Українська література - шкільні твори - 2026

Поезія Степана Руданського

Степан Васильович Руданський. Це ім’я знайоме багатьом шанувальникам українського слова. Спадщина цього письменника — оригінальне явище в нашій літературі. Вона ґрунтується на фольклорній основі, витікає з народних джерел. Лірика поета порівняно невелика: до останнього, академічного тритомного видання творів увійшло лише тридцять чотири вірші. П’ятнадцять із них мають однакову назву — «Пісня». До багатьох додано мелодії або ж позначено, що мелодія пісні належить авторові. Усі пісні Руданського — це романси з народнопісенною основою.

Наприклад, «Сиротина я безродний», «Ти не моя», «Мене забудь» — це справжні перлини української лірики.

Допитливого, здібного юнака, яким був Руданський, полонила народна творчість. У ній він міг знайти відповіді на десятки питань, котрі хвилювали його. Всім спраглим серцем він вбирав духовну красу народу, що відбивалася в його піснях. Можливо, саме з цього захоплення й починався Рудансььсий-поет. Сумними були його інтимні поезії, але вони припали до душі читачам:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину.

Де покинув чорні очі.

Повій, вітре, з полуночі.

Хто не чув цієї зворушливої пісні, яка справді стала народною? Понад 130 років поезія Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну» незмінно полонить серця людей. Поет зумів чудово передати почуття ліричного героя — тугу за коханою дівчиною, яка залишилась у далекій Україні.

Між ярами там долина.

Там біленькая хатина,

В тій хатині голубонька,

Г олубонька-дівчинонька.

Образ вітру часто використовується в українській літературі. До вітру звертається Ярославна, героїня епосу «Слово о полку Ігоревім». До цього образу зверталися і звертаються сучасні поети. Вони зображують його як магічну силу, що здатна зробити неможливе — перенести в далину найпотаємніші думки, мрії і почуття людини.

До вітру звертається ліричний герой пісні з проханням полетіти в рідний край, нахилитися «тишком-нишком над рум’яним білим личком дівчини» і поговорити з нею:

Як спить мила, не збудилась —

Нагадай їй, з ким любилась,

З ким любилась і кохалась І кохати присягалась.

Прохання донести глибокі почуття любові до коханої, надія на взаємність, на відгук серця коханої, на її вірність даному слову і врешті-решт безнадія («Вітер віє, не вертає. Серце з жалю завмирає…»), розуміння особистої трагедії ліричного героя — такий сюжетний характер цієї поезії С. Руданського.

Читача також вражають глибокі почуття ліричного героя у поезії «Ти не моя». Кохана стала для героя втіленням краси, сердечною мрією. Авторові вдалося образно, поетично, щиро передати почуття героя, які втілюють почуття багатьох людей.

Не може не вразити глибиною почуттів і вірш «Сиротина я безродний». У цій поезії ліричний герой позбавлений батьківського піклування, він не має щастя-долі в житті і навіть після смерті:

На могилі не заплаче Ніхто на чужині.

Хіба хмаронька заплаче Дощем по мені.

Вічна тема розлуки і побивання матері за рідною дитиною, мабуть, знайшла своє втілення у тисячах ліричних творів в українській літературі, особливо в народних піснях.

Поезія С. Руданського «Наука» — теж пісня. Це пісня-роздум над питанням людської долі, щастя, вибору правильного життєвого шляху.

Ліричний герой розповідає про пам’ятні години «свого святонька». Перше свято — це прощання з рідною домівкою, коли його виряджає мати в далеку дорогу.

Виряджала в світ Мене матінка,

Виряджала в світ Мати рідная…

Що ж бажає ненька рідному синові? Як і всі матері, своїм дітям вона зичила щастя, долі, добра… Але досягти всього цього син зможе, за материною порадою, коли на життєвому шляху стрінеться з тими, що в «диму не куряться», не знаються з бідою. Вона має на увазі панів, які піднімуть хлопця до свого рівня лише за однієї умови — коли він буде по-рабському покірний. Вона радить:

Ти склони себе.

Як билиночку.

Простели себе.

Як рядниночку.

Отже, материна «наука» — це порівнятися з панами, розпрощатися навіки з батьківським полем, тобто з хліборобською працею. Вона вчить сина плазувати перед панами, ставши панським холопом і, по суті, зрадником хліборобського роду.

Друге свято, за словами оповідача, сталося тоді, коли

Виряджав у світ Мене батенько.

Слова батька розкривають синові очі на соціальну нерівність, на кривду, що панує в суспільстві, на «трутнів», що живуть за рахунок «робочих пчіл».

Батько погрожує улюбленому синові прокляттям, якщо він зігнеться перед панами, простелиться «рядниночкою» під їхні ноги. Шлях до щастя лежить тільки в збереженні людиною своєї гідності, а не в плазуванні перед панами-трут- нями — така наука батька.

Ти у світ іди.

Милий синочку.

Та усе спізнай —

І билиночку.

Тоді з світом ти Порівняєшся, в добрі-розумі Закупаєшся,

З полем батьківським Привітаєшся!

Творчість С. Руданського, й особливо його лірика, не забуті… Його славі можуть позаздрити найвидатніші поети. Бо слава ця рік у рік зростала серед мільйонів трударів, серце і розум яких полонили пісні та вірші поета.