Українська література - шкільні твори - 2026

Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» як енциклопедія народознавства

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Варіант 1

Іван Нечуй-Левицький — один з класиків українької літератури, чиї твори, на жаль, у наш час не користуються популярністю у широкого загалу. І, мабуть, багато втрачає наш сучасник, відмовившись від цих сторінок, сповнених соковитих барв українського слова, творів, герої яких — справжні представники нашого народу, чисті душею, палаючі пристрастями. Іван Франко так писав про Нечуя, назвавши його артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком Україні: «Те око обхапує не маси, незагальні контури, а одиниці, зате обхапує їх з незрівнянною точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само».

Повість І.Нечуя-Левицького стала справжньою енциклопедією народознавства, подавши читачеві народні характери на природному для них тлі. Таким чином, письменник послідовно втілював ті завдання української літератури, які сам визначив у своїй критичній статті: «Тепер ми хочемо мати свою українську літературу, бовона потрібна для просвіти народу і має право розвиватися, як всяка література на світі, по таких самих законах, — на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує нашанаціональна психологія, психологічна будівля українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щиро українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література виросла на підставі народних дум, пісень, і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки не покаже миру — не хто інший, лиш вона ж сама».

Нечуй-Левицький традиційно починає свої твори панорамним оглядом місця подій, який виконує функцію експозиції: «Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах».

Народні характери постають у творі в усій своїй багатогранній глибині та суперечності. Тут немає вже одновимірності та одноплощинності характерів, як ми зустрічаємо у Квітки-Основ’яненка та деяких інших сентименталістів. Ні, герої Нечуя-Левицького — живі складні характери.

Ось, наприклад, напочатку повісті ми знайомимося з Карпом та Лавріном, синами Омелька Кайдаша, і вже з короткої характеристики розуміємо різницю їхніх характерів: «Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів». І мріють хлопці зустріти зовсім різних дівчат. Так, Карпо говорить: «Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку». І таку дівчину він зустрічає, сватає. Мотря й справді має запальний характер, непримиренну вдачу, що й позначається на її поведінці в родині. Лаврін же хоче зустріти таку дівчину: «Коли я буду вибирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». І Мелашка цілком виправдовує сподівання парубка.

Отже, Карпо і Лаврін представляють собою зовсім різні типи народних характерів. Один — запальний, але повільний в дії, похмурий, небагатослівний. Інший — ніжний та лагідний, балакучий і веселий, але нерішучий.

Неоднозначними є також характери Омелька Кайдаша та Кайдашихи. Так, старого Кайдаша роздирають зовсім протирічні прагнення. З одного боку, він дуже богомільний і шанує церковні свята, а також святу неділю. А з другого боку, він постійно зяглядає в чарку і через це ніколи не знає спокою. Кайдашиха, будучи натурою досить егоїстичною, усе ж інколи проявляє людські почуття. Так, вона турбується про Мелашку, яка втекла під час прощі до Києва, і потім проникається до неї якоюсь майже материнською любов’ю.

Характери героїв «Кайдашевої сім’ї» подані в розвитку. Так, ми спостерігаємо метаморфози, які відбуваються з Мелашкою та Лавріном. На початку повісті це лагідні, замріяні поетичні натури, а потім родинний конфлікт настільки затягає їх, що вони перетворюються на таких же запеклих та завзятих до сварки, як і Мотря та Кайдашиха: «Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову».

Отже, в повісті «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького ми, з одного боку, спостерігаємо широку картину народного побуту з любовним зображенням етнографічних деталей, особливостей та подробиць селянського життя, а з другого боку, поступове руйнування патріархального способу життя. Ми бачимо, як нівелюється традиційна роль батька в родині. Ніхто з синів не поважає старого Кайдаша. І хоч він, звичайно, не дуже-то заслуговує на повагу, але все ж таки це батько.

З тонким гумором письменник розкриває притаманну українському селянинові пасивність у вирішенні важливих для нього самого життєвих питань. Так, усе село потерпає через «каторжну гору», на якій ламається не одна вісь на возі. І показовою є розмова про цю проблему в шинку. Селяни смакують «трагічність» цієї проблеми, скаржаться на постійні збитки, і, здається, ось-ось буде прийняте рішення, та нічого не відбувається. Як кажуть, віз і нині там, бо селяни радше будуть обговорювати свою проблему як філософську, аби тільки нічого не робити. Тут сміх Нечуя-Левицького зрідні гоголівському в усій глибині викриття ним потворних явищ дійсності.

Таким чином, люблячи зображуваних ним людей, любовно оглядаючи їхнє життя, письменник все ж спроможний піднятися над слабкістю своєї любові, посміятися над потворними явищами. Він, немов вправний хірург, бажає видалити соціальну пухлину, поки вона не зруйнувала цілий народ. Отже, я вважаю, що повість Нечуя-Левицького — це не просто етнографічний замальовок, це глибоко психологічний і викривальний твір.

Варіант 2

Відомий український поет Максим Рильський любив повторювати: «Той, хто не знає свого минулого, невартий майбутнього». Це справді так, бо навіть сьогодення не можна до кінця зрозуміти, не осмисливши витоків своєї історії та культури. Підручники з історії — важливе джерело наших знань. Та крім них, є ще художня література, яка додасть цим знанням яскравості й неповторності. Особливо це стосується народознавства, з його розмаїттям національних звичаїв, багатством духовних традицій. А кращої ілюстрації до висвітлення надбань української культури, ніж повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», напевне, не існує.

