Українська література - шкільні твори - 2024

Зображення цілісної людини в єдності біологічного, духовного, соціального в романі Валер’яна Підмогильного «Місто»

Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян

Варіант 1

Серед когорти українських письменників двадцятого століття особливо вирізняється постать Валер’яна Петровича Підмогильного — видатного прозаїка доби «розстріляного відродження». Його творчість вважають неабияким явищем в історії української літератури. Особливої популярності набув відомий роман письменника «Місто». Цей твір приваблює читачів не лише захопливим сюжетом; у ньому автор порушує чимало загальнолюдських проблем: людина і суспільство, кохання і стосунки між людьми, успіх і шляхи його досягнення. Але навіть не це стало причиною популярності роману серед українських читачів. У своєму творі Валер’ян Підмогильний спробував зобразити образ цілісної людини в єдності біологічного, духовного та соціального аспектів. На мою думку, письменникові це вдалося.

Головним героєм модерного урбаністичного роману «Місто» є молодий енергійний парубок Степан Радченко, що залишає своє рідне село і від’їжджає до Києва, аби здобути вищу освіту. Степан ставить собі за мету повернутися додому з набутими знаннями, аби працювати на благо своєї маленької Батьківщини. Як це часто буває з амбіційними людьми, прагнення і цілі юнака поступово змінюються. Степан Радченко — це людина, що ніколи не стоїть на місці, він постійно займається саморозвитком, вдосконалює свої вміння і свій характер. Юнак намагається зайняти гідне місце у суспільстві, зрозуміти принципи взаємодії людей у ньому, але разом із тим він наполегливо шукає гармонії з самим собою, прагне досягти єдності своїх фізичних та духовних начал. Впевненість у собі та своїх силах допомагає хлопцю швидко крокувати стежкою життя, долаючи будь-які перешкоди на шляху. У пошуках себе Степан змінюється на краще, кожна нова робота або пригода стають важливим життєвим досвідом для нього. Кожна дівчина Степана (Надійка, Мусінька, Зоська, Рита) є лише певним етапом у житті хлопця. Стосунки з жінками стають для нього необхідним засобом самопізнання, вони допомагають Степану глибше осягнути власний внутрішній світ.

Я вважаю, що в образі Степана Радченка автор роману майстерно зобразив високорозвинену «цілісну» особистість, яка не зупиняється на досягнутому. Але ця «цілісність» дорого коштувала хлопцю, адже за собою він залишав чимало розбитих сердець і зруйнованих життів… Близькі люди неодноразово відчували на собі егоїзм Степана. Та й сам Радченко іноді відчував докори сумління, але вже не мав змоги зупинитися. Для одних людей цей герой є прикладом для наслідування, а для інших — негативним персонажем. Я впевнена, що Степан не є ідеальною людиною, хоча й спромігся досягнути злагоди у своїй душі. Цілеспрямованість і наполегливість героя справді заслуговують на повагу, але все ж таки мета не завжди виправдовує засоби. Тому у гонитві за людською цілісністю ми завжди повинні пам’ятати про близьких нам людей і не робити їм боляче. Мені здається, що саме таку ідею відстоював у своєму романі Валер’ян Підмогильний.

Варіант 2

Валер’яна Підмогильного називають автором інтелектуальної прози, суть якої полягає в тому, щоб цілісно поєднати художній стиль, філософські роздуми й узагальнення та розкриття психологічних проявів особистості. Власне, творчість Підмогильного і започаткувала інтелектуально-психологічний напрямок у розвитку модернової української прози початку XX ст. Пам’ятаймо, що для модернізму характерними рисами є певна зосередженість на окремій особистості, розкриття її особливостей через нові, нетрадиційні художні засоби. Головний герой твору В. Підмогильного — це людина з її особливим характером, вмотивованою поведінкою за різних життєвих обставин. Автора приваблює можливість аналізувати найтонші порухи душі людини, що пов’язані зі свідомими чи підсвідомими діями. Отже, саме творчість Валер’яна Підмогильного засвідчила, що українська література може бути прочитана в загальноєвропейському контексті й мати своїх прихильників не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу.

Роман «Місто», написаний у 1927 році, — перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей твір поєднав у собі національні традиції з європейським психологізмом. У центрі — проблеми взаємин міста й села, становлення нової творчої особистості. Розповідь подана через душевні та інтелектуальні пориви Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Перед нами постає образ кмітливої, спостережливої людини, яка чітко складає характеристики людей. Перші його знайомства — це крамар («Дивак, бур’ян, сміття, що зникає без сліду й згадки») та вчитель («…він і так уже мертвий, як латина, що тільки дідькові потрібна») — дають йому підстави не тільки для роздумів, але й для певного дослідження: яке ж воно — місто. Герой твору сповнений рішучості й упевнений у тому, що він завоює місто, бо воно для нього «старий порох, що треба стерти». Про міщан він мислить ще категоричніше: «їх треба вимести геть, розчавити… і на їх місце прийдуть інші». Блукаючи Хрещатиком, спостерігаючи за натовпами людей, міркуючи про те, скільки хлопців і дівчат з’явилися в містах, Степан доходить висновку: «В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту».

