Українська література - шкільні твори - 2026

Щирість ліричних почуттів ліричного героя в поезії В. Підпалого «Тиха елегія»

В. Підпалий — поет ширий, ніжний, чуйний. Він Народився на Полтавщині у 1936 році, надзвичайно віддано й глибоко любив свій рідний край, про нього були його твори. Прожив поет мало — всього 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю. Та він навіки залишився жити у своїх віршах, душу його ми пізнаємо з його поезій.

Митець стверджував: «Треба любити гаряче і багато». Про це ж ідеться і в першому вірші першої збірки поета «Зелена гідка», яка побачила світ у 1963 році:

Якщо життям прийдешнім серце б’ється, воно й болить з великої любові…

У своїх творах Володимир Підпалий торкається тем любові до матері, до Батьківщини, отчого краю, розкриває філософські проблеми швидкоплинності життя, вічних духовних цінностей. Особливістю його творчої манери є те, що образ Батьківщини він створює через сприйняття ліричних героїв.

Одним із кращих зразків патріотичної лірики є вірш «Тиха елегія». Для автора Батьківщина — це. ріки, ясні зорі, тихі води, степи, озера, яблуні в саду… Без цього він не уявляє себе, не відокремлює навіть тоді, як в землю перейде.

Це символічні образи, а найвеличнішим символом, на переконання письменника, є рідна мова. Адже її дитина вбирає в себе з молоком матері, з ніжними колисковими піснями. Без рідної мови автор не мислить свого життя. І переконаний, що саме сім’я виховує в дитини любов до свого краю, рідної мови, культури, традицій.

Автор твору, безперечно, патріот. Авторське «я» в «Тихій елегії» — це громадянська позиція й інтимні почуття. Поет не переконує читачів, а висловлює свою думку, з якою важко не погодитися, що людина без Батьківщини нічого не варта, що для людини надзвичайно важливо відчувати себе часточкою рідного краю й народу. У цьому полягає основна думка.

Кульмінація елегії — п’ята строфа. Якщо в перших чотирьох строфах тон принижений, дещо висхідна інтонація, відтворена словами «відмовчуюсь», «мовчу», «я знов мовчу», то в п’ятій строфі вибухає крик:

Коли мене питають: «Україну Чи зможеш ти забуть на чужині?» —

Кричу: «Кладіть отут у домовину Живим!.. Однаковісінько мені…»

Для автора, ліричного героя, поміняти рідну землю на чужу — рівноцінно смерті.