Цей твір порушує важливі моральні проблеми, торкається також соціальних питань другої половини XIX століття. Але не менш важливим у повісті є побутово-етнографічний фон, безякого важко уявити і, головне, відчути епоху.

Як відомо, майже всі повісті І. Нечуя-Левицького починаються з мальовничих пейзажів. «Кайдашева сім’я» також відкривається описом села Семигори, в якому найголовніший колір — зелений, а центральне місце у тому зеленому морі відведено старим вербам. Так було і в «Миколі Джері», бо саме верба відігравала важливу ритуально-обрядову роль у житті українців.

Від опису села автор переходить до змалювання подвір’я Кайдашів. І тут бачимо елементи національного побуту. Садок з черешнями, повітка, тік, широкі ворота з хворосту… Незабаром чується тонкий гук дзвіниці — обов’язкової будівлі старого села. Так само яскраво можна уявити інтер’єр хати — з піччю і лавами попід стінами, діжею з водою в сінях, мисником, полицями, скринею. Серед цих традиційних для українського житла речей герої виконують знайому всім селянську роботу. Жінки готують їжу, мотають нитки, прядуть полотно. Чоловіча робота — на подвір’ї: Омелько стругає вісь, бо він стельмах, хлопці поправляють поди під стіжки на току. А ще згадуються жнива, возовиця, поїздки з зерном до млина і багато інших буденних справ, якими займалися наші предки. Та були в них і свята, яких теж густо у повісті. Саме вони повністю заміняють календар: час всіх подій твору визначається за народними датами. Паликопа, перша і друга пречиста, зелені свята, великий піст, церковний храм — письменник дуже добре знав український рік, чітко визначаючи, коли його герої знайомилися, коли одружувалися, коли сварилися або мирилися.

З «Кайдашевої сім’ї» ми дізнаємося про традиції, яких дотримувалися старі й молоді під час оглядин і сватання, народин і похорону тощо.

Письменник справді створив яскраву картину українського народного побуту, яка різко контрастує з її внутрішнім змістом. Адже внутрішній зміст — це людські стосунки. А вони в повісті дуже далекі від норм народної етики. Ось чому «Кайдашева сім’я» — енциклопедія української дійсності, але особлива. Бо в ній є те, що слід сприймати точно і ствердно, і те, до чого треба ставитися із запереченням, — так, як цього вимагала і вимагає здорова народна мораль.

Варіант 3

Кращої ілюстрації до культурних надбань українського народу, ніж неперевершений твір І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», важко обрати навіть серед безмежного багатства творчої скарбниці українських поетів та письменників. У цій повісті автор торкається наболілих соціальних та суспільних питань, порушує важливі моральні проблеми, що існували в Україні у другій половині ХІХ століття. Особливу роль у творі відіграв побутово-етнографічний фон, без якого неможливо відчути дух тієї епохи.

Майже всі твори І. Нечуя-Левицького починаються з яскравих мальовничих пейзажів. Наприклад, «Кайдашева сім’я» починається з опису у зелених барвах села Семигори, а центральне місце в тому дивовижному зеленому морі посідають старі верби. Дуже схожий опис можна знайти і в повісті «Микола Джеря». Це й не дивно, адже в житті українців верба у всі часи відігравала особливу ритуальну та обрядову роль.

Від опису панорами села письменник непомітно переходить до опису подвір’я родини Кайдашів. Тут теж можна побачити елементи національного українського побуту. Це й широкі ворота з хворосту, й повітка, й садок з черешнями. Не забуває автор і про гук дзвіниці, будівлі, обов’язкової майже для кожного українського села. Не менш яскраво зображується й інтер’єр хати: з лавами попід стінами і піччю, зі скринею, полицями і мисником, з діжею води в сінях.

Серед усіх цих речей, традиційних для українського села, члени сім’ї Кайдашів займаються повсякденними селянськими справами. Жінки прядуть полотно, мотають нитки, готують їжу, а чоловіки пораються на подвір’ї. Сини на току виправляють поди під стіжки, а Омелько вистругує вісь, бо він вмілий стельмах. А ще у повісті згадуються поїздки за зерном до млина, возовиця, жнива і багато інших буденних справ, якими не одно століття займалися українські селяни.

Та були в житті наших предків не тільки будні, а й свята, описів яких у повісті «Кайдашева сім’я» теж достатньо. У ті часи свята повністю замінювали сучасний календар, тому час усіх подій визначався за народними прикметами. Церковний храм, Великий піст, Зелені свята, Перша і Друга Пречиста, Паликопа — всі ці свята згадуються в повісті і доводять, що І. Нечуй-Левицький дуже добре знав українські традиції. Він чітко визначав, коли герої повісті сварилися або мирилися, коли знайомилися і коли одружувалися.

Прочитавши «Кайдашеву сім’ю», ми дізнаємося про звичаї та традиції, яких в ті часи дотримувалися українські селяни під час оглядин або сватання, народин або похорону. І. Нечуй-Левицькому вдалося створити яскраву картину народного побуту українців, яка різко контрастувала з їхнім тогочасним життям і внутрішнім змістом. Адже внутрішній зміст — це насамперед взаємини між людьми. А вони в творі дуже далекі від нормальної народної моралі та етики.

Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» — справжня енциклопедія народознавства, але енциклопедія особлива, бо в ній є й те, що можна сприймати ствердно і точно, а є й те, до чого можна ставитися з запереченням, так, як цього вимагає здоровий глузд і народна мораль.