Українська література - шкільні твори - 2026

Відображення трагічного становища народу в оповіданні Ю. Мушкетика «Суд»

Всі публікації щодо:
Мушкетик Юрій

Варіант 1

У оповіданні «Суд» Юрій Мушкетик показав явища, які відбувалися у суспільстві за часів сталінського та брежневського режимів. Через сприйняття головної героїні Ганни Розсохи автор показує трагічне становище всього народу, їхнє злиденне життя.

Ганна чекає на вирок, перебираючи в пам’яті епізоди свого важкого життя. Неймовірно важко жилося Ганниній родині, коли її мати залищилася вдовою з трьома дітьми. Також нелегко було й коли одружилась. Непосильні податки, неможливість господарювати на власній землі привели родину в колгосп. Як би добре не працювали колгоспники, які б урожаї не вирощували, а за трудодні отримували мізерну кількість зерна. Щоб вижити, змущені були потайки зарізати теля, сховати, щоб не знайшли. Ганна з Омельком вижили, а багато людей померло. Під час страшного голодомору тридцять третього року українці вимирали селами. Вони їли полову, траву, коріння, були випадки канібалізму, а СРСР продавав зерно Америці і спростовував будь-які чутки про голод в Україні.

Трохи поліпшилось становище селян перед війною. Зажили заможніше, не боялися померти голодною смертю. Але почалася війна… Селяни опинилися в окупації, знову змушені важко працювати. У них не тільки усе забирали, але могли і вбити за найменшу провину. І знову м’ясо, худобу доводилося ховати, щоб не відібрали.

Усе, що вдалося зберегти, забрали свої після закінчення війни. Забирали, щоб виконати плани з поставки державі м’яса, молока, зерна. Сільське начальство примушувало підписуватися на державну позику, сплатити яку більшості було не під силу. Люди недоїдали, продавали хатнє майно, одяг. Із тих, хто чимось не догодив начальству, просто знущалися, зводили наклепи на них, арештовували. Люди були безправні, залякані, знесилені важкою працею.

Як насміх звучить гасло: «Сделаем Белую Балочку краєм изобилия». Достаток створюють собі висуванці і кар’єристи, які пристосовуються до будь-яких режимів, шляхом гноблення людей, байдужого ставлення до рядового трудівника, незаконними діями та зловживанням владою.

Варіант 2

Тема сільського буття є традиційною у творчості видатного українського письменника Юрія Мушкетика. У його творах, як у фокусі, схрестились і своєрідно переплелися важливі суспільні й моральні питання. Ю. Мушкетик звернувся до цієї теми, щоб по-новому осмислити життя села і сказати нарешті правду, яку проніс через роки у спогадах про дитинство і юність.

В історії та літературі попередніх десятиліть побутувала ілюзія легкого й успішного переходу відсталого села до «передового» колгоспного ладу. Були, звичайно, й деякі перегини, але все загалом закінчилося ніби добре: бідні перемогли багатих, об’єдналися у колективні господарства і прямою дорогою пішли у світле майбутнє. Колгоспники йшли на роботу, як на свято, а держава, радянська влада захищала їх. Якщо це було так, то чому ж тоді героїня оповідання Ю. Мушкетика, чекаючи суду, перебирає у пам’яті гіркі спогади? Згадує, як рятувала від голоду дітей, «билася, як чайка об кригу, і трьох синів таки врятувала, померла лише донечка»; як стала жертвою збиткувань голови колгоспу Устима Рукавиці і фінагента Йосипа Шипа, які за невиконання молокопоставок забрали корову, обманом примусили підписатися на велику позику, нагло забрали вигодуване порося.

Жінка залишилася сама (трьох синів і чоловіка забрали на війну). Не маючи сили захиститися від сваволі начальства, безправна і цілковито залежна від волі цих наділених владою мерзотників, вона могла їм лише у вічі висловити обурення з приводу того, що «її чоловік та сини проливають кров, а вони, «мордаті кнуряки», обирають солдаток».

Ганна жила тільки надією на повернення чоловіка й синів із війни, та одна за одною в її хату надходили «похоронки». Єдина радість була, що повернувся з фронту хоч один син. Але невдовзі, підлікувавшись, Грицько поїхав до міста навчатись в інституті. Правда, обіцяв забрати її до себе, але не міг, бо сам дуже бідував.

Устим Рукавиця не забув, як Ганна колись назвала його «мордатим кнуром», як писала на нього скарги, що він несправедливо забрав корову, і домагалася правди. На загальних зборах він оголосив, що Григорій, син Ганни Розсохи, виявися іноземним шпигуном, і закликав до пильності. І хоча це виявилося підлою брехнею, в Ганниній душі запанувала пустка, а її тіло ламала тяжка недуга. Вона вже не могла так працювати на колгосп, як робила це все своє життя, «не виробила мінімум трудоднів», і той-таки Устим Рукавиця подав на неї до суду. «Сором спопеляв її з голови до п’ят… Чи є щось встидніше, страшніше, ніж суд!» І «з того ж таки сорому вона погано тямила, що тут відбувається». Було зачитано присуд — примусова праця при колгоспі, і Ганну відпустили. Жінка вийшла на вулицю, її мучила спрага, тож вона зайшла до якоїсь забігалівки купити води і побачила там своїх кривдників. «Рукавиця й Шило тримали в руках наповнені до половини склянки й сміялися. Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна».

Фінал трагічний: подвір’я Ганни, що колись було райським куточком, після смерті господині перетворилось на пустку. Нікому не потрібна хата стоїть із «забитими навхрест дошками дверима та вікнами», а поруч із нею чимало таких самих порожніх хат.

Юрій Мушкетик у невеликому за обсягом творі змалював без прикрас соціальну дійсність на селі, розвінчав «колгоспний рай», який славило багато письменників, на прикладі життя однієї сім’ї показав руйнацію віковічного селянського укладу.