Українська література - шкільні твори - 2023

Василь Симоненко - саркастичний і нещадний викривач тупості бюрократів і підлості горе-патріотів

Багато хто хотів би бачити Василя Симоненка тільки як лірика, який оспівує кохання, любов до Батьківщини. Та у невеликому за обсягом доробку поета знайшлося місце і саркастичному, нещадному викриттю ницої тупості бюрократів, які вели країну до неминучого краху. Він пророче передбачав наслідки цього процесу, хоча жив у епоху їх початку.

Вірш «Злодій» у роки суцільного застою не міг бути опублікований, бо в ньому гірка правда, яку не хотіли бачити і не бачили можновладці. Герой твору — селянин, який украв лантух збіжжя. Його впіймали і привели на суд, де судді почали розказувати, як це недобре красти з поля врожай, бо краде він у себе. Поет майстерно передав ніяковість дядька, який відчуває свою провину за негідний вчинок:

Дядько кліпав товстими віями.

Важко дивитися в очі ганьби…

Що може бути парадоксальнішим, ніж змусити трудівника красти у самого себе? Селяни тяжко працювали на колгоспних полях, а на зарплату їм ставили позначки-трудодні. А треба ж чимсь годувати господарство, щось ставити дітям на стіл. І йшли дядьки з лантухами у колгоспні комори та на колгоспні поля.

Чому він злодій? З якої речі?

Чому він красти пішов своє? —

з жалем і болем питає поет. Хто винен у гріхах цього дядька? І поет тонко вказує на високі посади «демагогів» і «брехунів», які зламали дядькову віру в усе добре і світле.

Це вони повинні сидіти за ґратами, це їх треба судити і кидати до в’язниці за моральний розбій, за спаплюжені людські душі.

Доказів мало??? Доказом будуть Лантухи вкрадених вір і надій.

Ні, не злодій дядько, який, живучи на землі, тяжко працюючи, не може прогодувати сім’ю. Поет називає злочинцями тих, хто обкрадає народну душу, про- сторіків, які повсідалися на теплих місцях і розказують людям, що треба жити по совісті.

Псевдопатріоти жиріють на народному добрі, інших вчать жити чесно, а самі

Обмивши губи в нарзані чи каві.

Дожовуючи свіжий бутерброд.

Ви стаєте великі й величаві І любите Вітчизну і народ.

У вірші «Прирученим патріотам» Симоненко звертається до «патріотів», які люблять свій народ без міри, «коли у міру вигідно любить». Вони закохані в ідею за плату, і автор запитує їх: «Кому ж ви служите, приручені Антеї, Відірвані від матері-землі?». Значна частина невеликого за обсягом твору складається із питальних речень, на які автор і не чекає відповідей. Бо що ж чекати від таких горе-патріотів, які можуть почути народні віщі думи і взяти до серця його тривоги тільки «у черзі за костюмом. Затиснувши в долоні гаманця».

Хто ваш народ? Яка у нього доля?

Куди його коріння проросло?

Що можуть відповісти на ці питання «приручені патріоти»? Вони не знають, бо їм байдуже все, що відбувається на цій землі, хто тут жив, про що мріяв. Чи можна достукатися віршем до серця, яке поросло шерстю? Але поет не ставить цього собі за мету. Мені здається, що він звертається передусім до тих, хто ще може почути: