Українська література - шкільні твори - 2023

Твори Василя Симоненка про Україну

Можна есе на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

В. Симоненко

Сучасна демократична пора дала змогу відродитися літературі шістдесятників, твори яких було заборонено, а імена викреслено з літературного процесу і, як декому здавалося, з народної пам’яті.

Талановитий поет Василь Симоненко прожив дуже коротке життя, залишив по собі тільки декілька збірок віршів, але серед поетів хрущовської «відлиги» він вирізнявся своїм неповторним голосом, палким патріотизмом, любов’ю до Батьківщини і народу.

В. Симоненко почав писати вірші ще в шостому класі, але довго їх нікому не показував. Уже працюючи після закінчення університету в газеті «Черкаська правда», на зустрічі з Надією Лісовенко — редактором Держлітвидаву, він так проаналізував кілька чужих віршів, що редактор здогадалася: перед нею не просто молодий журналіст, а справжній поет. Вона попросила Василя показати його твори, відвезла їх до Києва, де вони дістали високу оцінку критиків. Симоненко повірив у себе. Потім його твори обговорювали у Спілці письменників України, і сам Максим Рильський відзначив, що в літературу прийшов хоч і молодий, але вже зрілий поет.

Швидко зростаючи як майстер, В. Симоненко одразу ж визначає для себе пріоритети, життєві цінності: Батьківщина, синівська вірність і незрадливість. Дві його поезії мають назву «Україні». Це звертання-сповідь люблячого сина до матері.

Ліричний герой звертається до Батьківщини: «Україно! Ти для мене диво!», «Мамо горда і вродлива», «Нене!», «Україно! Ти — моя молитва. Ти моя розпука вікова». Це слова захоплення і любові, ніжності і болю.

Другий вірш «Україні», датований 10 грудня 1962 року, складається лише із трьох строф і доповнює образ готового на самопожертву сина-патріота:

Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

Особливе місце у творчості Василя Симоненка посідає вірш «Лебеді материнства», в якому поет поєднав ніжність і елегійність колискової пісні з духовною висотою людської особистості, у кожному слові — синівська вірність Батьківщині і любов.

Початок поезії — це ніжна пісня люблячої матері над колискою сина, якому вона передрікає любов чорнобрових мавок, дружбу «хлопців чорночубих». А далі образ матері переростає в образ України, яка зичить синові добра і говорить про те, що все на світі можна вибирати — друзів, дружину. І рефреном звучать слова: «Вибрати не можна тільки Батьківщину». Батьківщина, як і мати, у людини може бути тільки одна.

Ці слова поет сказав у час, коли багато говорилося про торжество інтернаціоналізму і народження нової нації — «радянського народу». І тому вірш, який підносить любов до однієї-єдиної України, був відомий небагатьом і не увійшов до збірки. Його переписували, вчили напам’ять, передавали з рук у руки.

Минає небагато часу, і тональність творів про Україну змінюється. У вірші «О земле з переораним чолом…» ліричний герой уже не милується красою матері-Вітчизни, не тулить до обличчя її ласкаві руки. Він звертається до рідного краю: «Вкраїнонько!», «Любов світла!». Але поряд із цими ласкавими звертаннями стоїть інше: «Чорна моя муко! І радість безрадісна моя!» Коли офіційна пропаганда гучно говорила про розквіт, поет пише: «Розтерзана на шмаття, У смороді й тумані гнойовім».

У вірші «В букварях ти наряджена і заспідничена» мотив невдоволення становищем України звучить ще сильніше:

Україно! Тебе я терпіти не можу.

Я тебе ненавиджу чуттями всіма.

Коли ти примітивна й на лубок похожа.

Коли думки на лобі у тебе нема.

Але ця ненависть іде від великої любові і скорботи за долею Вітчизни, яка «наряджена і заспідничена» тільки в букварях, а насправді ледь жива від поворозок, що зв’язують її тіло і дух. Ліричний герой розуміє, що сентиментальна закоханість не може змінити долю України на краще. Щоб вона прокинулася, щоб відігнала від себе позичену радість, щоб не вірила в убогі дива, треба сказати їй гірку правду про неї саму.

Василь Симоненко — це вольова, безкомпромісна натура. Поет і в житті, і в творчості завжди був самим собою, не хилив голову перед силою обставин. Він писав — як жив, а жив — як писав.