Українська література - шкільні твори - 2023

«Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу» (за поезією В. Симоненко)

Варіант 1

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

В. Симоненко. Можна

У часи масових повоєнних репресій, коли будь-яка прогресивна думка переслідувалась, жодна з них не могла втілитись у життя, Василь Симоненко відверто заявив про своє прагнення до правди, до пошуку істини і до непримиренної боротьби зі злом.

Багато людей проживають своє життя у «рожевому світлі», не помічаючи правди — «комусь життя — забави і відради, а світ ісритий ширмою вікна». Василь Симоненко намагався відкрити людям очі на реальні події, підняти завісу над замовчуваним. Своє коротке земне життя він присвятив служінню рідному народові. В іюго поезіях часто зустрічається думка про готовність до самопожертви в ім’я щасливого майбутнього. Так, у вірші «Можливо, знову загримлять гармати» він писав:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

Життя поета нагадувало спалах, його зірка яскраво засвітила ми небосхилі української літератури. Саме таке життя, коли «жити і юшити треба, кохати спішити треба», було до душі Симоненкові. Так нін і жив. Життя, коли людина звикла рахуватися з кожною «пилиною, — найбільш плідне. Спокійне, розмірене, сплановане життя не могло б задовольнити поета. У поезії «Не докорю ніколи і нікому» він заявляє:

…краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Василь Симоненко мріяв про плідне життя, про незабуття своїх творів:

На стежках, порослих будяками,

Що обминали змучені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай неглибокі, та чіткі сліди.

Мрія поета здійснилася: він залишив по собі глибокі сліди, він був виразником свого часу, відтворив у собі дух епохи. Дмитро Павличко якось сказав про Василя Симоненка: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі.»

Варіант 2

Ніколи український народ не забуде найстрашнішої трагедії в історії України — кривавого терору часів сталінщини, хрущовщини і брежнєвщини. Скільки лише за цей час загинуло невинних людей, а також «розумників із гнилої інтелігенції», як тоді називали письменників, художників та інших, які виступали проти існуючого ладу і не хотіли «присмоктуватись» до нього. Сюди відноситься талановитий поет, сурмач знедоленого покоління людей Василь Симоненко. Саме йому судилося першим відчути на собі удари брежнєвського терору. Адже вже перші його поезії засвідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер.

Поезія Симоненка приваблювала не вишуканим мереживом слів, а перш за все осяянням краси душі автора, справжністю почуттів. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» стала яскравим явищем у тодішній літературі і суспільному житті України. Такий творчий успіх не запаморочив молодого поета, не збив його з правильної дороги, як це сталося з багатьма іншими, малообдарованими, але жадібними до грошей і слави. Все це нітрохи не приваблювало Симоненка. Не за службовим обов’язком, а за велінням серця поетові боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ’я, загроза національного виродження. Викриттю цих проблем і присвятив він своє талановите перо. Це, звичайно, не подобалось тодішньому уряду. Не подобалась і поетова непідкупність.

У поезії Василя Симоненка переважає тема любові до рідної землі, до рідного народу. Він мужньо захищає честь і силу свого народу, осуджує тих, хто приносить зло і кривду. Через те, що Василь Симоненко надто щирим і одвертим тоном говорив з Україною, з її народом, твори поета опубліковувались за кордоном.

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім.

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття,

І зайдам, і запроданцям твоїм.

У цю розмову не повинен ніхто втручатися, бо це особиста розмова, задушевна і щира:

Хай мовчать америкй й росії,

Коли я з тобою говорю.

Гнівно виступає поет проти катів, що принесли стільки горя його Україні. Так, у вірші «Пророцтво 17-го року» Симоненко говорить, що нашій багатостраждальній землі заподіяли стільки кривди, що

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

І хоча «народ — одна суцільна рана» і «від крові хижіє земля», поет вірить у краще майбутнє. Він упевнений, що добро переможе »ло і правда та любов восторжествують.

Засуджує Василь Симоненко також «ідолів» влади: диктаторів, монархів, зокрема у вірші «Монархи». Всім цим жорстоким правителям поет протиставляє велетів духу, некоронованих вождів: Коперника, Джордано, Шевченка. Як бачимо, Симоненка глибоко хвилювала будь-яка експлуатація людей людьми, наруга над ними.

Услід за Тарасом залишив він нам своє вистраждане — будь піодипою на землі, бо «більше тебе не буде…».

Варіант 3

Василь Симоненко… Сонячне, палахкотливе ім’я цього поета пломенітиме для нових і нових поколінь полосуючим, тривожно-радісним сяйвом непотьма- реної правди, непоганьбленої духовності.

Він — один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом і життям своїм ствердив загальнолюдські здобутки й ідеали.

