Українська література - шкільні твори - 2024

Сміх крізь сльози (мої враження після прочитання повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»)

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Варіант 1

Прочитана остання сторінка повісті «Кайдашева сім’я». Здається, бурхливі події позаду: усі помирилися, конфлікт зникає після символічного всихання груші, сварок, мабуть, уже не буде. Але в моїй душі залишився якийсь гнітючий неспокій, якийсь сумнів: чи буде тепер родинна єдність? Чи вартий цей «мир» тих численних моральних і матеріальних збитків, до яких призвели безперервні родинні сутички за «моє» і «твоє»?

І хочеться ще і ще раз перечитати цю неперевершену повість, цей твір, несхожий на будь-який інший ні у спадщині самого Нечуя-Левицького, ні взагалі в усій українській літературі. Хочеться розібратися, чим же захоплює ця весело-сумна розповідь про звичайну родину з українського села після реформи 1861 року. Відповіді я відшукав у Максима Рильського: «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як «Кайдашева сім’я» Нечуя». . Так, саме дотепного і сонячного, сповненого правдивим відбиттям картин українського побуту, що, на мою думку, краще за все дає нам, сьогоднішнім, яскраве уявлення про рідну минувшину.

Усе в цій повісті дихає українським колоритом. Перш за все, у цьому пересвідчуєшся, знайомлячись із персонажами повісті: вони такі яскраві, типові, вималювані з великою любов’ю та гумором (недарма «Кайдашева сім’я» вважається вершиною гумористичного таланту Нечуя-Левицького). Без цього гумору повість справляла б гнітюче і сумне враження, бо побудована на безперервних сімейних конфліктах. Важко відчувати душевні болі її героїв, жаліти одних, засуджувати інших… І водночас підсвідомо розуміти, що нічим зарадити їм не можна, бо їх поведінка — це, наслідок суспільно-політичного зламу тогочасної дійсності.

На тлі цих суспільних конфліктів і створює письменник образи своїх героїв у побутових сутичках, уклавши в їх характери ті риси, які вважав притаманними українцям. Більш того, автор, щоб допомогти нам скласти свою власну оцінку, весь час ніби поділяє героїв на два контрастні табори: старі — молоді, лагідні — суворі, оптимісти — песимісти, ліричні — прозаїчні тощо. У цих контрастах і міститься сила Нечуєвого показу героїв. Показу через сміх і сльози. Як у Гоголя.

…Уявімо собі ситуацію, коли б «Кайдашеву сім’ю» взявся переказувати іноземець, не знайомий з українським менталітетом. Мабуть, у слухачів цей переказ викликав би жах і сльози, бо зовні події повісті нагадують якісь терористично-побутові маневри. Але ми сміємося, бо, учитавшись, бачимо ці «маневри» крізь призму суто української вдачі Кайдашів: лагідного старого Омелька, якого згубила пристрасть до чарки, пихатої та манірної Марусі Кайдашихи, упертого і працьовитого Карпа, ліричного і хазяйновитого Лавріна, егоїстичної Мотрі, покірливої Мелашки. Здається, усі риси національного характеру зібралися під одним кайдашевим дахом, щоб, уступивши у протиріччя, максимально показати справжнє буття українських родин пореформеного періоду.

Ми сміємося, а в душі відлунює біль, бо за цими кумедними «репризами життя» криється справжня трагедія, до якої призвели далеко не кумедні суспільні явища. Учитуюсь ще раз у повість — і раптом розумію: це ж попередження нам, сьогоднішнім, і мудрий заповіт ніколи не чекати, доки «всохне груша». Мир і злагода — це найдорожче і найсвятіше у наших стосунках!

Варіант 2

Повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького соціально-побутова. Автор описує повсякденне життя селян, приправляючи розповідь гумором. Але чи можна назвати сміх письменника легким та безтурботним? Ні, адже сміється автор, щоб не плакати.

І. Нечуй-Левицький змальовує побут звичайної селянської родини, яка живе у пореформену добу. Кайдаші знають, що таке кріпацтво, панщина, а тому можливість мати своє господарство стало для них справжнім щастям. Маруся та Омелько Кайдаш працювали, аби жити в достатку. Проте гроші не затримувалися в родині, бо Омелько душе полюбляв горілку і не міг пройти повз шинок. Автор висміює цю пристрасть голови родини. Але це, дійсно, «сміх крізь сльози», адже І. Нечую-Левицькому жаль працьовитого чоловіка, який не може стриматися, побачивши чарочку гіркої.

Висміює І. Нечуй-Левицький богобоязливість Омелька Кайдаша. Чоловік дотримувався всіх релігійних обрядів, ходив на служби. І все це не від чистих помислів, а від страху померти наглою смертю. Омелько не міг відмовитися від горілки навіть у піст, говорячи, що це не гріх.

