Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
З журбою радість обнялась… (поезія Олександра Олеся)
Всі публікації щодо:
Олесь Олександр
Варіант 1
Хтось ударив без жалю по серці моїм, —
і забилося серце в вогні золотім…
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
О. Олесь
Радість і журба злилися в поезіях Олександра Олеся — тонкого лірика, співця краси й кохання. Його твори сповнені глибоким ліризмом, щирістю й подекуди сумом. Так у житті переплітаються щастя і горе, сльози і сміх, біле і чорне. Тому назва першої збірки поета видається символічною: журба і радість — одвічні супутники людської долі:
В обоймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…
У багатьох віршах Олесь намагається передати сприйняття світу, природи через звуки і барви ("Є слова, що білі-білі…"). Мабуть, саме тому велика кількість його поезій покладена на музику. Так, наприклад, романс "Чари ночі" має кілька варіантів музичного супроводу; ця пісня давно вже стала народною:
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!"
Провідна ідея твору, як, мабуть і всієї творчості Олександра Олеся, — гармонія людини і природи. Цей вірш називають гімном життю, весні, коханню. Автор закликає любити життя, не забувати про те, що воно — мить, так швидко спливає, тому треба насолоджуватися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:
Лови летючу мить життя!..
…Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Але помилкою буде вважати, що Олесь обмежувався сферою інтимної лірики. Тематика громадянської поезії митця різноманітна: поет-патріот вболіває за Україну, докоряє землякам за рабську покору, короткозорість, обмеженість, закликає до боротьби за свободу, спонукає поважати мову рідної землі. У вірші "О слово рідне! Орле скутий!" слово є символом усього рідного, найдорожчого: це спадок батьків, втілення краси природи, степів, лісів, Дніпра. Через твір проходить думка про те, що для поета слово є тією зброєю, за допомогою якої він бореться з несправедливістю, злом, жорстокістю, захищає Батьківщину:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй смій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Але про що не написав би Олександр Олесь, — про кохання і природу, про Батьківщину, народ і рідне слово, — в його поезіях мотив журби і радості, що утворюють єдине ціле. Сум змінюється надією на краще. Нелегким було життя поета, але він зміг залишити по собі неоціненний спадок — слово, що зберігається в пам’яті народу.
Варіант 2
Пригадаймо, як радіє сонце навесні як прокидаються квіти зі сну, як «дихають тихо акації ніжні», як «сміються, плачуть солов’ї», — і розкривається перед нами чудовий світ, що його любовно вимальовує Олександр Олесь у своїй збірці «З журбою радість обнялась». Та й не тільки в збірці, бо все його життя — це безжальна журба, яка чорною хмарою нависла над ним у довгих поневіряннях на чужині, даруючи зрідка ясні години щастя. В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто — не знаю я… Це справжнє диво, як у збірці переплітаються кохання та зрада: так чари ночі, коли «уся земля тремтить» в її «палких обіймах», змінуюються радістю сонячного дня. Не можна не здивуватися, як автор зумів змалювати стільки відтінків почуттів, стільки переливів барв, стільки чудодійного світу та тепла і стільки… чорної розпуки та відчаю. Ну як не запам’ятати рядки з віршу «Літньої ночі»:
Дихають тихо акацїі ніжні,
Злегка колишуться в сутіні срібній,
Дивляться мовчки на місяць, на зорі,
Дивляться в світ, ним, ясним зачаровані…
Від журби до радості один крок
Це білий вірш, але яка мелодійність, яке почуття ритму! Я так і бачу ці акації, які замріялися, задивилися у безкрайнє небо, де чарівними квітками сяють зорі. Я так і чую тихесеньке дихання казкових дерев, що, здається, своїми ніжними гілками торкаються найглибших струн мого серця. Перша частина вірша — це гімн живій природі, але в другій з’являються мотиви відчаю, розгубленості і журби:
Чом я, скажіть, не акація ніжна…
Чом я не можу забутись остільки,
Щоб лише міг я дивитись і дихати?
Поряд йдуть радість та журба, дихають одним повітрям, роздивляються однаково навколо себе і несуть із собою то щастя, то горе, то веселий блиск очей, то сумні думки ліричного героя: «В тих же сльозах і стражданнях невтішних журно дзвенітиме пісня моя». Не можна не розхвилюватися, прочитавши чарівну поезію О. Олеся «Айстри». Недарма композитор М. Лисенко поклав її на музику, почувши її мелодійний ритм і ніжний ліризм. Прислухаємося до чарівності звучання кожного із слів:
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевогоранку чекать,
І врадугу барвів життя убирать…
Не дочекалися айстри чудового ранку, не здійснилася їхня мрія, і «жити дарма», бо навколо — тюрма. Померли айстри, а в цей час «засяяло сонце над трупами їх». Дуже сумний кінець, але О. Олесь доводить цим віршем, що не треба передчасно впадати у відчай, хоч би які погані сюрпризи не приносила доля. Треба вірити в краще, треба його чекати!
Ах, скільки струн в душі дзвенить.
Ах, скільки срібних мрій літає.
В які слова людські їх влить?!
Ні, слів людських для них немає…
Вони ж так прагнуть в слові жить…
(«Ах, скільки струп в душі дзвенить. »)
Піднесеність цього вірша підвищує настрій, навіває думки про невичерпність мрій, сподівань та надій людини, коли вона закохана, коли уся «в огні горить». Але слідом за коханням приходить самотність. Це тужливе почуття несе сум та відчай, наприклад, як у вірші «Душа моя — пустка холодна й німа»… Душа моя — пустка холодна й німа… Нічого в тій пустці самотній нема: То вітер розвіяв, то хвилі зірвали, То, граючись, діти малі розібрали. Багато задумливих, журливих та безнадійних поезій у Олеся, за якими прослідковується тяжке, невеселе життя поета з болем та смутком. Та цей біль не тільки від самотності, а ще й від «жалю по рідній стороні»:
Душа розірвана, як рана…
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
З пекучою печаллю знову й знову згадує поет про рідну землю, бо вона для нього — ніжна мати. Але Україна без рідної мови — це німа Україна. Як же гірко цьому вірному синові знати, що його ніжно кохана матінка німа! Тому Олесь закликає берегти мову, не давати на поталу ворогам, щоб «чужі корови» не змогли вільно ходити по ланах і «вертіти язиком», щоб цвіла мова, «як квітка, на рідній ниві». Олександр Олесь навічно покинув Україну. Але повернулися його вірші, бо вся його творчість була осяяна чистою синівською любов’ю до рідної землі. Він не вмер. Він живе в серцях багатьох людей і ніби говорить усьому людству:
Від журби до радості один, крок
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе — струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Тому я знаю, що треба жити треба вірити в краще майбутнє, треба радіти новому дню, хоч завжди буде таке, що «з журбою радість обнялась»… Ми з вами згадали ще одного автора, ім’я якого повернулося до нас через багато років. Олександр Олесь любив Україну і більшу частину своїх поезій присвятив саме їй — рідній і недосяжній.
Варіант 3
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є каторжани.
Крізь мури в’язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть
по етапу століть…
Л. Костенко
Журба підіймається хвилею з глибини душі, злітає вище… вище… квилить чайкою, її стогін обривається на найвищій ноті… Аж ось під срібний спів соловейка розцвітає небаченої краси квітка, розливаючи навкруги дивний аромат. Ім’я цієї квітки — Радість. Незабаром кришталево чисте тьохкання солов’я накриває серпанком суму, від якого солодко щемить серце. Пісня соловейка розсипається низкою мерехтливих перлів і зачаровує все навколо. У цій пісні поєднались Журба і Радість, вони сплелись в єдине ціле, і роз’єднати їх неможливо..
Так само Радість і Журба злились у віршах Олександра Олеся — тонкого лірика, співця краси й сили кохання, поета надії і віри, чарівним словом якого на струнах серця видобувалися наймелодійніші звуки, виражалися найсвітліші людські почуття.
