Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Образ Степана Радченка - головного героя роману В. Підмогильного «Місто»
Всі публікації щодо:
Варіант 1
Роман «Місто» В. Підмогильного вийшов друком 1928 року у Харкові. Письменник пояснював свій задум так: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли частина критики закидає «хуторянську ворожість до міста», то я можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго ми під стріхами, щоб лишатися романтиками їх».
Роман «Місто» — перший урбаністичний твір в українській літературі. Після виходу у світ він викликав цілу зливу відгуків; роман обговорювати на відкритих диспутах, літературні критики теж не залишили твір поза увагою: одні хвалили його, інші лаяли, але ніхто не залишався байдужим.
Степан Радченко — головний герой твору, приїхав до Києва, щоб здійснити свою юнацьку мрію — вступити до інституту, вивчитися й повернутися в село з новими знаннями, підняти занедбану культуру, розкрити селянам очі, розширити перед ними обрії, «вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя». Проте дуже скоро він розмірковує про безперспективність життя в селі та й самого села, соромиться того, що він селянин і всіма способами намагається забути своє походження. Місто вабить його своїми вогнями, ритмом життя, а «село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога». Степан намагається пристосуватися до міста, змінює свою поведінку, зовнішній вигляд, манеру рухатися й говорити, міняє ім’я Степан на, як йому здається, милозвучніше Стефан. Він зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим.
Вступивши до вищого навчального закладу, герой твору відчуває себе розумнішим не тільки за своїх однокурсників (він старший за випускників шкіл, устиг і повоювати, й попрацювати), а й за деяких викладачів, а тому відвідує лекції дедалі рідше й рідше, поки й зовсім не покинув навчання. Вища освіта здавалася йому зайвою, адже він видав свій перший твір, підготував до друку першу книжку, читав лекції з мови, отримував зарплату й гонорари, став чиновником від літератури, переселився в нову квартиру, обростав зв’язками й потрібними знайомствами. Здається, життя вдалося, але чому ж він почувається таким самотнім і нікому не потрібним? Що ліпше він облаштовує свою квартиру, то незатишнішою вона здається і тим менше до неї хочеїься повертатися після служби. Іноді в нього виникає бажання все кинути, поїхати в село, де життя просте й зрозуміле, люди говорять те, що думають, де дівчата, ставши дружинами, не влаштовують вечірки, не палять цигарки, а народжують і виховують дітей, порають господарство, догоджають чоловікові. Тут, у місті, він зустрічався з різними жінками, і всі вони якось змінювали Степана, впливати на його подальше життя. Найзрозумілішою була Надійка, дівчина з села. Та дуже швидко вона набридла Степану своєю наївністю й обмеженістю. Тамара Василівна (Мусінька), дружина крамаря, у якого жив Степан, стала його коханкою. Немолода жінка спочатку привабила хлопця своєю досвідченістю, але він не мав ніяких планів щодо їхнього спільного майбутнього і легко відмовився від її кохання. Зоська, міська дівчина, привабила героя своєю неординарністю. Таких дівчат він ще не зустрічав, а тому захопився нею, навіть надумав одружитися, але на вечірці, де мав освідчитися, відмовився від дівчини. Рита, балерина, сподобалася Степанові своєю витонченістю, але вона сама не хотіла серйозних стосунків. Жодна із знайо- михжінок не відповідала запитам героя, бо він сам не міг визначитися у своїх смаках.
Степан переходить через світ студентства, так і не здобувши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища, живе у світі міської богеми, проводить час серед видавців, поетів, театральної публіки, але скрізь почувається незатишно, бо насправді не має свого затишного куточка. Він так і не написав свою давно вимріяну «повість про людей», бо насправді людей він не любив і не поважав. У ньому постійно живуть і борються між собою добро і зло: він тягнеться до хорошого, але чинить зло й не страждає через те, що Мусінька не без його втручання постаріла й опустилася, Надійка відмовилася від своїх юнацьких мрій, Зоська покінчила життя самогубством. Він скептично, а то й іронічно сприймає себе та навколишній світ і разом з тим не хоче щось змінювати. Сумує за селом, але нізащо не повернеться туди, де змушений буде обробляти землю, спілкуватися з людьми простими й неосвіченими; йому доведеться забути про широкі вулиці міста, театральні вистави, зустрічі з привабливими жінками, про богемне життя, затишну квартиру, про м’який диван і привабливий вигляд із широкого вікна на шостому поверсі теплого будинку. Словом, Степан Радченко — маргінал, людина, яка не вписується в одне середовище через своє походження, а в друге — через свій світогляд.
Варіант 2
Валер’яну Підмогильному належить одне з найпомітніших місць в українській літературі доби національного відродження. "…У всьому вигляді було щось витончене, не радянське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру. І справді, це був один із найкультурніших наших письменників". Так напише про В. Підмогильного Ю. Бойко, який точно передав емоційний портрет письменника.
Саме в романі "Місто" В. Підмогильний використав епіграфи, які стали ключем до цілісного прочитання твору. Це було новою манерою подачі опису в першому урбаністичному романі української літератури XX століття. Перший, взятий із талмуду, стверджує: "Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола…". Другий епіграф — з роману А. Франса "Таїс": "Як можна бути вільним, …коли маєш тіло?"
Найцікавіше те, що ці рядки, як у дзеркалі, відбивають внутрішній світ головного героя роману Степана Радченка. Хто ця людина? Чим живе його серце, кого кохає? Мабуть, це почуття допомагає юнакові "завойовувати місто". Твір насичений подіями внутрішнього життя, які виникають навколо любовних перипетій героя. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі з міщанкою Мусінькою, потім з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Герой здобуває жінок з дедалі вищим соціальним статусом, ніби вони допомагають йому самоутверджуватись у цьому житті, набирати досвіду. Кожна з коханок Степана дає щось нове, підживлюючи його наснагу, прагнення жити і творити. Читачам здається, ніби він перебуває в гармонії з собою, а дівчата — його музи, які надихають на нові здобутки. Але з часом наступає розрив, Степан розчаровується у своїх подругах. Він пізнає їх глибше, бачить їхні вади. Так Надійка перетворюється на "сільську дівку", яка зовсім не відповідає його ідеалу. Стосунки із Зоською розриваються, коли йдеться про одруження, і Степан усвідомлює, що вона не розпалює більше його пристрасті. У Радченка виникає побоювання, що у шлюбі він втратить особисту свободу, загрузне в міщанському побуті і може поставити хрест на подальшій літературній творчості.
На жаль, Степан сприймав жінок як річ, яку беруть, віддають іншому, яка належить чоловікові як його власність. Найтрагічнішим образом у романі стала юна кияночка Зося, яка закохалася в молодого літератора. Вона чекала від нього делікатної поведінки, красивих залицянь, але мала лише постійний жорстокий тиск, заборону будь-якого права на власне рішення. Степан грався з нею і водночас божеволів від її неприступності. Це перша жінка, яку йому було так нелегко "взяти". Він витрачає на неї всі гроші, забуває про роботу, суцільний хаос панує у його душі, але відмовитися від Зоськи він не може, адже він переможець. Згодом Степан заволодіває дівчиною, робить її своєю коханкою і враз холоне, стає байдужим до неї. Йому потрібна рабиня, яка б угадувала всілякі забаганки хлопця. Зоська не могла змиритися із таким становищем і "померла як єсть", згасла, немов свічка, серед байдужих та черствих сердець.
Знищивши цю дівчину не тільки морально, а й фізично, Радченко досягає своєї мети, — він завойовує місто. А куди рухатися далі? Ані людяності, ані сміливості — лише егоїстичне бажання задовольнити власні примхи. Ось що керувало ловеласом. Наступні стосунки з танцюристкою балету Ритою теж були дуже зручними для Степана. Але чи можна йти до щастя напролом по трупах інших людей? Місто "стерло" героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та кар’єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні! У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина, яка не зрозуміла сенсу життя. А його душа — "…грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане".
Варіант 3
У романі «Місто» В. Підмогильний використав багато епіграфів, які стали своєрідним ключем для цілісного розуміння твору. Такий художній метод був новітнім для літератури тридцятих років ХХ століття, а сам твір став першим українським урбаністичним романом.
Перший епіграф був взятий письменником із Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола». Другий епіграф — із відомого роману «Таїс» А. Франса: «Як можна бути вільним, коли маєш тіло?». Ці епіграфи, немов у дзеркалі, демонструють душевний стан і внутрішній світ Степана Радченка — головного героя роману.
