Українська література - шкільні твори - 2024

Національний колорит повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Варіант 1

Повість І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» — один з найкращих творів письменника, в якому реалістично змальовано життя пореформеного села з усіма його суперечностями.

У центрі зображення твору — національна руйнація України в умовах колоніальної дійсності. Найвиразніший вияв цього нищення — духовний занепад народу, втрата ним одвічного прагнення до волі й незалежності, почуття національної гідності.

Письменнику дорога історія рідного народу, його самобутність, йому болить потоптане почуття національної гідності. Саме цими настроями пояснюється письменницька любов до зображення традицій, звичаїв українців, котрими так багатий наш народ. Це сватання, розглядини, обряд весілля, традиція національних страв, релігійні обряди тощо.

Живописно представляє І. Нечуй-Левицький традицію національного вбрання, особливо дівочого. «Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто».

Розповідь про життя героїв допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. Автор добре знає життя селян, тому майстерно відображає деталі оселі. «Над ставком стояла хата, вся в черешнях. Густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою».

Найкращі якості українки найповніше розкрито в образі Мелашки. Вона красива зовнішньо, багата душею, вміє шанувати старших за себе. Її портрет — це портрет типової української дівчини: «Невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина». Мелашці притаманні такі позитивні риси національного характеру, як працьовитість, релігійність, любов до землі, рідної оселі, доброта та щирість.

Народна мова у повісті традиційно мелодійна, близька до пісенної. А народна пісня — це також споконвічна українська традиція, без якої не обходився і нині не обходиться жоден обряд, жоден звичай. Співають на весіллі, на вечорницях, а йдучи в сусіднє село до Мелашки, Лаврін грає на сопілці.

Відтворенням кращих рис поетичної, працелюбної української нації письменник стверджує віру в незнищенність свого народу.

Варіант 2

Мабуть, не знайдеться жодного читача, який би не помітив, що «Кайдашева сім’я» таки дуже український твір. І справа не тільки у точному змалюванні етнографічних особливостей нації, а й у змалюванні характерів з позицій людини української ментальності.

У повісті кожне речення дихає любов’ю, добрим знанням самого життя села, коли кожної години знали, чому саме вона має бути присвячена. І це не через набожність. Це так віками було заведено: кожний день має бути наповнений працею, бо все вимагає рук людських. Отоді й свята солодші, веселіші, бо є після чого відпочивати. Так ми бачимо і в повісті «Кайдашева сім’я», як старий Омелько, сидячи на ослоні, майстрував вісь, а сини тим часом готували місце для стіжків, колупаючи землю лопатами. Цікаво, що й час позначений письменником через традиційні заняття: «жнива кінчались, і наставала возовиця». Саме працею, зручністю для роботи зумовлений характер одягу селян. Старий Кай- даш, що майстрував вози частенько проти сонця, одягнений у білу сорочку з широкими рукавами, щоб легко було закачувати їх для роботи. Так само функціонально одягнені й сини, хоча й по-парубочому. Та й про характер людини одяг часом свідчить дуже яскраво, досить пригадати вкорочені штанці й сорочки, пошиті Мотрею для своїх дітей і чоловіка. Проте не тільки в одязі виявляється національний колорит, хоча ще яскравіше, ніж чоловіче, виглядає жіноче вбрання, як повсякденне, так і святкове. Навіть більше того, у ставленні до вбрання відбито характер народу, його життєві принципи, закладені раз і назавжди. На будній день не годилося виряджатися, тому мати Мотрі робить їй зауваження; літнім жінкам не годилося носити яскраві чобітки, тому й сміялися з Марусі Кайдашихи, коли вона взула жовті чоботи. Національний колорит — це особливість усієї повісті, її кожної сторінки, кожного епізоду, який багато про що говорить людині з українським менталітетом, яка все описане впізнає, додаючи до цього власний емоційний досвід. Так виглядають епізоди залицяння Карпа до Мотрі, Лавріна до Мелашки. Від цих картин віє святом молодості і кохання, влаштованим за всіма правилами, заведеними споконвіку. І саме це робить ці залицяння «законними», традиційними для цілого народу. Про особливості національного побуту, зображеного у повісті, годі й говорити. Нечуй-Левицький з любов’ю змалював кожну деталь українського побуту, але разом із тим дав зрозуміти: то тільки зовнішній прояв матеріальної культури, а головне — то веселий, дотепний, часом нерозважливий, вайлуватий і водночас працьовитий невмирущий народ України.