Вірші Олександра Олеся забарвлені глибоким ліризмом, він намагається передати сприйняття природи через гру звуків і барв. Для нього поезія і музика становлять єдину стихію:
Хтось ударив без жалю по серці моїм, —
І забилося серце в вогні золотім…
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Поет вважає, що саме музика може найтонше передати стан душі, боротьбу й суперечку людських почуттів. Через те поезія Олеся, сповнена звукових ритмів, мелодій, тонів і легкості, стала невичерпним джерелом для композиторів. Понад вісімдесят відомих композиторів різних національностей поклали Олесеві рядки на музику. Чарами слова й музики торкаються найпотаємніших струн дупгі пісні на його слова: «Чари ночі», «Айстри», «Літньої ночі», «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш…», «Любов».
Провідною ідеєю багатьох творів Олександра Олеся є гармонія людини і природи. Він надзвичайно яскраво змальовує природу: «захмарене небо» та «гори високі, срібло снігів», «зорі у воді» та «трави шовкові, сонячні дні». У багатьох своїх віршах поет зображує тварин та рослин, як людей. Разом з ним сміються і плачуть, радіють і сумують солов’ї, жайворонки, голуби, лебеді, орли.
А його троянди, айстри, проліски, нарциси, маки ніби відзначають «весільне свято квітів». Ці ніжні квіти мають, як і люди, почуття, вони тендітні та вразливі.
У вірші «Нарцис» Олесь наділяє квіти людськими почуттями: вони кохають і страждають, сумують і усміхаються:
Нарцис, закоханий в лілею.
Дививсь на неї, в’янув, млів І називав її своєю,
І щастю вірити не смів.
Поезії Олександра Олеся властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і нщрий ліризм. Особливо це відчувається в його збірці «З журбою радість обнялась». Олесь — майстер півтонів, і тому у своїх віршах він не шукає яскравих і сильних виразів для свого почуття, він навіть не звіряється читачеві до кінця. Навпаки — він вдовольня- ється легкими натяками і обрисами:
Погляну у душу: там, в труні.
Лежить любов моя розбита…
Але було б помилкою вважати, що Олександр Олесь обмежується сферою суб’єктивних поетичних настроїв. Він ставить своє слово на сторожі «німих рабів», бере на себе обов’язок будити «ситих жаб», вести «на гори» духовно сліпих і темних, підтримувати слабкодухих:
Кликав він проснутись, розгорнути крила.
Пролетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
Волелюбний патріот Олесь усією душею вболіває за рідну Вкраїну, його серце в розпуці обливається кривавими слізьми. Він із полум’яним натхненням і пристрасною любов’ю пише про свою Батьківш;ину:
Для всіх ти мертва і смішна.
Для всіх ти бідна і неш;асна.
Моя Україно прекрасна.
Пісень і волі сторона.
У будь-якій боротьбі потрібна заклична пісня, про що неодноразово твердив у своїх творах Олександр Олесь. Його вірші є справжніми революційними піснями, у них він докоряє землякам за рабську покору, короткозорість, обмеженість. Як Прометей, він веде за собою народ, закликає його до боротьби, викриваючи найстрашніші злочини, які є згубними для нації, — боягузство, слабкість, байдужість, вагання. Пісні Олеся виспівувалися своєчасно і були могутнім дзвоном, який пролунав у грозові дні революцій:
Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!
Я хочу вам про рідний край казать…
Я хочу ними кидать і влучать В серця катів і зрадників гладких.
Але про що б не писав Олесь, — про кохання чи природу. Батьківщину чи народ, — у всіх його творах Журба і Радість утворюють єдине ціле. Олесь лишив після себе величезну спадщину, в якій журливий настрій переплівся з радісною вірою в шцсливе майбутнє. Палаючим метеоритом пронісся Олександр Олесь крізь небосхил української поезії і залишив по собі яскраві снопи іскор — неповторні поезії.
