Українська література - шкільні твори - 2026

Зображення народного життя, побуту, звичаїв та обрядів українців у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Варіант 1

Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за істину, то життя селян, так яскраво змальоване І. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім’я», становить великий інтерес. А ще як врахувати, що у багатьох ІЗ нас коріння роду тягнеться саме з села.

Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові — оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. І саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм — йшли працювати на панське поле за снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і кожного гарного майстра.

Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби — щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панський цукор і борошно до залізниці.

До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвічена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її підкупив і обдурив із шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.

Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.

Опис жіночого трудового життя у І. Нечуя-Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і витирати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху і її невісток. Та ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тоншим, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра господиня.

А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, й Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.

Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі — щотижня підмазували піч, розмальовували її, чепурили й зовні хату — білили стіни, призьбу підводили темнішим, обсаджували садком. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато — борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними.

Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. І поважалася дружина сина саме за роботящість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою.

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості — «до природної звичайності українки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку — зверхності, пихи та грубості. Це одразу ж відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.

Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій — весілля, народин, хрестин, похорону. І це новий крок у розвитку української літератури, адже І. Нечуй-Левицький прагне дослідити психологію селянина-індивідуаліста, засудити його егоїзм, причому специфічними засобами — засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу української дівчини та жінки, парубка та чоловіка.

За повістю «Кайдашева сім’я» можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх.

У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері («Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті,— почав навчать старий батько,— треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати»).; поваги до гідності людини, честі, до святого хліба («Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?»— сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою»,— обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.

Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски в Київській Лаврі, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» місце під їхню нову хату». У разі хвороби на селі зверталися до баби-«знахурки». У Семигорах це була баба Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

Мені здається, що жоден підручник історії не дасть такого яскравого, глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв і традицій українського народу, одержати відчуття епохи, як це робить талановитий художній твір, зокрема повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького.

Варіант 2

І. С. Нечуй-Левицький збагатив українську літературу творами про українську старовину, детально змальовуючи українську природу, звичаї і побут селян, традиції українців, їхні повсякденні справи. Послідовна розповідь про життя Кайдашів допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, леваду. Автор добре знає життя селян, майстерно відображає деталі оселі. Життя українського села повністю пов’язане з хліборобським календарем та церковними святами. Родина Кайдашів, як і всі інші, живе за цими не одне сторіччя встановленими правилами: працюють у будні, ходять до церкви у неділю та свята, постяться по п’ятницях, йдуть на прощу до Києва. Але разом з тим вічна, як саме життя, звучить і тема кохання. Хлопці і дівчата збираються на вечорниці, знайомляться, закохуються, одружуються… Лаврін знаходить чарівну Мелашку, Карпо відповідно до свого похмурого характеру підбирає собі горду Мотрю. Сварки і лайки, навіть бійки, відбуваються у кожній родині, бувають вони і у Кайдашів. Усе те змальовано то в іронічному, то в трагічному стилі. Оскільки порушено віковічну традицію народу — ввічливе ставлення до старших, то син підіймає руку на батька, невістки «воюють» проти свекрухи, і все те за господарювання на маленькому клаптику землі, що належить Кайдашам. Це все теж частина тогочасного побуту українців. Невіддільна від кожного українця любов до пісні. Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям, співає Лаврін, співає Мелашка. Їх пісні і їхня мова відбивають вічний характер українців: ліричний і трохи лукавий. Змальовуючи побут українців, не обминає Нечуй-Левицький і їхнього одягу, описуючи, наприклад, як збиралася Кайдашиха на оглядини до Довбишів або як була вдягнена Мелашка, коли Лаврін уперше побачив її. Ця чудова повість відбиває далекий від нас час, дає багате етнографічного й історичного матеріалу дослідникам, а нам, читачам, велике задоволення від самого факту її існування.

Здається, Гете сказав що для того, аби скласти більш-менш повне уявлення про митця, треба знати його на схилі літ. Це незаперечно. Класик української літератури Іван Нечуй-Левицький пройшов на диво рівний і незмінний у своїх головних засадах життєвий і творчий шлях — від молодості до глибокої старості він залишався демократом і українським патріотом вірним сином своєї землі. Творчість І. Нечуя-Левицького мала велику вагу в історії розвитку української літератури. З ім’ям видатного письменника пов’язане значне розширення жанрових меж української прози. Він не тільки блискуче розвинув традиції «малих» епічних жанрів (оповідання, нарис), але створив новаторські зразки соціально-побутової повісті й роману (хоч роман цей ще іменує за звичкою теж «повістю»). Крім того, Нечуй-Левицький працює в галузі драматургії, пише комедії, історичні драми, друкує художньо-етнографічні праці, науково-популярні нариси, мовознавчі дослідження. Гідна подиву й шани його плідна творча! праця на протязі півстоліття. Чимала заслуга І. Нечуя-Левицького і в розвиткові літературної мови, яку він постійно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови. На думку І. Франка, письменник виділяється в українській літературі «як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття».

