Українська література - шкільні твори - 2023

Чим вражають мене вірші Симоненка «Старість» і «Дід умер»?

Вірш В. Симоненка «Старість» я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого

…Вже лице пожовкло, як солома,

Борознами вкрилося чоло,…

…Сяють очі глибоко спідлоба,

Тільки пух лишивсь на голові…

Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати «образи від усіх» на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце прийшла глибока і трепетна шана до цього діда. Я побачила, як його облягла, «мов батька», малеча (згадаймо давно істину: дитячі душі безпомилково відчувають добро у людині!). І от останні рядки вірша являють нам Людину, яка

Все стерпить — докори, сором, лихо —

Лиш би вмерти на землі батьків!

Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш «Дід умер». Дійсно: «От і все». Та чи «все»? А сльози роси, якими «плаче жито»? А «всі турботи його, всі надії, жалі», які не вміщуються «в тісну домовину»? Як і у автора, «відчай груди мені розпанахує, рве», тому слідом за Симоненком я, наче заклинання, повторюю:

Я не вірю,

що дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні —

він увесь не умре.

Він залишиться у подиху землі, у весняному буянні, у кожній краплинці крові онуків, у їх думах, радощах і муках.

Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів — «безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда»…