Українська література - шкільні твори - 2023

Світ очима Василя Симоненка

З давніх-давен між ученими мужами точаться суперечки: людина сама собі вибирає долю чи з народження вже має ту, що записана вищою силою на скрижалях життя кожного з нас?

Свою долю Василь Симоненко обрав сам. Мабуть, вона могла бути зовсім іншою. Бог щедро наділив його талантом, і поет обрав собі шлях служіння Вітчизні, рідному народу. І, як це часто буває, цей шлях не вів до спокійного життя, особистого щастя.

Дитинство Симоненка було понівечене війною, важкою селянською працею:

Натуга на руках, від втоми чорних здувала жили, ніби мотузки.

Це відбувалось у двадцятому столітті, «у переддень космічної доби», в який «нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли».

Дитяча повага і любов до матері органічно переросли у поета в любов до Батьківщини, до народу.

Поет пишається багатющою історією України, мріє про те, що після геноцидів, голодоморів і тоталітарних жахів імперії наша держава посяде гідне місце в житті цивілізованого людства.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Україна для Симоненка — мати, святиня, і поет ненавидить її ворогів. Герой його творів — це сучасна молода людина, цілеспрямована і благородна у своїх мріях, думках і пориваннях до високих ідеалів добра і справедливості. Поет вважає себе відповідальним за долю Батьківщини і присягає їй на вірність. Він говорить, що живе вітчизною: поет вийшов з неї і в неї перейде.

Він ненавидить відступництво, фальш, пристосуванство. Свою думку про негідні людські якості та підлі вчинки він висловлює так:

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Насмішкуватий, гострий на язик, безкомпромісний, В. Симоненко відстоює своє право боротися не тільки з вадами окремих людей, а й із закостенілим світоглядом усього суспільства, з темною, гнітючою силою.

Тоталітарна система намагалася захистити себе, заганяла поетів-шістдесятників у визначені рамки, але Симоненко «виламувався» з-під цього трафарету. Його твори наповнювали глухонімий печерний світ любов’ю, повагою до простого люду, жагою боротьби і непокори примусу, тупому безголів’ю і кон’юнктурщині:

Не люблю я вас, дурнів приручених.

Ваш єлейний холопський тон.

Часто в грудях моїх намучених Вибухає сто мегатонн.

Його твори били на сполох, гучно лунали, як крик душі, як голос совісті. І владна система наїжачилася проти поета заборонами друкувати твори, обіймати посади, вільно спілкуватися з близькими по духу людьми.

Мабуть, якби В. Симоненко хоча б іноді йшов на компроміси, то виходили б його книжки, була б робота, достаток, може, якісь твори увійшли б до тогочасних шкільних програм, а ім’я не було б на довгі роки викреслене з літературного процесу. Але серед тисячі широких доріг він обрав свою вузьку стежину, своє недовге життя прожив яскраво, повно, залишивши незгладимий слід у літературі України.