Без того закономірного етапу який пройшла українська література в творчості І. Нечуя-Левицького, не можна уявити прози П. Мирного, появи ранніх творів І. Франка, М. Коцюбинського та багатьох інших письменників. На новому етапі літературного процесу творцям суспільно-психологічного роману та короткої новели надто вже детальними здавалися етнографічні й соціально-побутові описи в творах славетного епіка, впадала в очі деяка одноманітність, повторюваність образних засобів. Але й наступні покоління вчилися у нього вдумливо спостерігати життя у різноманітних його проявах, створювати яскраві людські характери. «Наглядайте над народним життям, — радить Нечуй-Левицький літературній молоді, — сприймайте типи селян, розпитуйте про всякі сільські історії.

Поз того етапу, який пройшла українська проза в особі І. Нечуя-Левицького, важко уявити появу романів Б. Грінченка взагалі історію великих епічних форм української прози, письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних і жанрових меж, яку в інших, на той час більш розвинених літературах здійснювали цілі течії або покоління письменників. Художні твори автора «Миколи Джері», «Бурлачки» та інших надбань української класики відомі не лише в Україні. Основна художня спадщина І. Нечуя-Левицького зберігає свою пізнавальну, виховну й естетичну цінність, вплив на сучасного читача своєю вірністю правді життя і художньою переконливістю.

Варіант 3

Творчість І. С. Нечуя-Левицького займає важливе місце в історії української літератури. Зі сторінок його оповідань, повістей і романів постали, немов живі, яскраві й виразні образи людей з різних соціальних станів. Вже сучасники оцінили видатний талант письменника, який зачарував усіх багатобарвністю, образністю, дотепним гумором. Іван Франко називав його «великим артистом зору», «майстром живописання словом», «колосальним, всеобіймаючим оком України», а «Кайдаїреву сім’ю» — однією з найкращих «оздоб українського письменства», Повість «Кайдашева сім’я» — це твір про життя селян, їх побут, справи, пов’язані з господарством, звичаї і традиції українців. Ось розкинулось недалеко від Росі «в довгому покрученому яру… село Семигори», типове українське село, яких тисячі на нашій землі: «Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлїв на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки».

Життя українського села повністю пов’язане з хліборобським календарем та церковними святами. Усі Кайдаші, старі й молоді, повинні працювати: орати, сіяти, жати, возити снопи, молотити, тіпати коноплі, прясти… А приходять свята — селяни, як велять християнські звичаї, дають відпочинок рукам і намагаються потурбуватися й про душу: йдуть на прощу до Києва, моляться, сповідаються. Поряд з цими Подіями відбуваються інші — також життєво закономірні і важливі: хлопці, як звичайно, жартують з дівчатами, залицяються, ходять на вулицю, а потім сватаються і одружуються: Карпо з Мотрею, а Лаврін з Мелашкою. А далі народжуються діти, підростають, а старий Кайдаш помирає.

Ї. С. Нечуй-Левицький змальовуючи побут, звичаї, характери своїх земляків, не міг обминути таку важливу особливість життя українців як вираження своїх почуттів через, пісню. Заспівав закоханий Лаврін: «Цілу дорогу то сопілка грала, то пісня ніби сама заспівалась». «Тихій та мирній дівчині (Мелашці) йшла на душу пісня». Співала сердита Мотря на зло свекрусі, співала люта Кайдашиха при шитті. Співали дівчата на вулиці…

Українці завжди приділяли велику увагу одягу, не тільки святковому, а навіть і буденному. Автор нам подає прекрасні описи національного одягу. Ось Мотря, запрошена Карпом, збирається на музики:

«Подруга — сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим любом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої…»

А це стара Кайдашиха збирається на оглядини до Довбишів: «Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й жовті чоботи взула». А як багато нам говорить про героїв повісті їхня мова. У ній виражені їх характер, почуття, прагнення. Ось лагідний Лаврін знаходить найкращі слова для характеристики дівчини: «Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». А грубуватий Карго відповідно до своєї вдачі дає зовсім інший портрет: «Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, саме, як дошка, а як іде, то аж кістки торохкотять». У творі багато яскравих діалогів, у яких виявляється, з одного боку, ліризм і лукавий гумор українських селян, а з другого — обмеженість світогляду, примітивізм і забобонність. Письменник у повісті продовжує і розвиває характерні засоби гумору, які беруть свій початок від української народної традиції.

У свою розповідь вкраплює комічні сцени, смішні ситуації в дусі народних анекдотів і переказів, проте автор не насміхається над своїми героями, він разом з ними, він намагається допомогти їм стати кращими, бо вірить у світлу душу трудової людини. Отже, повість «Кайдашева сім’я» за силою й правдивістю художнього відтворення селянського життя, його суперечностей і конфліктів по праву займає почесне місце у світовій літературі. Донині вражають і приваблюють читача чубові народні образи, яскраво відтворені карти їй побуту й відносин українського суспільства другої половини XIX ст., весь той різноманітний плин людського життя, який письменник зумів відтворити так виразно, з таким теплим поетичним чуттям.