Українська література - шкільні твори - 2026

Інтимна лірика поета Степана Руданського

Варіант 1

Любов — це високе почуття, яке окрилює людину. Тому, щоб його описати, щоб висловити любов до Батьківщини, матері, рідної дитини, нареченої, люди придумали багато ласкавих і ніжних слів.

Підносив це почуття у своїх творах і талановитий український поет Степан Руданський, хоча кохання принесло йому не щастя і радість, а горе і сум. Після закінчення семінарії він був змушений обирати: попівська ряса та кохана дівчина чи навчання в академії. Поет обрав друге і поїхав з рідного краю. А його Марійка, яка кохала юнака до нестями, так і не дочекалася повернення свого нареченого.

Своє кохання поет згадував дуже часто. Одним з найяскравіших віршів Степана Руданського про кохання є вірш під назвою «Пісня»:

«Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі,

Повій, вітре, опівночі!»

С. Руданський був впевнений, що кохання — це дар Божий, і сприймати його треба відповідно. Треба приймати це почуття з вдячністю і радістю, навіть коли кохана людина не відповідає взаємністю. Так само робить ліричний герой поезії «Пісня», який просить вітер пролітати «тишком-нишком над рум’яним білим личком» його коханої:

«Як спить мила, не збудилась,

Згадай того, з ким любилась,

З ким любилась і кохалась,

І кохати присягалась».

Душа ліричного героя рветься услід за вітром, його серце тужить і болить, бо передчуває недобрі вісті:

«Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає».

Хочеться думати, що Степан Руданський був усе життя вдячний тій дівчині з його далекої юності, яка подарувала неповторні миті кохання, яка змушувала серце поета битися сильніше і частіше, яка навчила його відчувати красу навколишнього світу і бачити прекрасне. Завдяки коханню і сьогодні ми згадуємо ліричні вірші С. Руданського з любов’ю, вдячністю і теплотою, з почуттями, з якими згадував поет свою наречену.

Варіант 2

Любов — це внутріщній світ, який окрилює людину. Багато ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, рідної дитини.

Підносив це почуття і Степан Руданський, хоча і дало воно йому не радість і щастя, а сум і горе. Після семінарії він повинен був обирати: кохана дівчина і попівська ряса чи академія і наука? Руданський вибрав друге і поїхав. А удовина донька Марійка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі,

Повій, вітре, опівночі!..

Вважаю, що кохання — це Божий дар. І треба з радістю приймати це почуття, навіть якщо воно без взаємності, тому і звертається ліричний герой «Пісні» до вітру, просить повіяти «тищком-нищком над рум’яним білим личком»:

Як спить мила, не збудилась.

Згадай того, з ким любилась,

З ким любилась і кохалась,

І кохати присягалась…

Дуща рветься за вітром, серце болить і тужить, бо передчуває лихі вісті:

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

І все ж, я думаю, поет вдячний тій далекій дівчині за те, що подарувала миті кохання, примусила серце частіще битися, навчила бачити прекрасне і відчувати красу. Скільки б часу не пройщло, а згадуватиме він її з теплотою, вдячністю, з любов’ю.