З гіркою посмішкою змальовує автор і Марусю Кайдашиху. Він показує, як жінка чваниться, бо ж колись працювала у панів кухаркою. Жінка гордиться собою, а у читачів викликає своєю поведінкою лиш сміх.

Після того як Карпо привів у свою хату дружину Мотрю, в родині Кайдашів почали спалахувати сварки. Маруся Кайдашиха постійно свариться з невісткою, іноді учасниками чвар стають Карпо та Омелько. Конфлікти письменник зображує в гумористичному плані. Він показує, як жінки псують своє майно, б’ючи посуд, як кидають в обличчя одна одній образливі слова. Сварки героїнь кумедні, смішні. Але якщо уявити, що відчувають учасники конфліктів, крізь сміх пробиваються сльози. Після однієї із сварок Мотря забороняє свекрусі бавитися з онуком. Гірко дивитися на те, я бабуся хоче поняньчити дитину, але не має змоги це робити.

Скоро одружується і Лаврін. Він приводить в дім маленьку, ніжну Мелашку. Дівчині не під силу важка робота. Ми з усмішкою спостерігаємо за тим, як Лаврін підставляє дружині стільчика, щоб вона діставала до діжі, як витирає з чола жінки піт. Але як гірко стає від того, що, окрім Лавріна, ніхто не допомагає Мелашці. Маруся Кайдашиха ще й лає покірну молодичку.

Сварки виникають не лише між Мелашкою і свекрухою, а й між Мелашкою та Мотрею. Молодиці ще й дітей вплутують у свої конфлікти. Смішно слідкувати за тим, як жінки сваряться через курей, свиню, які попсували урожай. Але гірко від того, що діти Кайдашів змалечку знають, що таке сварки між рідними людьми. Кайдаші не завжди можуть вирішити свої конфлікти самі, тому часто «виносять сміття з хати, звертаючись до волості». І від цього теж гірко: проблеми, які стосуються родини повинні вирішуватися вдома.

Отже, у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» події зображені з гумором. Письменник сміється з безглуздих сварок Кайдашів. Але крізь сміх пробиваються сльози, адже автор розуміє, що причиною сварок є темнота, неосвіченість селян, а також скупість героїв. І. Нечуй-Левицький показує, що смішні суперечки можуть обернутися горем і слізьми.

Варіант 3

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психологїї Іван Семенович Левицький розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю «Кайдашева сім’я». Та поряд з кращими українськими звичаями, традиціями, пісенним розмаїттям письменник викриває за допомогою іронїї, сміху, а іноді й сатири найгірші сторони народного життя, що стали результатом руйнацїї національних святинь.

Передусім у цьому пересвідчуєшся, коли знайомишся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. І. Нечуй-Левицький змальовує їх із гумором, бо український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував із ворогів. Гумор у повісті виступає як споконвічна риса народного менталітету. Однак гумор І. Нечуя-Левицького обертається сумною стороною, в ньому чути відгомін сміху крізь сльози. Автор, сміючись зі своїх героїв, співчуває їм та їхній долі, сповненій щоденних безпросвітних сварок. Вони нехтують повагою до батьків, любов’ю до дітей, між ними зникає порозуміння як основа родинного добробуту.

Згадаймо епізоди, коли Омелькові сп’яну лізе у вічі містична чортівня. Йому здається, що він загубив очі, то ввижаються чорти, що сидять верхи на свинях. Комічні фантасмагорії Кайдаша автор будує на основі народної творчості, чим поглиблює комічність ситуації. А його старанні пости у п’ятницю? Герой переконаний: хто постить, той ніколи не потоне у воді. А як сталося? Загинув саме так! Трагічний фінал підтверджує забобонність не лише Кайдаша, а й усіх українських селян. Вони не можуть дати об’єктивної оцінки речам і подіям і страждають через це. Таким само абсурдним є процес зцілення Кайдаша від білої гарячки завдяки зіллю баби Палажки. Тут містика перемішана з реальністю життя: чи допоможе зілля, чи ні, а Палажка, безумовно, поліпшила своє матеріальне становище.

Маруся Кайдашиха теж дуже часто потрапляє в смішні ситуації через свою пихатість і чванство. Збираючись на оглядини до Мелашки, вона одягає жовті чобітки, колір яких не відповідає її віку і робить її смішною, схожою на курку з жовтими ногами. Маруся не слухає свого сина Лавріна, який радить їй злізти з воза перед крутою горою, наслідок теж комічний. Вона скотилася, як м’яч, у пил та обідрала жовтий сап’янець на модних чоботях. Ворогуючи з невістками, Кайдашиха показує свою обмеженість, вщент розбиває традиційний для українських фольклорних та літературних творів образ української мудрої жінки-берегині.

Однак гумор у повісті здебільшого має співчутливий характер. Він допомагає розкрити вплив на психологію трудівників їх тяжкого становища, бо після тривалої панщини вони потрапили в нові, незвичні пореформені умови і були до них не готові.