдками зняти з неї працездатнiсть не можна». Далi цей момент уточнюється: «її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легшi роботи. А хiба є у колгоспi роботи легшi?» Ганна чесно намагалася вiдробити потрiбне, але часом у неї не вистачало сил навiть дiйти самiй до села. Здавалося б, є свiдки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги. А хто — суддi? Не в самому судi, взагалi? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який «узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напiдпитку». Вiн має й гiршi риси: у оповiданнi викривається його майже вiдверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильнiше, нiж реальнi втрати. Спочатку в неї забирають корову, нiби у борг за молоко, потiм дивом вигодоване порося, вже зовсiм безпiдставно. Навiть з вiйськкомату приходить пiдтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чiпляє «своїх»: «…оскiльки пiдсвинка вже немає, а вiйна скiнчилася, то скiнчилися й її пiльги, пiдсвинка вiднесено на рахунок майбутнiх м’ясопоставок». Отака-от безглузда бюрократiя: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. «Вiдтодi настало запустiння у Ганнинiй душi й на подвiр’ї — також». Тут нема чому дивуватись, бiльший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звiсно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чiпляються бiльше. Приниження на судi — безпiдставне й дике (бо ми знаємо, наскiльки працьовитою була насправдi Ганна) — вiдбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих i задоволених життям кривдникiв, що випивають собi у павiльйонi «Пиво-води», стає останньою краплею… Але така розв’язка, на жаль, символiчна, як уся iсторiя: над покiрними працiвниками безкарно знущаються байдужi до людських доль черствi кар’єристи при владi, й саме вони виявляються життєздатнi шими на той момент. Здається, що вони iснують лише для того, щоб вiдбирати останнi права у вже безправного народу. Вони втiлюють найбездушнiшу й найбрехливiшу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповiданнi.

Варіант 2

"Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з інтерв’ю власне творче кредо. — У творі повинна буди ідея. Не обов’язково ідеологія, як за радянських часів, — це може бути просто думка, щось повчальне". Цього принципу він дотримується в усіх своїх творах. Звідси й типовий для його творів чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв (що зовсім не виключає психологізму), які, зазвичай, постають носіями двох різних морально-етичних принципів.

Яскраво змальовано таке протиставлення і в оповіданні "Суд", що вважається однією з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагічне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управління державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з іншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповіших персонажів та типові події.

Образ Ганни — це образ типової колгоспниці тих часів, але не тільки. Якщо навіть просто перелічити її чеснот, можна побачити, що в її образі втілилися кращі риси трудового народу. Ганна "в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понівечило". Ганна завжди самозречено працювала, але не мала ані достатку, ані подяки від голови колгоспу. Під час голодомору вона втратила дитину, чоловік і молодший син загинули на війні, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далі, доки мала сили. "Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим".

Образ Ганни схожий на шевченківські жіночі портрети, а її праця в колгоспі надто нагадує панщину. З історії відомо, що селяни у сталінські часи не мали паспортів, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямовані проти "дармоїдства" змушували людей виконувати певні норми ("трудодні"), що виявилися не під силу хворій жінці, що вже витратила всі сили на працю і боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мінімуму трудоднів, а наявність серйозних причин нікого не цікавить: "Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна". Далі цей момент уточнюється: "її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легші роботи. А хіба є у колгоспі роботи легші?" Ганна чесно намагалася відробити потрібне, але часом у неї не вистачало сил навіть дійти самій до села. Здавалося б, є свідки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.

А хто — судді? Не в самому суді, взагалі? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який "узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напідпитку". Він має й гірші риси: у оповіданні викривається його майже відверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильніше, ніж реальні втрати. Спочатку в неї забирають корову, ніби у борг за молоко, потім дивом вигодоване порося, вже зовсім безпідставно. Навіть з військкомату приходить підтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чіпляє "своїх": "…оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м’ясопоставок". Отака-от безглузда бюрократія: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. "Відтоді настало запустіння у Ганниній душі й на подвір’ї — також".

Тут нема чому дивуватись, більший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звісно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чіпляються більше. Приниження на суді — безпідставне й дике (бо ми знаємо, наскільки працьовитою була насправді Ганна) — відбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих і задоволених життям кривдників, що випивають собі у павільйоні "Пиво-води", стає останньою краплею…

Але така розв’язка, на жаль, символічна, як уся історія: над покірними працівниками безкарно знущаються байдужі до людських доль черстві кар’єристи при владі, й саме вони виявляються життєздатні шими на той момент. Здається, що вони існують лише для того, щоб відбирати останні права у вже безправного народу. Вони втілюють найбездушнішу й найбрехливішу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповіданні.