Українська література - шкільні твори - 2023

Всепідкоряюча сила кохання («Вона прийшла», «Є в коханні і будні, і свята…») за інтимною лірикою Василя Симоненка

Варіант 1

Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом: «Жити — спішити треба, кохати — спішити треба».

Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці:

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання — у нас віки.

В юнацькому серці Василя Симоненка бриніла пісня кохання, а на папір лягали задушевні вірші про неї — омріяну і суджену, ніжну мрію. Людина глибокої душі, Василь Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа:

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію.

А подарую смуток і біду.

«Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких несміливих снів», — так несподівано, раптово прийшла любов до ліричного героя поезії «Вона прийшла». Ніжно малює автор образ вимріяної у снах любові:

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

Любов змінила все навкруги, завдяки їй світ став привабливішим і кращим, то ж як «за нею не піти?».

В інтимній ліриці Симоненка поряд із юнацькими мріями, сподіваннями, легким смутком і мукою невисловлених почуттів знаходимо і філософські роздуми про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку поета, закохані повинні навчитися поступатися, вибачати, намагатися відрізняти важливе від дріб’язкового. Так, у поезії «Є в коханні і будні, і свята» ліричний герой розуміє, що життя «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але впевнений, що «дріб’язкові хмарки образи» не можуть закрити сонце, він мудро переживає тимчасові непорозуміння.

Інтимна лірика Василя Симоненка торкає найтонші струни наших душ, кожному, хто зазнав почуття кохання, вона знайома і зрозуміла, а тим, хто ще не підпав під чари цього почуття, можу сказати одне:

Жити — спішити треба,

Кохати — спішити треба.

Варіант 2

Значну частину своєї творчості талановитий український поет Василь Симоненко присвятив темі кохання. І це цілком природно, адже ця тема у всі часи будила найкращі почуття у серцях митців і звичайних людей, надихала і очищувала, робила їх кращими, сповнювала життя сенсом, а особистість — прагненням щастя, наснагою жити, творити, дихати на повні груди, відкривати сповнене коханням серце і душу людям та світові.

В інтимній ліриці В. Симоненка можна знайти усі ці душевні порухи, а поруч з ними і філософські розмірковування над людськими стосунками і коханням, над найбільш важливими принципами, на основі яких треба будувати відношення з коханою людиною. А слова В. Симоненка з одного із його віршів стали майже хрестоматійними:

«Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

Під рожевих ілюзій вуаль».

Готовність радіти життю і жити в реальності, сприймати і добре, і погане — свідчення зрілості та розвиненості особистості. Таким був і В. Симоненко, який у своїх поетичних творах змальовував неоднозначність та суперечність життя, а також свою готовність до долі, яка йому судилася.

Силу своїх почуттів поет змальовував зрозумілими і, на перший погляд, простими словами, але емоційне напруження, яке В. Симоненко вкладав у свої вірші, часом впізнаючи себе у ліричних героях, відчувається дуже гостро. Може, саме тому його лірика настільки життєва і зрозуміла. В. Симоненко майже ніколи не оспівував якісь неземні реалії. Усі його поетичні твори на тему кохання цілком зрозумілі читачам, цілком земні, вони ніби взяті із реального життя. Часто так і є, адже ліричний герой багатьох віршів В. Симоненка — сам автор.

У його ліриці почуття кохання постає незвичайно різноманітним: радість і сум, пристрасть і ніжність міняться яскравими барвами поетичного слова. Але надзвичайна сила почуттів та їх щирість залишаються незмінними, вони сповнюють світлом усе життя людини.

Навіть коли почуття залишається невзаємним, ліричний герой В. Симоненка не відмовляється від нього, бо розуміє, що справжнє кохання є незнищенним, непереможним і прекрасним:

«Коли б тобі бажав я сліз і муки

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав».

У інтимній ліриці В. Симоненка сила кохання незмінно перемагає дріб’язковість непорозумінь та образ, сірість повсякденності та життєву буденність:

«Як я люблю — давати не буду звіту,

Переді мною два десятки літ,

І в мене серце, мов несамовите,

Вистукує любов у білий світ».

Вміння щиро кохати — такий саме дар від Бога і талант, як дар і талант у науках чи мистецтві. Але хоча це вміння і дароване Богом, його треба плекати і берегти, ніби якусь чарівну квітку. Щоб черствість повсякденного життя не згубили в людині вміння відкривати серце коханій людині і всьому світові, вона повинна бути чесною, щирою та відвертою у своїх почуттях, повинна «вистукувати» своїм серцем радість і щастя так, щоб чути було на весь світ. Таким був і закоханий ліричний герой, створений талановитим українським поетом В. Симоненко.

Варіант 3

Нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Людське, справжнє, чисте кохання, яке то віддається болем у серці, то нагадує чарівну квітку, що п’янить своїми пахощами. Видатні українські поети-лірики Д. Павличко, В. Сосюра, Ліна Костенко та інші дуже часто звертаються до цієї теми, адже кохання — це все: радощі та смуток, відчай і сподівання. А вірші цих поетів — справжній гімн цьому найдивовижнішому з почуттів…

Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості. Воно приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Воно — це кохання…

Інтимна лірика відомого українського поета Василя Симоненка стала найпотужнішим крилом його поезії. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…» — це твердження поета є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті та звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик… упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, абажурами, блищить очей овал», «милі, теплі руки». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить у Своїй поезії «Мені здавалась пошлою й бридкою…», говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю дшіоршеністю формі криються глибокі почуття.

Кохання для поета — це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу завжди першорядні у поезії В. Симоненка («Вона прийшла…», «Є в коханні і будні, і свята…»). Так, в останньому вірші розкриття найпотаємніших людських почуттів поєднується з філософськими роздумами про сенс життя. Незважаючи ні на що, поет певен: якщо любов справжня, то

…жодного разу

У вагання і сумнівів час

Дріб’язкові хмарки образи

Не закрили б сонце від нас.

Між закоханими є те, що вище за дріб’язковість, принциповість, гіоїзм. Є любов, яка розставить усе на місця, розсудить краще, ніж будь-який суддя.

Але кохання несе не лише радощі. Воно несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Симоненко, мабуть, відчув це на собі, тому й з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, ик мертве місто». Але, що б там не було, треба чекати на єдину, ислику, вірну любов — вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії «Буду тебе ждати там, де вишня біла…» теж сподівається на це, бо зізнається:

…не тебе я жду,

Жду свого кохання в білому саду.

Мені особливо запам’ятався вірш «Вона прийшла…», в якому до ліричного героя несподівано прийшла любов. Під впливом чарів кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов’ями, вона тягнеться за чудовим покликом:

Прийшла любов непрохана й неждана,

Ну як мені за нею не піти?

Ліричний герой створив для себе образ коханої, далекий від •юі ось конкретного, реального, кохана з’явилась автору тільки в романтичних маревах:

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих слів.

Василь Симоненко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу збентеженого коханням серця ліричного героя. Сила інтимної поезії Симоненка в безмежній щирості, ліричності й задушевності.