Твори митця дістали всенародне визнання, стали виразом правди і совісті поколінь, розлилися піснями. Сердечний і ніжний голос митця, його серце були сповнені любов’ю до України, її чарівної пісні. В його поезії звучить любов і відданість рідній землі, рідному народові.

Сердечний і ніжний голос поетові дала рідна земля. Симоненко любив Україну, як люблять рідну матір. Бо тільки справжня любов до свого краю дає сили для боротьби проти зла:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік.

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

Письменники всього світу так чи інакше висвітлюють і доносять до читача через власні твори своє ставлення до правди і кривди, до всього, що має місце не тільки у їх власному житті, а й у світі. Симоненкові твори вчать добра і милосердя, непримиренності до підлості і дворушництва, у сонеті «я», написаному ще 1955 року, молодий поет чітко сформулював своє кредо:

Не знаю ким — дияволом чи Богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам.

Поет возвеличує людей чесних, працьовитих, мудрих, прекрасних, «гордих дітей землі, вірних дітей труда», вчить поважати труд людський і піт, він не хоче, щоб ці трударі «в землю йшли без сліда», вірить, що їх «думи нехитрі додумають внуки…»

Симоненко умів любити так нщро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, лицемірство, по-лицарськи боровся з чорною кривдою.

У творчості поета звучали народні болі, переживання, тривоги і прагнення вирватися з духовних лещат бюрократичної ідеології. Поезія Симоненка вражає не вмінням «вправно римувать», не мереживом красивих слів, а внутрішньою красою, істинністю почуття. Василь Симоненко — вічний друг правди, честі, вірності, любові і довічний ворог зла і кривди, в яких би формах вони не проявлялися. Немає для нього кривди великої чи малої. У серці поета знаходить болючий відгук як приниження рідного народу, його звичаїв, мови, так і біль маленького Івася з новели «Кривда». Для Івася вчинок сусіда є надзвичайно брудним і гидким: «Він допізна сидів у коноплях, мов уперше вступив у гидь». Автор засуджує сусіда, який так образив довірливого і чистого душею хлопця:

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі.

Поет не може байдуже дивитися на приниження рідного народу, не може не скористатися своїм правом виставити на посміх громадський все те, що є негідним, принизливим для людини:

Ні, ви не блазні, ви не лицеміри —

Нікчемного презирства не убить,

І свій народ ви любите без міри.

Коли у міру вигідно любить.

у поезії Симоненка звучить переконаність у безсмерті рідного народу, який на історичних дорогах і роздоріжжях зазнав безліч кривд. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав’язала: «Наш Василь — це рідний синочок Тараса Шевченка». Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкранщх віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пош;езнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих.

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде.

Такого Україна ще не чула. Такого ясного і відвертого. Я не можу не згадати жодного вірша, в якому з такою силою розкривається велич українського народу. Тільки один цей вірш заслуговує шевченкової слави, але слава за життя так і не прийшла до Симоненка. Навпаки, життя виставляло перед ним нові творчі, робочі, побутові випробування.

У шістдесяті роки поетичні твори Василя Симоненка переписували від руки, розмножували на друкарських машинках, щоб доносити до людей слово правди та культурні надбання. Все це робилося таємно, щоб уникнути репресій з боку влади. Але Симоненко не злякався репресій, не став плазувати перед представниками влади:

Та, не піддавшись заробку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

Поет продовжував у своїх віршах захиш;ати чесність, осуджувати відступників, підлабузників, запроданців, злочинців. Чому ж вірші Симоненка розмножувалися таємно, переписувалися ночами? Тому що в них була правда, яку приховували від народу. Гола, страшна правда:

А хлопцеві думка сидить в голові:

— Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

— Та це, — йому кажуть, — така у нас звичка: до щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.

У смішному і трагічному образі Дурила тут постає одурений, темний і безпорадний народ.

У віршах Симоненко розкриває свою любов і повагу до трудової людини, до її праці і мудрості. Поет висловлює свою неповагу і неприязнь до тих, хто пригнічує і ображає трудову людину, спогорда дивиться на селян, які їх годують:

Ви скорчите кисло пику.

Коли повідомлю вас.

Що предок мій споконвіку Хліб сіяв і свині пас.

Щоб жерли ви булки й сало.

Віками пер соху-плуг.

Слово поета правдиве і влучне. Сміливо викриває Симоненко тиранів народу. Слова стають гарячими й сухими: «Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах… і кожного катюгу і тирана уже чекає зсукана петля».

У вірші «Злодій» поет викриває не дядька, який «вкрав» свій труд, а тих, хто довів його до цього, хто перетворив хлібороба на злодія:

Де вони ті, відгодовані й сірі.

Недорікуваті демагоги й брехуни.

Що в’язи скрутили дядьковій вірі.

Пробираючись

в крісла й чини?

Не можна не відзначити глибокої поваги В. Симоненка до жінки, до її тяжкої праці, самовідданості, до того, що в тяжкий час вона зуміла зберегти доброту, лагідність, ніжність: «Менше ми гіркоти нестимем… як не будуть у небо димом підніматись жіночі літа». Вірші про жінок надзвичайно лагідні, шанобливі:

…Скільки потім за нас проливали Милі очі солоних сліз!

…У жіночому лютому горі Захлинається наша любов.

Навіть коли вірші Симоненка не приймались до газет чи журналів, він не поступився жодним словом правди. Поет продовжує розкривати злочини і показувати помилки:

А люди забавляються, мов діти.

Катам складають гімни холуї,

І генерали мріють посадити На всій планеті атомні гаї.

Широкої підтримки рух «шістдесятників» не набув. Це пояснюється жорстокістю репресивних заходів, інертністю громадської думки. Ось тоді Симонен- ко відчув своє безсилля, безплідність своєї боротьби за правду:

Ридаю і кричу, гилю себе у груди.

Волосся патраю з сивої голови:

Що можу я, коли дрімають люди?!

Що можу я, коли заснули ви?!

Талановите наражалося на перешкоди, а сіре йшло в люди. Сіре офіційно підтримувалося, бо з ним легше жити, сірим народом легше керувати.

Симоненко не прагнув досягти слави, вона прийшла до нього посмертно. В літературі він назавжди залишився як борець за правду. Вірші Симоненка не потребували і не потребують дозволу на існування, бо «…величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем».

Пізнього грудневого вечора 1963 року навіки зупинилось молоде поетове серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами. Та остання Симоненко- ва дорога не зупинилася біля його могили в Черкасах. Адже лишилася ще одна дорога, яка ніколи не скінчиться. Це дорога — у людське безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт:

Можна все на світі вибирати, сину.

Вибрати не можна тільки Батьківш;ину.

Варіант 4

Якщо ти дійсно служиш правді, а не злу -

Чому ж у щирості вбачаєш крамолу?

/ В. Симоненко "Пильному" /

Василь Андрійович Симоненко - великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство.

Василь Симоненко вимірював людину, її цінність передусім дієвою любов’ю до своєї землі, до рідного народу.

Осуджуючи певне конкретне зло, поет зазначає про першопричини, які вбачає у невідповідності між словом і ділом.

У вірші "Мій родовід" Василь Симоненко дає гнівну відповідь зневажливому ставленню "пихатих і гордих" вельмож до селянина, який їх годує.

У вірші "Злодій" автор показує спершу зло нібито конкретне: дядько щось там украв на полі, його "екскортували" до сільради і докоряють, як йому не сором красти "у себе".

Цим віршем поет дає зрозуміти ціну отим демагогічним заявам, адже колгоспне добро внаслідок командно-адміністративних перекручень ніколи не належало колгоспникам, що й підтинало крила економічній ініціативі, селянській беручкості до роботи і розвивало протилежні нахили.

Нелегко й небезпечно було, є і буде виступати від імені самої історії, сміливо й прямо говорити, таврувати, карати іменем народу. А поет Симоненко цілком свідомо й послідовно йшов на це.

В сонеті "Я" він пише:

Не знаю, ким - дияволом чи Богом

Дано мені покликати сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

За велінням серця Симоненку боліли рани народу рідного, його злиденність, безправ’я, загроза національного відродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатись партійним керівникам. А ще більше не подобалась їм поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчуванням злочинів сталінізму.

В Клубі творчої молоді, коли Василь Симоненко прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Гірською вони обійшли десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урвища, де, за свідченням селян, більшовики ховали сліди своїх мерзенних злочинів.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах у хащах Баківського лісу.

Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті "відгодовані й сірі", "демагоги й брехуни" не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали…

На 28-му літі згасла Симоненкові зоря, та навіки залишилися з нами його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна поезія. Симоненко сьогодні - символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління.

Варіант 5

Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка - поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам’яті народній назавжди.

"Ненавиджу смерть", - писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-восьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів.

У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті "Я":

Не знаю, ким - дияволом чи богом -

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета - це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: "Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…" - освідчується поет к творі "Задивляюсь у твої зіниці…" Щиро захоплюється Батьківщиною:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік…

Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання - не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, - "сильно, безоглядно до краю":

Ти і я - це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть горді Ти.

Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозділеного кохання серця, що стікає болем:

Але ми з тобою… Ми не вічні,

Ми з тобою просто - ти і я…

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

("Ну скажи, хіба не фантастично…?")

Кохання - це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов’язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. "Математика" кохання В. Симоненка є простою:

Одному лиш мені відомо:

Ікс плюс ігрек - це будеш ти.

Симоненко належав до когорти "шістдесятників" - митців, що не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.