Роман сформований подіями з життя Степана, які виникають навколо його любовних захоплень. Спочатку він зустрічається з односельчанкою Надійкою, але дівчина швидко йому набридає і тоді Радченко звертає увагу на міщаночку Мусіньку. Після того, як Степан стає на ноги у місті, він починає зустрічатися з міською дівчиною Зосею, а далі віддає перевагу балерині Риті, з якою знайомиться наприкінці роману.
Степан Радченко обирає жінок з дедалі вищим положенням у суспільстві, бо вважає, що саме жінки допомагають йому набирати досвіду і самостверджуватися у житті. Кожна з коханок дає герою щось нове, підживлює його прагнення жити і творити, його наснагу. Інколи здається, що Степан постійно знаходиться у гармонії з собою, а його жінки — своєрідні музи, які надихають героя на нові здобутки. Та у відношеннях з кожною з них наступає розрив, Степан все більше пізнає кожну подругу, бачить все більше вад і врешті-решт розчаровується в них.
Степан Радченко ставився до жінок як до речей, які повинні належати чоловіку наче власність, що можна придбати, а коли вони стають непотрібними — віддаюти іншим. Найбільш трагічним жіночим образом у романі стала юна киянка Зося, яка до безтями закохалася в молодого і талановитого літератора. Вона чекала від Степана красивих залицянь і делікатної поведінки, але отримала тільки заборону будь-якого права приймати власні рішення і постійний, нічим не виправданий жорстокий тиск.
Знищивши Зосю морально і фізично, Степан Радченко досягає бажаного. Він вважає, що «завоював велике місто». Але куди ж рухатися далі? У героя не залишилося ані сміливості, ані людяності, лише егоїзм та бажання задовольняти все нові і нові примхи. Тільки ці мотиви почали керувати Степаном. Були для нього зручними і наступні стосунки з балериною Ритою.
Але життя не раз доводило, що власне щастя неможливо побудувати на нещасті інших. Так сталося і з «завойовником міста» Степаном Радченко. Місто згубило в ньому одвічні людські чесноти, воно просто «стерло» його. Не зробили його щасливим ні кар’єра, ні матеріальні блага. Адже у душі героя не було місця милосердю, співчуттю і коханню.
Варіант 4
У своєму романі «Місто» через розкриття образу Степана Радченка — вихідця з села, який прагне «закріпитися» у міському житті — В. Підмогильний намагається розв’язати одвічну проблему неоднозначності людської душі, знайти рішення, не моралізуючи та не кидаючись у крайності.
Основна тема твору — доля селянської молоді, у якої після радянської революції з’явилася неймовірна до того можливість отримувати якісну освіту, «вийти в люди», досягти чогось більшого у житті, а також внести у закостеніле сільське життя живий подих прогресу, культури, творчого прагнення та натхнення. Проте багато з них, і Степан також, стикнулися з тим, чого не чекали. Місто давно живе за своїми правилами, яких не під силу змінити наївним «здобувачам» з села, скоріше їхня доля — пристосування, в кращому випадку таке, що дозволить їм розкритися та реалізувати свої амбіції.
Степан Радченко, енергійний, здібний, рішучий, впевнений юнак, що приїжджає з села до Києва, щоб отримати освіту та направити її на благо рідного села, сприяти переходу сільського життя на новий, вищий рівень у всіх сферах. Спочатку його лякає місто — велике, шумне, вороже, сповнене незнайомих людей та незвичних дійств. При цьому село здається йому тихим пристанищем, чимось ідеальним, теплим, рідним. Проте місто знайшло гачок, на який впіймало Степанову душу, та поступово змінило і його прагнення, і світогляд.
Степана захопила література, він відчуває в собі разом і здібність до неї, і жагучу потребу визнання свого таланту. Він кидає навчання, стає відомим письменником, але разом із цим пристосовується до міського життя, починає поділяти і мрії міських жителів, і способи їх здійснення, і моделі поведінки. Степан Радченко більше не ідеаліст, сповнений світлих сподівань, а прагматичний молодий чоловік, здібний, ерудований, іронічний, який здатний на жорсткість задля досягнення своєї мети.
Та й мета в Степана вже не така благородна, як по приїзді. Він уже не може знов хотіти того, чого хотів раніше, і повертатися до села не збирається. Тепер його мета — міське життя, це бажання визнання, а також супутніх атрибутів успіху — хорошого житла, престижної роботи, слави. Досягнувши цього, Степан не отримав лише душевного спокою, бо став ніби розірваний надвоє між собою минулим та теперішнім, міським.
