Українська література - шкільні твори - 2024
Одвічна тема у мистецтві — покарання совістю (за віршем Б. Олійника «Крило»)
Всі публікації щодо:
Олійник Борис
Варіант 1
З усіх моральних та естетичних чинників поет віддає перевагу першоджерелам народним, які для нього є безсумнівними у своїй чистоті й гуманістичній сутності. Ось що говорив сам поет: "Людство одвіку, при всій невпинності поступу, завжди спирається на ті морально-етичні якорі, які не дають йому змоги з вертикалі — чолом у небо — перейти на горизонталь, тобто на всі чотири. Ці точки відліку, універсальні на всі часи: любов до Вітчизни, вірність обов’язку громадянина, повага до старших, схиляння перед жінкою — матір’ю, жоною, коханою, сестрою; побратимська незрадливість, категоричне несприйняття конформізму, відступництва від ідеалів". Маючи нахил до філософських роздумів, поет охоче використовує народну притчу, мандрівний сюжет, мудру алегорію, від чого його творчий доробок набуває звучання предвічного, набирає мудрості цілих поколінь його предків. Вірш "Крило" теж носить характер притчевий, оскільки є конденсацією кількох загальнокультурних символів і носить зміст загальнолюдський.
Саме з цих позицій виступає поет у своєму вірші "Крило", сама назва якого символізує одвічне поривання людини до польоту, до подолання земних меж свого існування.
З великим замилуванням красою пташиної ватаги розпочинає поет свій вірш:
Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,
гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
Поет показує, як була віддячена доброта хлопчика, який підібрав пораненого журавля, прихистив його у своїй хаті:
Мати вишила журавку сорочку.
Батько кеди з крамниці приніс.
Стало швидко крило заживати…
Журавль відлетів, але скоро повернулася на подвір’я ціла зграя птахів, і
Вийшов з гурту у кедах цибато
І сказав хлоп’яку:
— Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс.
Журавлик навчив хлопчика літати, віддячивши йому у такий спосіб за те, що він врятував птаха. Таким чином, вміння літати стає символом вищості людини, яка осягнула необхідність доброти та любові до всього живого, людини, яка змогла пожаліти та захистити пораненого птаха.
Вищості душі хлопчика у творі протиставляється ницість його сусіди, людини жадібної та заздрісної:
А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ґанки хата.
Добра усякого — аж розпирало
Суцільний мур.
Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.
Дітей у нього не було.
Отже, сусіда, у якого навіть не було дітей — це уособлення людського духовного зубожіння, коли матеріальні інтереси цілком заполонюють людину, позбавляють її польоту. І цей чоловік, несучи ввечері додому крадене, зустрів у полі журавлика:
Він до чоловіка
За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же — людина)…
Зеленим люто засвітились очі:
"Ага, так ось хто вистежив мене?!
То на ж тобі!" — ціпок зловісно свиснув.
І тільки зойк злетів. І… обірвавсь.
Ми бачимо, що мізерна людина готова покарати навіть птаха, якщо він є свідком її злочину. І, здається, сусіда тепер повністю убезпечений від викриття, але він сам викриває себе, бо совість його мучить напівптах-напівлюдина — юнак з крилом замість руки, символ правди й чистоти. І сусіда врешті був покараний самою совістю:
Одного дня, обходячи людей,
Поза хатами він прокравсь до суду
І, захлинаючись, шептав:
"Це я! Це я… убив"…
Злочинець хотів сховатися від своєї совісті в образі крилатого юнака хоча б у в’язниці. Але навіть у такому заспокоєнні йому було відмовлено:
"Бач, схотів чого:
В тюрмі сховатись. Пересидіть кару…
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?…"
Отже, ницому чоловікові, який вбив найсвятіше: небо, віру людини у Здатність літати, її дружбу, любов, немає пробачення. У вірші Бориса Олійника дуже красиво переплітаються два мотиви: мотив віддяки за добрий вчинок і мотив покарання за злочинний вчинок. Вони протистоять один одному і представляють два полюси людського світу — добро і зло.
Поезія Бориса Олійника "Крило" — це притча про людську доброту і підлість, про високий політ людської душі, про красу єднання людини з природою.
Варіант 2
Література вчить жити, література вчить думати про велике, виховує характер, змінює погляди на світ і місце людини в ньомуТаке її завдання. Справжня художня література апелює до совісті людини, до її душі. Такі прекрасні твори світової та української літератури, як "Фауст" Гете, "Три товариші" Е.-М. Ремарка, "Прощавай, зброє" Е. Хемінгуея, "Диво" П. Загребельного, поезії В. Симоненка, Б. Олійника не залишають читачів байдужими, наштовхують на роздуми.
Одним із найкращих творів Бориса Ілліча Олійника, присвячених проблемі збереження людської совісті, на мою думку, є поема "Крило", в якій поет алегорично показує щастя людини від гармонійного життя із природою і самою собою і трагедію після втрати такої гармонії.
Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота, гірко плакав
З перебитим у лікті крилом, —
так починається твір. Пораненого журавлика знайшов маленький хлопчина, допоміг йому, вилікував, дав притулок. Недарма письменник робить героєм своєї поеми дитину, бо саме душа маленької людини відкрита до добра і співчуття, тільки дитина здатна допомагати від чистого серця, не шукаючи користі для себе.
Знову зміг літати журавлик і навіки залишився другом хлопчині, тому що до нього "крилом… приріс". Здавна людина хотіла злетіти в чисте небо, мріяла про крила, які згодом стали символізувати вільний порив душі, щастя від єднання з природою; говоримо ж ми: "У нього від щастя крила виросли", "окрилений думкою". "Навчив журавлик хлопчика літати", подарував йому щастя пізнання світу.
Не кожний здатен жити в гармонії із собою, є люди "безкрилі", підступні, жорстокі, приземлені, які живуть на дві душі, їм НІКОЛИ і нема для чого дивитися в небо:
А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ґанки хата.
Добра усякого — аж розпирало
Суцільний мур.
Такі люди живуть задля себе. Одного разу сусід "опівночі петляв по луках: щось крадене за пазухою ніс", побачив він довірливого журавлика і вбив його як свідка своїх злочинів. Не врахував він цінності життя, а чи й знав її? Убивши журавля, він убив віру хлопця в добро, у справедливість, у любов до людей. На очах старішала його душа й тіло, і "він ставав столітнім, древнім дідом."
Не існує злочину без покарання. Знайшло воно й злодія-сусіда: щоразу, "саме опівночі, на роковім дванадцятім ударі незрима сила прохиляла двері, і на порозі виростав юнак з обличчям сірим, як сира земля… А з плеча замість правиці важко опадало крило". Сумління совісті не дає жити тому, хто знищив найсвятіше, немає йому місця серед людей, немає і серед злодіїв. Суддя виголошує йому вирок:
Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
…То хай хоч страх тебе щодня вбиває:
Він, слава Богу, не підступний нам!
Поема Б. Олійника "Крило" наскрізь алегорична. Вона змушує кас замислитись над тим, чи не зробили ми колись такого злочину, за який нас довічно-буде карати совість, учить відповідати за кожний свій вчинок, адже не відновиш крила. Крила душі…