Місто Степан «завойовує» поступово, крок за кроком. Спершу він поселяється в передмісті, згодом перебирається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору вже оглядає місто «згори». Те, що стало б осудним у селі, у місті було звичайним явищем: спочатку Степан закохався в дівчину зі свого села, що їхала з ним разом у місто теж вчитися; освідчується їй у коханні, та невдовзі кидає її, бо підсвідомо звинувачує її у своїх невдачах; потім він кохається з жінкою крамаря, на квартирі у якого живе. Кожного разу це для нього все ніби вперше і по-справжньому, проте минає час, минає кохання — і все починається спочатку. Юнак наполегливо піднімається щаблями міського життя, його захоплює література. Спершу це було ніби несерйозно, проте згодом літературний вир захоплює його й несе з собою: «І збирався ж він того письменства здихатись, — так ні, само чіпляється!» Письменник показав у своєму романі процес становлення автора, показав, так би мовити, усю літературну кухню: «Література складається з творчості, життя літературне — з розмов літераторів». Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепад творчих шукань. Про те, що перші твори були написані на догоду ідеї визволення, яке спричинило громадянську війну, письменник зауважує: «…ніде ще розстріли не відбувалися так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка». У головного героя відбуваються злети й падіння, коли він відчуває «похоронний марш його зухвалим надіям».

Яскравою постаттю в романі постає поет Вигорський, якому судилося упродовж твору виголошувати в діалогах зі Степаном Радченком погляди й думки, що жваво обговорювалися у творчих колах. Наприклад: «Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне», «Після того, як надприродне заперечене, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою», «Мозок — ось найголовніший ворог людини» та ін. Вигорський зображений не так детально й послідовно, як головний герой, але його репліки дають уявлення про літературні розмови письменників того часу.

Підмогильний залишає свого героя тоді, коли той сідає до столу писати твір власного життя. Образ складний, суперечливий, далеко не однозначний, але саме в цьому й полягає цілісність характеру, що активно реагує на зміни: в особистому житті, літературних колах, взаєминах із жінками, товаришами, просто знайомими. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна вчинити щось аморальне, і водночас — де неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та довколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою дійсності. До речі, слід звернути увагу, що головний герой твору не зображений у якомусь політичному чи ідеологічному аспекті, автор лише описує ті кроки, які той робить на літературному шляху.

Час написання твору В. Підмогильного «Місто» був безкомпромісним, особливо, коли зважити, що творчість письменників оцінювалася владою через призму возвеличування більшовицьких революційних досягнень. Тож зрозуміло, чому в 20-30-х роках минулого століття цей твір було оцінено як ворожий пролетаріатові, як твір, у якому протиставляється місто селу, і критикою сприймався як «наскрізь несучасний», «занадто суб’єктивний». В. Підмогильний у багатьох своїх творах, і в романі «Місто» зокрема, простежує внутрішні чинники, мотивації утвердження молодої людини, боротьбу двох начал при збереженні цілісності характеру. Письменник звертає увагу читачів на проблему пристосування інтелігенції, майстерно будує і сюжетні лінії, і діалоги та роздуми героїв. На жаль, життя письменника на 36-му році життя обірвала сталінська хвиля нищення української інтелігенції, проте його спадок — це найкращі взірці прози початку XX століття.

Варіант 3

Аналізуючи роман В. Підмогильного «Місто», більшість сучасних критиків вважає, що його головний герой дуже схожий на іншого героя: Любого Друга з однойменного роману Гі де Мопассана. Та, уважно прочитавши твір, можна дійти й до іншого висновку.

Степан Радченко не Любий Друг, а більше завойовник, який, на жаль, марно розтрачував свій талант. До оточуючих він ставився, як до чогось нецікавого, обов’язкового. Яскравим підтвердженням тому може бути епізод, коли його запрошують на вечірку до рідного інституту, де Степан читає своє оповідання «Бритва». Успіх письменника-початківця був неймовірний, але «Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно i навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави». Та й у своїй розмові з відвертим прихильником літератури Борисом герой каже, що оповідання — це розвага та жарт, а на доказ своїм словам за одну ніч пише декілька достатньо цікавих оповідань.

Слід сказати, що, на перший погляд, Степан Радченко — типовий представник інтелігенції свого часу. Та інколи у нього з’являються думки, зовсім непритаманні інтелігенту. Наприклад, коли він посварився з Максимом, то просто пішов геть, але в його голові вирували думки на кшталт: «Ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об’явився!». При цьому Степан з великим задоволенням уявляв, як вивертав, бив, душив Максима і разом з тим жалкував, що занадто швидко урвав свої знущання: «Вбити б гадюку! На юшку потовкти!»

Як би там не було, але для Степана Радченка найдорожчою і найближчою стала література, він любив літературну творчість усім серцем. При цьому він вважав себе освіченою, інтелігентною, культурною людиною, людиною «насиченого розуму», якій негідно спілкуватися зі звичайними людьми, а відносини треба підтримувати тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись».

Життя пересічних мешканців міста Степан вважав нецікавим і не вартим ніякої уваги. Він належав до тих людей, які прагнули крок за кроком наближатися до своєї мети, до поставленої цілі, належав до тих, хто не вмів відпочивати на проміжних зупинках життєвих досягнень. Герой роману був «цілісною» людиною, але його поривні бажання кликали навпростець через труднощі і тому буквально спалювали Степанову душу.

Здавалося б, у прагненнях Степана Радченка не було нічого прикрого, та проблема полягала в тому, що при спробі вирішити будь-яку проблему душа Степана ставала невпинним жорном, який разом з добірним зерном життя перемелював усілякий вівсюг і кукіль. Тож «цільність» героя зіграла з ним злий жарт: врешті-решт він став не завойовником міста, а його рабом.