Це яскраво проявляється в його стосунках з жінками. Його ставлення до них міняється, спочатку йому миліша за усіх «нештучна», близька душею Надійка, дівчина з його села. А далі він уже обирає собі жінок за іншими критеріями — він хоче новизни, пригод. Вдвічі старша за нього дружина господаря квартири, мила, жвава корінна жителька міста Зоська, що вчинить через нього самогубство, потім Рита — красивий образ, картинка, маска, за якою лише пустота… Кожну жінку в своєму житті Степан використовує як сходинку в просуванні «нагору», потім швидко розчаровується й кидає.
Нарешті Степан, досягнувши визнання та матеріального комфорту, зруйнувавши стосунки з багатьма людьми, а головне — втративши самого себе ідеалістичного, благородного, впевненого, втративши непохитні орієнтири в житті, залишається на самоті з роздвоєністю у власній душі. Він намагається знайти порятунок зовні — кидається знов до Надійки, проте вона також змінилася під впливом міста й викликає у Степана майже відразу. І навіть його раптове натхнення, викликане зустріччю з Ритою, його намір писати «повість про людей» здаються швидкоминучими, бо йдуть зовні, а всередині його — роздвоєність, розгубленість і пустота, з яких людина не може творити мистецтво.
Отже, у глибоко психологічному образі Степана Радченка В. Підмогильний розкрив особисту трагедію втрати себе, неспроможності, неготовності багатогранної, обдарованої та прагнучої визнання особистості зорієнтуватися у великому, сповненому суперечливих можливостей та спокус, міському житті.
Варіант 5
Підкорення селянином міста — основна тема однойменного роману «Місто» Валер’яна Підмогильного. Всі події відбуваються крізь призму душі Степана Радченка — освіченого парубка, який прагнув вивчитись в університеті і повернутись у своє рідне село: «Культурних сил треба нам, от що», — міркував Степан. І йому приємно було, що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади.» Благородна мета, правда? Але що сталось? Чому головний герой так змінився, підкорюючи місто? Спробуймо дати відповідь на це питання.
Степан «був здібний і не боявся іспиту», він був готовим до труднощів та негараздів, які могли чекати його. Жив у хліві, їв так, аби не вмерти, але твердо вірив, що всі його досягнення тут оцінять: хоч би «активну участь у революції й бездоганну працю в профспілці». Але, ні! Місто не прийняло його з обіймами — і він почав змінюватись, почав його підкорювати. «Село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога». Він прагне наблизитись до міста своїм зовнішнім виглядом, манерами, звичками. Степан став Стефаном — так більше по-міському. Головний герой роману старається приятелювати з авторитетними людьми, забуває з часом старих друзів. Жінки теж, я вважаю, відіграли неабияку роль у зміні життєвих пріоритетів Радченка. В його душі постійно бореться добро зі злом. Так, образ суперечливий та неоднозначний. Кожен читач по-своєму засуджує його вчинки чи , можливо, навпаки — захоплюється ним. А я стараюсь хоч частково, та все ж зрозуміти його. Він підкорював велике галасливе місто, він мужній, розумний. А як щиро Степан радіє першим своїм творам, надрукованим в журналі у Харкові! Гордиться ними! Звичайно, я не заперечую, що головний герой роману зробив багато ганебних вчинків, став навіть жорстоким, але ж всім людям властиво помилятися. Мені навіть жаль його, бо всі мрії почати нове життя не принесли Радченку душевного затишку. Місто не стало його домом. Доказом цього є слова Степана До Левка : «…чуже тут усе — і люди, і життя». Його душа ще не зачерствіла до кінця, спогади про прекрасний степ гріють часом її. Він став заможнім молодим письменником. Почав писати повість про людей. Такий кінець роману.
Варто відзначити, що Валер’ян Підмогильний уникає власних суджень про свого головного героя. Він не звинувачує його і не виправдовує, а показує таким, яким він є. Образ Степана Радченка складний і суперечливий. Але мені подобається те, що протягом усього часу у Києві він постійно прагне рухатись уперед. Степан підкорив місто, багато чого досягнув, але й місто підкорило його: серед щоденного галасу та людської біганини загубилась щира селянська душа.
