Українська література - шкільні твори - 2026

Трагедія морального занепаду інтелігента в романі В. Підмогильного «Місто»

Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян

Варіант 1

В українській літературі початку XX століття з’являється новий герой — герой-письменник, який із глухого закутка їде "завойовувати" місто як омріяну ним райську територію, котра, ймовірно, дасть йому змогу реалізувати свій потенціал, розвинути талант, утвердитися, стати відомим, визнаним. Як бачимо, тема твору доволі актуальна в наш час: тисячі молодих людей із глухих провінційних містечок, занедбаних, забутих владою, із маленьких селищ у пошуках кращої долі їдуть у великі міста. Лише одиниці досягають своєї мети, для решти ці "пригоди" закінчуються доволі печально.

Не кожен адаптується до нових умов, не кожен здатен приймати ті правила гри, які диктує місто. Як наслідок — людська трагедія, трагедія нереалізованості, трагедія морального занепаду, трагедія моральної загибелі.

Оцінюючи роль твору у літературному процесі, можна сказати, що "Місто" було першим у пореволюційну добу романом європейського рівня про селянську українську молодь, яка, розбурхана революцію, потягнулася у чужі колись їй міста. Звісно, що далекоглядної мети ця молодь перед собою не ставила, але місію свою усвідомлювала. Згадаємо, як головний герой після першого вибуху ненависті до незрозумілих і чужих йому городян, приходить до тверезої і холодної думки: "Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виднілись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові і непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти". Цікаво, що самого Валер’яна Підмогильного подібні думки дуже і дуже бентежили. Як ми знаємо, деякий час він проживав у Ворзелі. Це був найщасливіший у його житті час, бо тут до нього приходить шалене кохання до доньки місцевого священика Катерини Червінської, яке щасливо закінчилося шлюбом. Між тим, письменник залишив селище, бо відчував провінційність свого буття і відірваність від літературно-мистецького руху. У одному з листів Підмогильний звертається до товариша: "Взагалі, дай мені картину сучасного літературного життя. Хоч я й близько Києва, але од літературного життя одірваний страшенно".

В основі сюжетної схеми роману "Місто" лежить історія життя Степана Радченка, що з нікому не відомого сільського хлопця поступово вибивається на вершини літературної слави. Цей селюк із жадобою неофіта пізнав до кінця всі щаблі безглуздого і розумного, руйнівного і водночас майбутнього життя того хвилюючого видива, що зветься містом. Але трактування роману виключно в такому контексті, на мій погляд, значно звужує широту тих питань і проблем, які були в основі авторського задуму. Підмогильний зображує не тільки письменника, який підкоряє місто і стає відомим у столиці.

У першу чергу, Степан Радченко — жива людина, носій моральних цінностей. І якщо зусилля і митарства Степана на письменницькій ниві не пропали даремно, він завоював і переміг місто, то зусилля і митарства Радченка на рівні спілкування і порозуміння з людьми були марними. Степан Радченко став звичайним пристосуванцем і ловеласом.

Степан їхав у столицю з метою здобути вищу освіту, щоб повернутися в село і піднімати там царину духовності. Поступово наміри юнака змінюються. Він розуміє, що праця письменника досить прибуткова: "Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його нова книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому!" Опановане Степаном ремесло — не його справжнє покликання, а лише реальний шанс залишитися в Києві, безбідно жити в найпрестижнішому мікрорайоні, користуватися послугами навколо літературних дам і прихильниць, купатися в променях слави. Одного разу, повернувшись після побачення додому, хлопець знайшов конверт, у якому містилась пропозиція написати оповідання про класову боротьбу і гонорар.

Перед тим Степан збирався "того письменства здихатися", але воно якось само переслідує його. Згадаємо історію нашого письменства у радянські часи: скільки творців ставали зброєю в руках влади, скільки творців забували своє покликання, натомість писали твори на замовлення. Це приносило більшості з них невимовні страждання, але протистояти цьому лихові були спроможні не всі.

Не тільки ці умови прийняв Степан Радченко як належне. Він постійно намагався перебороти в собі "село", і кожен новий крок на цьому шляху символізували стосунки з жінками. Звернімо увагу, що всі жінки у творі чітко поділяються на представниць села, передмістя, міста та зовсім відкритого стилю життя, що його презентує Рита. Надійка була для Радченка уособленням сільського минулого, яке примушувало озиратися в минуле, заважало вільно дихати. Дівчина була беззахисна перед коханцем, тихо й покірливо давала все те, чого від неї вимагали. Степан був змушений викреслити Надійку зі свого життя, "знищити її в собі, як путо, що приковує в’язня до стіни".

Степан сприймав жінку виключно як річ, яку беруть, віддають, яка належить чоловікові як його власність. Коли він дізнався про зв’язок Надійки з Борисом Задорожним, байдуже сказав: "Хай бере". Пізніше, наприкінці твору, Радченко таки спробує відібрати вже одружену Надійку, але вона зустріне його досить холодно й офіційно, без обіймів і поцілунків. Вражений та вкрай обурений хлопець заспокоюється лише тоді, коли "сласно прошепотів кілька разів": "Думає, як чоловік у неї, так вона цяця… А сама вона — пузата міщанка!"

Другий щабель просування Радченка до своєї мети уособлюють стосунки з Тамарою Василівною, або, як її називав Степан, Мусінькою. Мусінька була мрією кожного чоловіка: ніжна, м’якенька, невибаглива, підпускала до себе холодними ночами, годувала, не вимагала ніякого особливого ставлення до себе.

Третій щабель є найцікавішим, але й найтрагічнішим. Наївно повіривши, що Степан Радченко — геній, юна кияночка Зоська закохалася в нього. Можливо, вона чекала від нього делікатної поведінки, але отримала постійний жорстокий тиск, нівелювання будь-якого права на власне рішення.

Зрозуміло, що Степана Зоська приваблює своєю неприступністю. Це перша жінка, яку йому було не так легко, як траплялося до того, "взяти", зробити своєю власністю.

Степан на певний час застигає перед дівчиною, мов хижак, стурбований незвичною поведінкою чергової жертви. І цей опір, що чинила Зоська його "коханню", геть пригнічує Радченка:: він витрачає на неї всі свої гроші, весь час і сили, забуває про навчання, роботу, якийсь суцільний хаос панує у його душі, але відмовитися від дівчини він не може, бо чоловік ніколи не може змиритися з поразкою, адже він — переможець, він, як називає іронічно Зоська Степана, "божественний".

Несподівано для себе, вже майже змирився із думкою, що Зоська ніколи не стане "його", Радченко, вдаючись до останніх спроб, нарешті заволодіває дівчиною. Але він не звик відповідати ані за свої вчинки, ані за долю тих людей, які не були йому байдужими.

Змусивши дівчину стати його коханкою, Степан не цікавиться, як вона сприймає цей статус. Автор же показує, що для самої Зоськи становище коханки принизливе, вона на межі зриву, таке життя стало для неї тягарем. Між тим, самогубство відкладається, бо Радченко вирішив одружитися.

Йому дуже хотілося мати вдома дружину-наймичку, рабиню, яка б угадувала його забаганки. Не ставши дружиною, Зоська стала рабинею. Раптово Радченко усвідомлює, що одружуватися йому не слід, і починає діяти, як підлий боягуз. Зоська не витримує справді жорстокого розриву зі Степаном. Після того як Степан запропонував одружитися, дівчина аж ніяк не могла очікувати наступного дня таких кардинальних змін: "Обридла ти мені. Відчепись од мене, от що!" І на вечірці Радченко починає відверто фліртувати на очах Зосі з Ритою.

Смерть Зоськи припадає на останні сторінки роману, це, власне, і є розв’язка твору — "померла як єсть". А й справді, куди рухатися далі? Адже Зоська була уособленням міста.

Знищивши цю дівчину не тільки морально, а й фізично, Радченко досягає своєї мети, — він завойовує місто. Стосунки із танцюристкою балету Ритою були досить зручними для Радченка. Він опанував науку міста. Ані людяності, ані сміливості — лише егоїстичне бажання задовольнити власні примхи.

На мій погляд, причини морального занепаду Степана Радченка полягають не тільки і не стільки в тому, що він відірвався від рідної землі, потрапив у "кам’яні джунглі", де панують жорстокі закони виживання. Він здатен глибоко і всесторонньо мислити, бути інтелектуалом, але відгороджений почуттям своєї меншовартості від іншого світу. Це своєрідний комплекс, який примушує людину бути невиправдано жорстокою. Зоська досить об’єктивно оцінила рівень моральності свого коханця і тирана: "Душа в тебе погана. Погана якась душа".

Варіант 2

Великі міста… Скільки ними поглинуто доль, розчавлено душ, скільки моральних падінь бачили їхні скляні бездушні очі-вікна, — не перелічити. Однак, як метелики на вогонь, летять-поспішають люди до Очікуваних радощів, легкого цікавого життя, а можливо, і до слави.

Зміни у способі життя молодої людини, яка виїхала з села на навчання, зміни її характеру під впливом нових обставин талановито зобразив у своєму романі "Місто" видатний український письменник Валер’ян Підмогильний.

Молодий Степан Радченко приїжджає в Київ з метою вступити до інституту й радіє, "що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу із самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади". Соціально активна людина, Степан мріє здобути освіту, щоб працювати на благо суспільства та країни, підвищувати життєвий рівень у селі. Одразу бачимо й сподівання головного героя роману на взаємне кохання: зустрівшись на кораблі з односельчанкою Надійкою, він думає про неї з ніжністю й трепетом.

Однак місто зустріло переповненого надіями юнака непривітно. Під час подавання документів до інституту він стикнувся з бюрократичними зволіканнями.

Проблема грошей та житла загрозливо постала перед ним: Степан змушений жити у хліві й харчуватися дуже просто. Спочатку його не лякають труднощі: головний герой твору успішно складає іспити, з ентузіазмом шукає роботу, а головне, що зігріває душу, — зустрічі з тихою привітною Надійкою.

Проте пізніше він починає відчувати невдоволення, адже вважає, що його не оцінили належним чином, не помітили його здібностей і таланту. Та й місто постійно дражнить своїми принадами.

Степан із сумом дивиться на блискучі вітрини крамниць, бачить гарно вбраних людей і соромиться свого сільського вигляду. Почалося навчання, але юнак забув про інститут, іноді мляво думаючи, що піде туди завтра… І, врешті-решт, усю гіркоту й роздратування виливає на лагідну Надійку, а потім, не зважаючи на її сльози та благання, йде від неї.

Із цього моменту ми починаємо спостерігати поступове моральне зубожіння головного героя роману.

Степан пише листа додому, але відчуває, що дурить себе, коли цікавиться сільськими справами, адже минуле вже не близьке йому. Він пише оповідання "Бритва", друкується в журналах, але робить це не за покликом душі, а, як сам признається, "із заздрощів". Згодом починає ходити в інститут, але, закінчивши перший курс, Степан кидає навчання: "Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома".

Та й в особистому житті герой поводиться непорядно: спочатку має стосунки з удвічі старшою за нього Мусінькою, потім зустрічає жваву Зоську, якій говорить про кохання, а сам кидає її. Єдина дорога для Степана людина — він сам, на інших він дивиться зверхньо й поблажливо. Тільки смерть Зоськи, яка отруїлася через їхню розлуку, дещо засмутила юнака, однак скоро він закохується в нову героїню, Риту, і швидко забуває свою провину. Так красень Степан Радченко поступово перетворюється на моральну потвору.

Валер’ян Підмогильний талановито зобразив моральну деградацію молодої людини, оточеної сумнівними принадами великого міста.