Українська література - шкільні твори - 2023

Роздуми над поезією (за віршем В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?»)

Варіант 1

«Ти знаєш, що ти — людина?» З таким вимогливим запитанням звертається Василь Симоненко до кожного свого читача. Без зайвих слів і «красивостей», чітко, ясно, лаконічно. Задуматися має кожен. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? З відповідями на ці питання рано чи пізно доводиться визначатися кожній людині. Будучи дуже молодим, Симоненко відчував, що життя надто швидкоплинне, аби розбазарювати його. Автор нагадує про найвищу цінність, неповторність людського життя. Хто не вірить в себе, свої сили, має пам’ятати про свою унікальність на цій землі. Кожен з нас несе відповідальність за себе, тому що тільки «сьогодні усе для тебе». Залишити по собі гарні спогади, добрі діла — нелегка справа. Тому й «жити спішити треба», «кохати спішити треба», аби «не проспати».

Як на мене, вірш надзвичайний. Без розлогих художніх засобів виразності, динамічний, напружений, змістковний. Мені здається, що настановами, проголошеними в поезію, керувався насамперед сам Василь Симоненко, І хоч прожив лише 28 років, він «не проспав» своє життя, а встиг злетіти за цей час яскравою зіркою не виднокрузі української культури.

Був митцем. Був людиною.

Варіант 2

В. Симоненко належить до руху шістдесятників, що виник за часів так званої відлиги. Це були молоді люди, які вперше за багато років насмілилися вголос сказати те, що думають. На відміну від своїх попередників, які оспівували робітничий клас як єдине ціле, поети-шістдесятники звернули свій погляд на звичайну людину, її турботи, почуття, оригінальність.

В. Симоненко у своїй поезії «Ти знаєш, що ти людина?» саме намагався підкреслити, що кожний з нас — це індивідуальність. Ніколи — ні у минулому, ні у майбутньому, не повториться життя жодної людини, не повториться її усмішка, її погляд:

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Життя нам дається один раз, тому треба насолоджуватися ним, радіти з того, що воно нам дає, звертати більше уваги на красу, Що оточує нас, бо зараз саме для нас ці ліси зеленіють, ці квіти цвітуть, степова трава коливається, ця вода блищить. Ми повинні звертати також увагу на тих, хто оточує нас, дарувати свою любов оточуючим.

Поезія В. Симоненка просякнута радістю буття, оптимізмом і любов’ю до життя, до кожної людини. Вона закликає нас жити так, щоб наприкінці життя ми могли усвідомити, що прожили його щасливо й гідно.

Варіант 3

Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина…» можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона — людина. Тож і запитує поет: «Ти знаєш про це чи ні?» Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою. Поет відштовхувався від простої думки, яка є основою для поваги прав людини:

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-богу, один.

У той час це був надзвичайно сміливий вчинок: заявити на противагу ідеології «гвинтиків і коліщаток» слова, що підривають основу тоталітарної системи:

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони Я.

Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які «мудро» керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити. Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.