Українська література - шкільні твори - 2023

Шляхами кохання — мотив творчості Василя Симоненка

Варіант 1

Поезія Василя Симоненка — справжній гімн рідній Батьківщині — Україні, гімн невтомним рукам матері, гімн чарівності кохання. Поет ніби перебуває в іншому, лише йому відомому світі, де разом йдуть «і будні і свята» кохання, де «крізь століття» вчувається голос Великого Кобзаря, де лагідною посмішкою всміхається до нього мати. Але одночасно цей світ знайомий кожному з нас, тому такими близькими стають вірші В. Симоненка. Маючи палке серце і щиру душу, хочеться обійняти все накруги, поділитися своєю радістю, своїм щастям. І саме це вчувається мені у віршах В. Симоненка, віршах, які присвячені коханню:

Я буду ждати кожної години

В далекому чи близькому краю

Одну тебе, тебе єдину

Маленьку милу дівчину мою.

(«Я не помру від розпачі і муки…»)

Так, для кохання відстань не має значення. Головне, щоб вона прийшла, а все інше — неважливо. Не можна забути ці рядки, бо вони відкривають красу людської душі, щирість людських взаємин. Кохання для Симоненка — це диво, підвладне лише двом, і тому каже автор:

Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і шире,

Я тобі віддаю.

(«Я закоханий палко…»)

Кохання, любов роблять світ кращим, адже коли ти закоханий, то і хмарний день здається сонячним, то і всміхається все навкруги, то і зустрічаєш усюди лише лагідних людей. Виринають з глибини душі чарівні почуття, змінюючи ставлення до навколишнього, змінюючи світ, який завжди благословляє і «сонне, що встає, і серце, що кохає». Але кохання- це не тільки повсякчасне щастя. Буває в житті все, буває і в коханні все:

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

(«Є в коханні і будні, і свята»)

Але не можна вбити живі почуття, і ніщо в світі не може знищити кохання, «дріб’язкові хмарки образи» ніколи не закриють сонця від закоханих. Пише Василь Симоненко:

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне. І я вірю, що так воно і є, бо неможливо не вірити цим щирим словам, які, здається, линуть з самої глибини душі, примушуючи усіх переживати такі ж почуття, які переживає і сам ліричний герой, за постаттю якого я бачу автора. І звучать знайомі слова, хвилюючі до болю:

Ні, я б не став тебе вогнем палити,

З тобою розквитався без жалю:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю.

(«Коли б тобі бажав я сліз і муки…»)

Але любов для Василя Симоненка — це не тільки почуття до коханої. Любов всеоб’ємна, вона вміщує в собі також і любов до матері, і любов до рідної землі, бо вона, «як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси». Як просто і одночасно з великою ніжністю розповідає В. Симоненко про свою матір:

Я таку тебе завжди бачу,

Образ в сериї такий несу —

Материнську любов гарячу

і своєї душі красу.

( «Матері» )

Матії завжди охоронятиме спокій свого сина: і в роки дитинства, і в дорослому вші, адже син чи донька назавжди залишаться для матері маленькими діточками. І хоч «чооні шовкові коси припорошила вже сивина», хоч «легкі зморшки обличчя вкрили», але вони лише до липя матерям, вони лише підкреслюють їхню чудову вроду. ( А скільки любові вчувається в рядках про рідну Україну, скільки радості від того, що вона зуміла відстояти свою волю! Кожної миті поет і в думках, і в діях разом із своєю Батьківщиною, навіть

К’оли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Яг тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєми імені живу!

( «Україні» )

Варіант 2

Наші з вами стежки знову і знову приводять нас до кохання. Проте, погодьтеся, його шляхами йти найприємніше. А зараз познайомтесь з Василем Симоненком. Недовгим був життєвий шлях цієї людини, але залишилася його чудова спадщина — вірші. Народився Василь Симоненко у 1935 році в селянській сім’ї на Полтавщині. Проте в цій родині не ломився стіл від їжі, бо дитинство Василя припало на роки війни, та ще й батько залишив сім’ю. В мене була лиш. мати Та був іще сивий дід, — Нікому ие мовив «тату» І вірив, що так і слід, — єдині згадки про дитинство. Писати почав ще у шкільні роки. У 1952 році В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Його обрали старостою вузівської літературної студії. По закінченні університету став працювати в газетах. Чесні люди мовчати не вміють, і Василь не мовчав, а це в ті роки у нас дуже не любили. Проте поета не відправили ні за грати, ні на Колиму чи ще кудись, ні розстріляли, як «ворога народу». Пощастило, мабуть, йому. Через кілька років його життя скінчилося. Це сталося у грудні 1963 року. Пам’ятаєте з літератури, це був час, коли активно «працювали» шістдесятники. Це і Борис Олійник, й Іван Драч, і Ліна Костенко. Симоненко приєднався до цієї славної когорти, але, на жаль, ненадовго. Похований він у Черкасах. А на пам’ятнику — найвідошші слова із його «Лебедів материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину. Проте повернемося до написання твору «Я б тобі когось отак любити, як тебе люблю…».

Колискова матері білі лебеді на стіні рідної хати, вишневий садок, полтавські поля, верби, тополі все життя супроводжували поета. Ці образи навіяли йому вірш «Лебеді материнства». Вам слід проаналізувати цей вірш, розкрити його головну думку. У першій частині відтворено незабутні, романтично-дитячі образи розповідей і співів матері: це «рожеві лебеді», що вилітають з туманів, «зорі сургучеві», зсипані в лимани, казки з «сивими очима», що заглядала у вікна, «материнська добра ласка», яка проганяла лихо і досаду з рідної домівки. Згадайте себе у дитинстві: чи не бачили ви там теж щось незвичайне, те, що не бачать дорослі. Можливо, до вас теж прилітали лебеді, ну, може, і не лебеді, а хтось подібний до Пітера Пена. І не думайте, що Симоненко назавжди зберіг дитяче сприймання світу. Ні, він вийшов з того солодкого часу, але не загубив щирої, безхитрісної душі, здатної дивуватися і у дорослому віпі.

Що ж ми бачимо у другій частині вірша? Лебеді вже відлетіли, напевно, у теплі краї, а до нас лине колискова пісня. Мати колисає сина і одночасно застерігає його: Можеш, вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Підкресліть у своєму творі, що образи матері і Вітчизни недаремно ставляться поряд, адже вони для кожної людини священні, наповнюють її почуттями гордості і гідності, роблять її сильною і непереможною. І якщо доведеться сину впасти «на чужому полі», на крилах материнських лебедів він перенесеться до рідного краю, до нього «прийдуть з України верби і тополі», він і смерть зустріне не одиноким. У творі необхідно відзначити велику любов поета до України — Батьківщини. Життя Симоненка, його «я» тісно злилося з життям України:

Земле рідна

Мозок мій світліє

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

(«Земле рідна/ Мозок мій світліє…» )

Ви можете знайти інші виразні рядки, наприклад, такі:

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

( «Україні» )

Ви можете взяти будь-який інший приклад Головне, щоб там розповідалося про любов до Батьківщини. А ось «Лебеді материнства» нічим іншим замінювати не треба. Це програмний вірш. У творі треба відзначити, що у Симоненка дуже багатогранна інтимна лірика. Глибиною почуття, внутрішньою напругою, свіжістю образотворчих засобів відзначається вірш «Там, у степу, схрестилися дороги». Степові дороги поет порівнює із схрещеними в бою мечами:

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свише, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Це не значить, що на кожній з доріг на людину чекає гільйотина.

Схожість доріг на мечі викликає асоціацію з життєвими небезпеками, з важкими шляхами, якими доводиться йти людині, якщо вона бореться з неправдою. Завершується вірш зверненням до коханої:

…скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах? Тобто поет питає кохану, чи зможе вона стрічати разом з ним небезпеку, дивитися їй у вічі, чи стане надійним другом, бо його життєві шляхи — небезпечні, йти по них — як по схрещених мечах. Тільки не думайте, що Симоненко пророкував собі долю одного з героїв Арнольда Шварценегера або Жан-Клода Ван Дама. Просто він був неспокійною, чесною людиною, яка не погоджувалась з ліцемірством багатьох соціальних і моральних норм суспільства.

Є у нього вірші, в яких розповідається тільки про кохання. Наприклад, вірш «Тиша і грім»:

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію —

Я люблю твої губи, і брови,

І поставу, і вроду твою. Щось схоже до поезії Олеся «З журбою радість обнялась». Але є і своє, симонєнківське, чого немає ні у кого, адже кохання — почуття неповторне. Томуі виливається саме такими словами:

Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю.

(«Я закоханий палко…»)

Пошукайте ще цитати про кохання — їх безліч. Дійсно, муза кохання у Симоненка своєрідна. А ось такими почуттями переповнюється серце поета, коли кохана не відповідає взаємністю:

Мені здається, — може, я не знаю, —

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

( «Любов» )

Отже, ваш твір — це ваші роздуми про кохання і про втілення цієї теми у творчості Василя Симоненка. Але, щоб розкрити тему, обов’язково треба приділити увагу патріотичним почуттям поета, його любові до матері та Батьківщини. І не бійтеся створювати щось своє, нове: думайте, творіть, вигаді.