Українська література - шкільні твори - 2026

Жіночі образи у повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Варіант 1

Я вже неодноразово звертала свою увагу на відому українську соціально-побутову повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Цей твір, на мою думку, довершений. Адже манера написання, викладу фактів, кількість порушених, актуальних і в наш час проблем просто вражає читача. Та не можна забувати й про основну складову твору — його героїв. Найбільше мене зацікавили саме жіночі образи, які були використані автором у повісті, тому далі хочу познайомити вас зі своїми враженнями й думками, які склалися в мене з цього приводу.

Жінки в «Кайдашевій сім’ї», мабуть, основні дійові особи, тому що саме вони ставали першопричинами серйозних конфліктів та з’являлися перед читачами учасниками смішних, комедійних ситуацій. Почати хотілося б з найстаршої представниці роду Кайдашів Марусі. Дружина Омелька Кайдаша, мати двох синів, працьовита господарка, але це ще далеко не все, що потрібно згадати про Марусю. Нечуй-Левицький говорить, що вона «довго терлася коло панів і набралась від них трохи панства», тож специфікою цієї жінки була її недоречна й часто незрозуміла поведінка. Кайдашиха любила багато вихвалятись, показувати свою зверхність, іноді зовсім неприємні улесливість і лицемірство. У ставленні Марусі до невісток можна помітити усі її негативні людські якості: власність, жорстокість, несправедливість і егоїзм. Через свою хвастовитість ця пані неодноразово потрапляла до різних кумедних ситуацій, згадаймо навіть її поїздку в Бієвці на сватання, коли вона дуже довго наряджалась, збиралась, мостила собі показове місце на возі, а потім просто впала в багнюку та ще й насипала на себе купу того ж таки непотрібного сіна з возу. Ще однією, я вважаю, головною негативною рисою Марусі була корисливість. Тому автор намагався часто зображати Кайдашиху в різних контрастних ситуаціях чи умовах, аби показати, що вона спілкувалась з людьми не тому, що їй було приємно, а тому що це було вигідно.

Не менш цікавим персонажем є запальна й гаряча Мотря. Карпо характеризує свою дружину так: «Вона робоча і проворна, та трохи куслива, як муха в спасівку». Мотря народилася й зростала в заможній родині, тому ставати наймичкою у новому домі не збиралась. Зі стриманої й чемної вона перетворилась на злу й агресивну жінку, адже постійні докори свекрухи, її несправедливість і егоїзм зробили свою справу. Навіть ліричний Лаврін не стримується і вже пізніше згадує про свою невістку так: «Її потрібно посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках».

Майже довершеною, ідеалізованою в цьому творі перед нами постає це зовсім юна, ніжна Мелашка. Тендітна, тиха, лагідна й спокійна вона важко переживала негаразди у своїй новій родині. Дівчина, не витримавши такого тиску ні з боку Мотрі, ні з боку Марусі, наважується втекти з цього дому. Та сум і туга за чоловіком змушує її повернутися назад. Іван Нечуй-Левицький приязно ставиться до Мелашки, бо наважується тільки раз порівняти її з вовчицею, та і лише тоді, коли жінка відважно захищала своїх дітей від наклепів родичів. Звичайно, така неприязна атмосфера в домі поступово руйнує ідеалізований образ Мелашки: з часом дівчина просто починає втрачати свою людяність.

Та я не можу не згадати ще про двох жіночих персонажів повісті: бабу Параску й бабу Палажку. Постійні конкурентки, бабусі зі своїми специфічними принципами й переконаннями, незамінні учасниці всіх нагальних подій, які своєю оригінальністю додають цьому твору особливого шарму і комічності.

Отже, Іван Нечуй-Левицький неперевершений майстер деталей і художніх образів. У свою чергу, я можу лише подякувати йому за цей чудовий твір, який неодноразово змушує замислитись кожного з нас над собою і своїм ставленням до близьких та наштовхує на правильний вибір, який допоможе зміцнити й покращити наші стосунки з рідними.

Варіант 2

Література другої половини XIX століття — новий етап в історії українського письменства, етап формування.

Представники реалістичного напряму намагалися якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі, підкреслюючи в них, за Б. Брехтом, суттєве, "земне", типове у глибокому розумінні.

Чи не найкраще реалістична концепція жіночого характеру втілилася у творчості І. Нечуя-Левицького письменник звертається різних жіночих типів, створює яскраві, самобутні характери героїнь, становлення яких відбувається у зіткненні з дійсністю.

Знайомлячись із Марусею Кайдашихою, ми із самого початку розуміємо, що цей образ неоднозначний. Ми бачимо працьовиту і вольову жінку, гарну господиню, яку й досі зазивають "за куховарку на весілля, на хрестини та на храми". Доки не з’явилася в хаті молода невістка, вона сама порається по господарству. Надмірна улесливість Кайдашихи — наслідок її колишньої праці нашім, перед якими селянка змушена була принижуватись довгі роки. Облесливість, фальшива манірність, зневажливе ставлення до нижчих за себе, прагнення почванитися перед біднішими роблять Кайдашиху смішною. Письменик переконливо показує,попихав поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю стає однією з причин сімейних колотнеч.

Обставини життя не могли не позначитися на рисих характеру Кайдашихи, тому Маруся — справжня глава сім’ї. Вона зневажає чоловіка через його слабохарактерність, мордує невісток. Ллє заслуговує на повагу її велика материнська любов до пінт та онуків, бажання бачити їх щасливими, схвалення їх власного вибору. Коли обродилася Мотря, її старша невістка, Кайдашихи "припала коло свого онука, неначе коло своєї дитини… тішилася онуком, колихала його, гойдала…" Але через сварки і гризню невістки "не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляє, як вона плакала, та годувала її молоком".

Нечуй-Левицький майстерно зображує миттєві переродження своєї героїні. Панський лоск моментально злітає Кайдашихи в ситуаціях, коли не потрібно приховувати свою внутрішню сутність. Ось, наприклад, ще зовсім недавно вона нахвалювала Мотрю за працьовитість, коли ж невістка увійшла в її дім, відразу змінила своє ставлення до неї і невдовзі вже переклала на молоду жінку всю хатню роботу. Якось Мотря влучно назвала Кайдашиху "лютою змією", яка "полум’ям дише", а "з носа гонить дим кужелем". Невістка точно охарактеризувала двоїсту натуру свекрухи, яка "на словах, як цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од очей молоко кисне". Через таку свою двоїстість Кайдашиха не раз потрапляє в смішне і водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають прикрості їй самій, а в одній з бійок вона навіть утратила око.

Автор дає зрозуміти, що свого часу кріпаччина висушила душу цієї жінки, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве, і тепер, звільнившись від цього тягаря, вона дістала можливість попихати невістками, як колись нею попихали пани. З часом усіма вчинками Кайдашихи починає керувати жадоба, і вона остаточно перетворюється на сварливу, люту жінку й "гризливу свекруху".

Мотря, Карпова дружина, — розумна, вродлива і чепурна жінка. За характером вона трохи "бриклива", і в неї "серце з перцем". Але вона працьовита: "діло ніби горить в Мотриних руках". Ставши невісткою, вона довгий час не відповідала свекрусі на її докори, і тільки тоді, коли вже не під силу було відчувати себе наймичкою, її терпець увірвався. "Я на батька не кричала ніколи, — каже вона Кайдашисі, — а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім’ю сама". "Не моя воля волить в цій хаті", — розуміє Мотря, і, звичайно, їй "схотілося волі та своєї хати". Захищаючи себе та свої інтереси, Мотря поступово втрачає почуття міри і згодом стає сварливою і надзвичайно жорстокою людиною, яка в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Тепер вона здатна на таку ненависть, що ладна "спопеліти поглядом". Вона стає зла настільки, що Лаврін говорить священикові, що Мотрю треба "посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках".

Зовсім не така Мелашка — жінка лагідного Лавріна. Добра, вразлива, чуйна, ніжна Мелашка має поетичну душу, ласкаве серце, а в своїй розмові "несамохіть вкидає слова пісень". Мелашка гарно вихована, вона любить і поважає батьків, піклується про менших братиків і сестричок, глибоко й щиро кохає чоловіка. "Тиха та смирна", вона намагається догодити вередливій свекрусі. Але їй нелегко пристосуватися до життя в родині Кайдашів. Мелашка потрапила одразу межі двох вогнів: Кайдашиха з першого ж дня обсипає "неласкавими словами", та й Мотря щодня ображає. "Якби мала крила… якби… зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені

луги сльозами залила". Картини зустрічей Мелашки з Лавріном пройняті щирою душевною емоційністю. Проте проза життя, безперервні родинні чвари й колотнечі змінюють урешті-решт і її. Потрапивши у таку родину, де бажання жити в достатку перемогло інші людські чесноти, з часом Мелашка теж очерствіла, загубила красу своєї душі, стала схожою на всіх інших.

Як бачимо, реалістичні жіночі характери в повісті І. Нечуя-Левицького, незважаючи на розмаїття, представлені двома основними типами. Кайдашиха і Мотря — це жінки з активною життєвою позицією. Справедливим є зауваження Н. Зборовської, що "помітним фактом в українському селянському світі І. Нечуя-Левицького є мужність саме в жіночому характері". На противагу їм Мелашка наділена рисами пасивності. Вона здатна переважно на переживання та споглядання, смиренність перед несправедливістю навколишнього світу. Всі жіночі характери у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я" — яскраві, відзначаються багатогранністю рис. Колоритні, типові й по-своєму оригінальні, вони настільки майстерно змальовані, що западають у душу читача.

Варіант 3

Перед тим як перейти до аналізу жіночих образів у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я", хотілося б сказати кілька слів про поняття, з одного боку, далекі від розглядуваної нами теми. Але з іншого боку, образ жінки, дружини й матері безпосередньо пов’язаний із поняттям сім’ї.

Отже, сім’я — одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держави в надрах первіснообщинної формації. У Київській Русі існували великі родини, в яких були діди, батьки і кілька одружених дітей зі своїми дітьми. Середньостатистична сім’я часів Київської Русі становила близько шести осіб. У "Повісті врем’яних літ" ми зустрічаємо опис полянської родини (а як відомо, фактично поляни були нашими предками): "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а назавтра приносили для її родини те, що за неї дадуть". Жінка була основою родини і виконувала дуже важливі обов’язки: вона народжувала дітей, тим самим продовжуючи рід. Вона виховувала дітей, тим самим продовжуючи давні традиції. Вона підтримувала домашнє вогнище, тим самим забезпечувала комфорт та затишок для своєї родини.

У повісті І. Нечуя-Левицького три жіночих образи: стара Марія Кайдашиха та її молоді невістки, Мотря й Мелашка. Три жінки — три родини, що мають спільні корені. Ми знаємо, що в родині Кайдашів постійно точаться сварки, бійки, суперечки. Безперечно, що відповідальними за це є всі представники родини. Проте вирішальною в цьому процесі є роль жінки.

Що ми знаємо про стару Кайдашиху? Найголовніше те, що вона мала незлобливий, але палкий характер, який під впливом зовнішніх обставин перетворився на вкрай злобливий. Можливо, першопричиною цього було те, що довгий час Кайдашиха була відірвана від рідного ґрунту. Дуже довго вона куховарила у панів, а потім любила про це згадувати.

Наприклад, коли дізналася, що її син сватає дівчину із села Бієвці: "В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. От, там, моє серденько, є добрі хазяїни". Сцена заручин є дуже промовистою в розкритті характеру Кайдашихи. Вона наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й у жовті чоботи взулась — це було зроблено навмисно, адже всі її знають, треба одягтися гарненько.

Більше того, Кайдашиха наказала Лаврінові намостити на віз високо сіна, ще й заслати його килимом. Вона була великою акторкою, почувала себе царицею.

Маленьких Семигор їй було замало для того, щоб сповна розкрити свій талант. Пані їхала сватати свого улюбленця, свого

Лаврі на, такого схожого на неї. Проїжджаючи повз шинок, вона навіть не привіталася із купою, чоловіків, а лише гордовито підняла голову. Вона навмисно виставила напоказ громаді жовті нові сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вулицю. Який розмах! А ці сусіди навіть не могли поцінувати таку красу. Чоловіки сміялися: "їй-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті сап’янці. Везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж".

Уявімо, наскільки великим було розчарування Кайдашихи, коли вона зрозуміла, що ’її сподівання не справдилися. Вона нетерпляче вказувала на великі хати, але Лаврін віз її все далі і далі. Ніби навмисно дорога була дуже поганою. Кайдашиха впала з воза, а сіно вкрило її зверху. Тепер вона була схожа не на велику пані, а на якусь чудернацьку істоту: сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, у пазуху, заплуталось у хрестах та дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот.

Отже, зображуючи Кайдашиху в контрастних умовах (порівняємо сватання до Мотрі й сватання до Мелашки), письменник виділив основну її рису. Кайдашиха спілкувалася з людьми не тому, що їй це було приємно, а тому, що вигідно.

Жодна з позитивних якостей людини не дарувала їй насолоди стільки, скільки розмір гаманця. Пам’ятаємо, що вона довго терлась коло панів і, за словами письменника, "набралась од їх трохи панства". У розмові з панами вона була облеслива, любила цілувати їх у руки, кланятись. Але ця улесливість не була її природною, "як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот".

Кайдашиха дуже швидко розподілила невісток відповідно до їх можливостей. І перед тим як перейти до характеристики взаємин між Кайдашихою та її невістками, слід докладніше зупинитися на аналізі образів останніх.

Мотря відповідала вимогам, які висунув перед можливою своєю дружиною неласкавий Карпо: "аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку…". Мотря була красивою і здоровою. Очі її були темні, наче терен. Її лице пашіло рум’янцем на всю щоку. Дрібні зуби біліли між тонкими червоними губами. Мотря не могла стати наймичкою. З дитинства вона звикла до поваги й дуже уміло захищалася від нападок на свою свободу. Згадаємо, через кілька днів після весілля Кайдашиха прокинулась і збудила свою невістку. Та спочатку спокійно сприймала накази, але потім одна думка пройняла все її вільнолюбне єство: "Але чом оце свекруха не береться до роботи?" Мотря була не з тих, хто звик комусь підкорятись. Отой перець, яким милувався Карпо, Мотря по можливості розсипала всюди. А чому б і ні? Вона була молода, енергійна, працьовита.

Свекруха навіть не встигала зробити все те, що встигала зробити старша невістка. Тоді чому свекруха дозволяла собі нерівний розподіл результатів праці? Мотря стояла на позиціях справедливості, але в родині її голос поки що був слабким. Через сварку жінок починають сваритися й чоловіки. П’яниця Кайдаш, можливо, неодноразово бив свою жінку, але яке право він мав бити молоду жінку, дружину його сина? Молода Мотря була, безперечно, гарячою, але старі мудрі люди повинні були попередити ці недоладні й потворні конфлікти. Дуже швидко молоді перейняли манеру спілкування старих.

Невістка, наприклад, не давала Кайдашисі пестити онука. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком. Отже, що посієш, те й пожнеш. Несправедливість породжує несправедливість, зло породжує тільки зло. Тим страшнішим стає це зло, коли воно спрямоване на беззахисну слабку людину, таку, як, наприклад, Мелашка.

Мелашка була зовсім іншою. Коли письменник удається до опису зовнішності дівчини, змінюється навіть манера викладу. Це несумлінний і суворий документаліст, для якого важливою є кожна деталь, кожна рисочка, а закоханий юнак, який сприймає світ через призму своїх почуттів: "Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками, її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою ".

Лаврін був настільки захоплений, зачарований її красою, що не звернув уваги на похилу вбогу хату. Він одразу вирішує взяти цю дівчину за дружину. Далі відомо — подорож Кайдашихи на возі, її розчарування та сльози покривдженої Мелашки. Якщо Мотря вперто захищалась, поетична душа Мелашки знаходить інший вихід. Вона збирається на прощу до Києва і залишається там: " вона в Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови ". Колишнє життя в Кайдашів уявляється їй пеклом. Але рідні не залишили Мелашку одну, і невдовзі Лаврін виїжджає на пошуки жінки. Мелашка повертається, незабаром народжує сина.

Тривога за Мелашку, навіть смерть Кайдаша не тільки не припиняють колотнечі в хаті Кайдашів. Цього разу Мотря вже виступає не в ролі скривдженої, вона сама починає конфлікт, до якого поступово залучаються всі представники родини. І Лаврін, і Мелашка загартовуються у цій боротьбі за власність, поступово зникають їхня лагідність, повага до оточуючих. Конфлікт, ніби омут, затягує на дно все нові й нові жертви. Ані свекруха не виказує поваги до невісток, ані невістки до свекрухи. На якомусь етапі Кайдаші перейшли дозволену межу, порушили одвічні закони сім’ї — тепер їх об’єднує лише прізвище.

Прикро, але в родині Кайдашів жінки стали ініціаторами сварок, які звели нанівець усі зусилля чоловіків працювати й жити в злагоді.

Розпочала все Кайдашиха — як розумна й досвідчена жінка вона повинна була докласти зусиль для того, щоб у родині запанували тиша й спокій. Проте в цей рішучий момент її хвилювали тільки власні почуття. Мотря через гарячу вдачу підхопила вогнище розбрату. Мелашка ж стала жертвою цього конфлікту, припинити чвари у неї просто не було душевних сил.

Ситуація, зображена І. Нечуєм-Левицьким у повісті "Кайдашева сім’я", незважаючи на її буденність, доволі трагічна. Якщо раніше іноземці захоплювались українськими жінками, їхньою високо-освіченістю, тактовною поведінкою, то тепер ми маємо повне зубожіння колишніх ідеалів.

Я думаю, що й сьогодні ситуація не змінилася на краще, а ілюстрацією цього є численні телепрограми, в яких розглядаються сімейні конфлікти. Важка доля української жінки, але не повинна вона, не має просто такого права — забувати про власну гідність. Від поведінки жінки найчастіше залежить атмосфера в родині. Не слід про це забувати.