Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Тема колективізації та голодомору в романі-хрониці У. Самчука «Марія»
Всі публікації щодо:
Самчук Улас
Варіант 1
I. «Марія» У. Самчука — перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року. (Український письменник-емі- грант Улас Самчук 1933 року написав роман-хроніку, роман-спалах «Марія». Сильнішого твору про голодомор в Україні нема й досі. Автор зумів торкнутися в романі таких важливих проблем, як проблеми батьків і дітей, любові і сімейного щастя, моралі і достатку, духовності та національної свідомості. На думку С. Пінчука, який написав післямову до вітчизняного видання цього роману в наш час, саме У. Самчук «втілив у своїй творчості трагічну долю українського народу в XX столітті»).
II. Трагедія однієї селянської родини як частки трагедії всієї української нації.
1. Жорстока правда жорстокого часу. (Роман «Марія» — твір про становище українського селянства після революції 1917 року. Автор пам’ятав голод двадцятих, спілкувався з тими, кому пощастило вирватися на волю у 33-му. Письменник зіставляв жахливі розповіді, описував життя українців, підводив до висновку, що щтучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю. Звичайно, книга, що відображала жорстоку правду, в Радянському Союзі було заборонена до друку).
2. Змалювання в долі Марії типового життєвого шляху української жінки- трудівниці і трагедії самої України. (Роман У. Самчук розпочинає і закінчує лічбою днів життя Марії. Він зауважує: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч п’ятдесят вісім днів». Кажуть, що часу не помічають тільки щасливі люди. Марії ж доля приготувала суцільні страждання і муки: смерть батьків, голод, втрата дітей, знущання Корпія, божевідля дочки, відмова від батьків сина Максима. У Марії сильний характер, бо вона зважилася виступити проти народної моралі, боротися за свою любов. Автор неодноразово наголощує на величезному потенціалі духовцої та фізичної сили героїні, на її прагненні жити, незважаючи на всі труднощі).
3. «Найстращніща смерть — це смерть від голоду». (Ці слова цалежать Марії, жінці, ца очах якої заможне село часів її дитинства вимирало від голоду. Автор малює стращні картини голодомору 1932 — 1933 років. Лаконічно описує автор посівну, яку проводили за вказівкою зверху, передчасний збір врожаю і злочинну діяльність «залізної червоної мітли»: «Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба». Арещтовують Марїїного зятя за мйпок гнилого зерна, мучиться Надія з виснаженою від голоду маленькою Христинкою. І Марія волає до Бога, просить допомоги: «Вмрещ дитинко. На щирокому світі немає вже для тебе трощечки хліба…» Втративщи всіх своїх рідних, велику і гарну сім’ю, Марія і сама гине від голоду).
III. Роман-хроніка «Марія» У. Самчука — художній свідок історії нащої держави. (Роман «Марія» має конкретну присвяту: «Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роки 1932 — 1933». Твір дає змогу подивитися на історичну добу очима її сучасників, він є перщим пам’ятником жертвам голодомору).
Варіант 2
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!
В. Симоненко
Жнива 1933 року… На синьому тлі неба, засіяному іскорками сонця, вимальовується колоскова незчисленність, руда й рясна. Тихо притуляються колоски один до одного, колихаться легко, мило… На роботу наймано селян, які мали змогу працювати в полі. І раптом відкривається страшна картина людського горя, виснаження й безвиході. Робота в полі пригнічувала людей не тяжкістю, а жахом, що відкривався їхнім очам. Жниварка не могла працювати, бо всюди лежали мертві. їх так багато, хочеться втекти… Але куди? Скрізь в Україні таке лихо.
Документи та факти міжнародної наукової конференції засвідчили, що втрати українців становили у межах самої УРСР 5 млн людей. Великі голодомори, організовані більшовицькою системою в Україні протягом 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років, здійснювалися руками місцевих керівників, які виконували директиви Москви. Голодомор був спрямований проти селянства, яке хотіли принести в жертву ефемерній ідеї побудови комунізму. Консул королівського посольства Італії в Москві Граденіго, доповідаючи своєму начальству 31 травня 1933 року, підкреслював, що в основі такої політики "є призначення остаточно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвами від 10 до 1S мільйонів осіб… сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України…" З історії відомо також, що були несміливі, обережні спроби деяких лідерів українського партійного та радянського керівництва (В. Чубаря, М. Скрипника, Г. Петровського, О. Шліхтера) виступити проти таких планів хлібозаготівлі, але це особливо дратувало Сталіна, і їх було звинувачено у зриві кампанії, а на село були спрямовані сталінські опричники для виконання директив.
Спроби виступити проти насильницької колективізації та штучного голодомору траплялися також і серед письменників. До цієї теми зверталися Микола Куліш (п’єса "97"), В. Барка (роман "Жовтий князь"). У. Самчук теж написав роман, присвячений подіям 1933 року, але доля його твору склалася так, що друком він вийшов лише 1991 року.
Письменник пише правду про ті часи, і вона пройнята щирим співчуттям до людей, життя яких було брутально понівечено.
З перших сторінок роману простежується, як людина страждає від нестачі хліба: маленька Марія не усвідомлює, що померли батьки, вона хоче їсти, бо її забули нагодувати.
Шанобливе ставлення до хліба ми бачимо у дорослої Марії: вона розуміє, що повагу людей можна заробити лише працюючи, заробляючи собі кусень хліба, тому не дозволяє собі відпочивати, поки не досіяний лан: "М’яка рілля просить зерна… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її".
Майбутній чоловік Марії Гнат, поважаючи землю, поле, хліб, вважає, що ступати по стерні треба тільки босою ногою, не можна топтати того, що виростили руки людини.
Працюючи на полі, вирощуючи хліб, стає людяним і Корній.
Ось так мирно жили на селі хлібороби, створювали собі добробут. Поки… Настала пора руйнації. До села прийшли ті, хто намагався поділити порівну чуже добро, знищити тих, хто невтомно працював — простих селян-хліборобів. їхню появу автор передає дуже виразно: "На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки…" Справжні варвари, і разом з ними Максим, син Марії, тої жінки, яка все своє життя прожила біля землі.
Вражаючою картиною автор передає зустріч Корнія і Марії з більшовиками, що налетіли, мов дикі, на їхнє поле і відібрали хліб. Хлопці топтали ногами колосся, яке так дбайливо вирощували селяни.
Максим та його однодумці не любили землю, вони не жили на ній, але хотіли керувати тими, хто на ній працював, диктувати їм свої умови. І це призвело до жахливих наслідків: "…зерно дали в глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла". Винуватими були звичайні селяни, які такого зроду не робили.
Такі дії свідчать про те, що влада не тільки не вміє працювати на-землі, а ще й не любить і не поважає людей праці, робить усе, аби принизити їх і примусити схилити ся перед силою. Це було правдою. Бо Україна була потрібна лише для того, щоб давати хліб. І байдуже було уряду, що там, на Україні, люди не бачать того хліба, пухнуть з голоду.
Байдуже було тому, що насправді не визнавався факт голодомору. Книга про Марію Уласа Самчука стала художнім свідком проти небаченого злочину, що вчинили над людьми. Це перший пам’ятник жертвам голодомору 1933 року, пам’ятник Матерям, що загинули голодною смертю.
Варіант 3
Роман «Марія» — перший в українській літературі твір про голодомор і насильницьку колективізацію — закінчується страшно і трагічно. Старий, знесилений голодом Корній жорстоко розправляється з сином-запроданцем і йде у невідомість, щоб померти. Дочка і онука гинуть із голоду, а самотня Марія, простившись із Гнатом, перебуває в агонії перед смертю, страшною смертю з голоду.
Але не загибель пророкує автор, він хоче викликати опір такому розвитку подій, адже роман написаний у 1933 році. Письменник прагне викликати бажання змінити долю працелюбного народу, кинутого у безодню голодної смерті на благословенній родючій землі України.
Правда про ті часи висловлена щирим співчуттям до людей, життя яких було поламане брутально і жорстоко. Життя звичайних людей, усталене, розмірене розумними традиціями і працею, було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла з собою влада більшовиків: «Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну піснями… Цього року спізнилися. Поля злучені в один ряд. Люди зсипані у велику череду».
Наступила пора руйнації. Яка ж сила несла її? Хто і що умертвили голодною смертю цвіт хліборобської родини України? Автор дає виразний портрет тієї сили: «на возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки…»
Вжиті тут епітети символізують дике варварство, що наступає, бо на чолі його люди з брудними руками. Вони співають, і слова тієї пісні пояснюють справжню мету «носіїв» влади: «Ех, Україна, да хлебородная». Вже те, що роблять «рєбята» па Маріїній землі, символізує суть дій усієї влади більшовиків на Україні: «…рвали, розкидали і топтали кіньми (покоси)». Те саме робили і з долями людськими.
Перш за все намагалися знищити селянина-трудівника, хлібороба, доброго хазяїна. Тих, хто своєю невтомною працею здобув добробут для своєї сім’ї, назвали куркулями і ворогами трудового народу. Але ж любов до землі, до праці була стрижнем їхньої моралі — моралі трудівника-хлібороба.
Хибне гасло більшовиків про розподіл порівну чужого добра було надто спокусливими для тих, хто через лінощі або пияцтво не заробив ані поваги від людей, ані добробуту. Про те, що то були за люди, свідчить образ Максима Перенутьки — людини, яка не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Як і Максим, ці люди здебільшого не знали землі, не .побили її і не вміли працювати, але бажали керувати тими, хто добре на цьому знався, і диктувати їм свої умоіііі.
І от «зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала реиатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла». Довелося шукати зерно для пересіву. А звинуватили сільських трудівників, які зроду такого не робили у своїй роботі на полі. Але новій владі ніколи було усе з’ясовувати, як ніколи з голоду. Одразу стало зрозуміло, що влада не тільки не вміє працювати на людину праці, а ще й робить усе, аби принизити її, примусити схилитися перед силою. Такий був справжній план.
Від України вимагали «хлєба». Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом і видирає з землі «хлєб». Отак давалася українцям колективізація.
Про все це Улас Самчук написав ще у 1933 році, але його книга була заборонена і вийшла в Україні лише у 1991 році. Офіційна радянська історія взагалі заперечувала факт голодомору — цього історичного страждання і мук української нації, відомих усьому світові. Ця книга стала першим монументом пам’яті тим мільйонам українок і українців, котрих налигачем голодомору примушували йти до колгоспів, до соціалізму. Вона стала першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував цей небачений злочин проти цілого народу.
Варіант 4
Старі люди кажуть, що в Україні не може бути голоду. Адже якою б несприятливою не була погода, на нашій землі все одно щось виросте і вродить. А ще кажуть, що до революції зовсім убогими були люди, які не хотіли працювати на землі чи були немічними. Здоровий, сильний, вправний, працьовитий чоловік міг не тільки прогодувати свою родину, а з часом і завести господарство, побудувати хату, підкупити землі.
Згадаймо Чіпку Варениченка — героя роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Коли він багато й чесно працював, у хаті був спокій і достаток.
Герой твору У. Самчука «Марія» Корній жив із матір’ю в обідраній маленькій хаті на пагорбі, поля в нього було мало, а клуні й зовсім не було. Але як тільки він забув матроські звичаї, відклав гармонію, і перестав мести кльошем сільську пилюку, а взявся до роботи, з’явилася повна збіжжя клуня. Він вимурував кам’яний льох, завів дві коняки, і на Різдвяні свята на столі стояло все, що забажається. А за рік став мурувати нову хату з високими, широкими вікнами, стріху вкрив черепицею.
З кожним роком прибував достаток Корнієвої родини, бо працювали батьки і дітей змалку привчали до роботи. І ні участь Корнія у війні з «гапонцем», ні пожежа на обійсті не змогли істотно підірвати добробуту сім’ї. Це зробила нова радянська влада, яка спочатку намагалась розорити село продрозверсткою, продподатками, а потім створенням колективних господарств, куди треба було віддати і худобу, і реманент, і саму землю. Звичайно ж, такі трудівники, як Гнат, Корній не могли віддати добро, яке заробили тяжкою працею. Аж ось заявився на село зі «всіх фронтів», де «страждав» і за «робочий клас кров свою проливав», син Максим. Тепер він «доношував свою шкірянку», іноді виймав нагана, яким «розстрілював контрреволюцію», і робив із себе велике начальство: розкуркулював селян і спроваджував їх до Сибіру. Максим забрав у батька нещодавно придбану молотарку, бо «кулаки не сміють мати машин», а його самого вигнав із хати.
Багатьох трударів, які не хотіли віддавати своє добро і записуватися в колгоспи, такі ось Максими нищили по всій Україні. А кого не вислали, тих у 1932 — 1933 роках домордували голодомором. Зараз важко зрозуміти, чому тоді люди не об’єднались, не відстояли своє право на життя, а мовчки гинули поодинці. І як зрозуміти дії представників влади, комсомольців, які йшли від хати до хати, забирали не тільки приховане збіжжя, картоплю, насіння, а й перевертали горщики з борщем, розбивали камені, на яких селяни мололи зерно.
Рід Марії й Корнія загинув, не залишивши по собі нащадків, але пам’ять про знищених українців повинна зберегтися назавжди. Історія любить насміхатися з тих, хто забуває своє минуле. А іноді, обертаючи колесо, вона ставить нове покоління в ті самі умови. Твір У. Самчука «Марія» — це не тільки «хроніка одного життя», це й заклик до нас, сучасних людей, пам’ятати свою історію і не повторювати помилок минулого.
