Українська література - шкільні твори - 2023

Інтимна лірика Василя Симоненка - потужне крило його поезії

Варіант 1

Художня палітра Василя Симоненка багата і різнобарвна. Інтимна лірика — могутнє крило його поезії, де автор постає чистим, щирим і по-лицарськи благородним. В. Симоненко не описує почуття, він досліджує його філософські глибини, розглядає найтонші нюанси — від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять труднощі у взаєминах двох люблячих сердець, емоції, які наповнюють кохання.

Ліричний герой інтимної поезії Симоненка — шляхетний, щирий юнак, який уміє поступитися, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У вірші «Моя вина» герой згадує, як «двоє молодих, гарячих Палку любов зустріли у маю І через гордість та уперті вдачі Згубили щастя й молодість свою». У серці героя оселились горе й мука, кохана теж кається сповна. І в цей момент дуже важливо не доводити щось один одному, а просто покласти руки на плечі коханій людині, зазирнути в очі і сказати: «Пробач… моя вина…» Такий учинок може зробити тільки по-справжньому люблячий, мужній, шляхетний чоловік.

«Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав», — говорить Симоненко. Це слова, від яких затріпоче серце найсучаснішої дівчини, адже у наше прагматичне, закомп’ютеризоване XXI століття чоловіки розучилися говорити про кохання красиво і піднесено.

Симоненко лише кількома штрихами-деталями малює портрет коханої, що запалила серце юнака. А перед нами вже постає образ чистої, з багатим внутрішнім світом дівчини, жінки, матері: «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки». Кохана жінка «прозора і чиста», «єдина, мила», «прозора, мов ранкова тінь». У простій, але довершеній формі криються глибокі почуття ліричного героя.

Для поета брутальність і кохання — речі несумісні. Інтимні почуття ліричного героя вражають читача чистотою, соромливістю, цнотливістю:

…А мені вважалися білі ниви.

Знайомі образи витали наді мною,

І ти мені на плечі клала руки,

І обпікала дотиком гарячим,

І я мовчав.

Закоханий юнак не хотів розповідати «завзятим брехунам», «що вечорами, пригасивши світло, несли в кімнатах плітки еротичні», про ту єдину, заради якої б’ється серце.

Ліричний герой Симоненка не буде розмінюватися на дрібниці, не стане іграшкою, забавою, коли бачить, що крізь очі дівчини «видно порожнечу, легковажність у душі», тим більше, «що поклявся у вірності другій»:

Тій дівчині, що тобі не пара.

В неї очі ніжні та ясні.

А у тебе очі пашать жаром.

Тільки кригу видно в тім вогні.

Серце героя — не розмінна монета, він жде свою любов, «де вишня біла виглядає з саду тихо і несміло», забуде і простить «всі образи й кривди до одної», буде любити «просто — отак, без надій, без тужливих зітхань і без клятвених слів». Він кохає так, що навіть у снах боїться доторкнутися до неї, і зізнається:

Я кохаю тебе. Мені більше не треба.

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Варіант 2

«Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…» — це твердження В. Симоненка з прологом до створеного ним чаруючого образу коханої.

Найбітьше сподобався мені його вірш «Вона прийшла». Це поезія про перше велике, несмітиве кохання, що проникає в душу людини, в її зачарований світ. Кохана з’являлася юнакові тітьки в романтичних маревах якоюсь неземною красунею. «Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких, несмітивих снів». Так напише про своє почуття В. Симоненко.

Душу героя заполонило кохання, яке несло радість, щастя:

Прийшла любов непрохана й неждана.

Ну як мені за нею не піти?

Читаючи ці рядки, розумієш, що В. Симоненка захопило безмежне, чисте, як сльоза, світле й прекрасне, як вранішня зоря, всеперемагаюче кохання.

Чи завжди кохання є таким? Може, хтось любить по-іншому? Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою…» Ліричні герої цього вірша розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують еротичні плітки, сміючись зі справжнього кохання. У поета вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну. Він доходить висновку: брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття мають бути таємницею двох закоханих сердець:

…І я мовчав. Я не хотів про тебе Розповісти завзятим брехунам.

Які б моє кохання осміяли.

Тітьки в інтимній ліриці в. Симоненка є ліричні рядки, які вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням.

Це зовсім не нова тема в літературі. І, здавалося б, хто ще може краще сказати про кохання, ніж зробили це Пушкін, Шекспір, Рильський, Фет. Вічна тема! Але В. Симоненко, не конкуруючи з ними, не змагаючись, зумів створити такі прекрасні, зворушливі поезії, які хвилюватимуть ще не одне покоління читачів.

ГІМН материнській любові у творчості А. Малишка

Бувало, мати, ївга Базилиха…

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

Так написав А. Малишко, згадуючи своє дитинство. Любов до пісні в поета — від його матері ївги Остапівни. У середовищі письменників ніхто не знав стільки пісень, як Малишко, і ніхто не міг співати їх так гарно, як він. А символічний образ матері пронизував усю Малишкову поезію.

Гімном материнства називають величний вірш «Пісня про рушник». Ця поезія — сповідь-спогад ліричного героя, пройнята материнським теплом і синівською вдячністю. В уяві читача постає її портрет:

І твоя незрадлива ласкава материнська усмішка,

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Вона вірить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї». Цей рушник — материнський заповіт, духовний оберіг, що дістається кожній дитині від її батьків, допомагає у скрутні хвилини. Якщо у дитини нема можливості поговорити з батьками, розповісти про свої болі і радощі, то:

Я візьму той рушник, простелю, наче долю…

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

Як часто в суєті повсякденного життя ми забуваємо про матерів, що віддали нам частину свого життя, засмучуємо їх мимоволі…

Я думаю, що мати А. Малишка була щасливою жінкою, народивши одинадцятьох дітей. їй пощастило виховати талановитого сина, який увіковічив любов до матері в своїх поезіях. Ці вірші мають духовну цінність, бо вони пробуджують в нас такі високі почуття, — зокрема, любов до батьків, гарячу і щиру синівську любов…

Неосяжний світ А. Малишка, магія його слова діє сьогодні ще з більшою силою, ніж за життя поета, бо в тому слові дедалі більше впізнаємо себе, свій духовний світ.