Українська література - шкільні твори - 2026

Любов до рідної землі (за мотивами вірша В. Симоненка «Грудочка землі»)

Варіант 1

Тема Батьківщини є провідною в творчості В. Симоненка. Саме рідна Батьківщина надавала йому творчої сили, змогу відчувати прості «радості земні» і ділитися ними з читачем.

Батьківщина для поета — широке, всеохоплююче поняття. Це і рідна земля, і українська жінка — мати, кохана, і історія нашого багатостраждального народу, і рідна мова, і прості працівники. Але його любов — це ще і відповідальність за долю рідної землі, прагнення зробити країну щасливою та вільною. Свою палку, жагучу любов до вітчизни поет перелив у вірші. Одним з таких є вірш «Грудочка землі».

Любов до рідної землі зародилася у серці Симоненка ще в ранньому дитинстві:

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі, трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Але автор висловлює щиру любов не лише до рідної природи, не лише до трав та лісів, а також — до українського народу, до його культури, до його вдачі, до пісень, що вчать

Поважати трудлюдський і піт.

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна націлий світ.

Адже Батьківщина, мов рідна мати, дбає про всіх своїх дітей, вона дає «і мрії, і слова». Українська земля і «силою своєю напуває», і «ласкою своєю зігріва».

Поет закликає усіх нас ділити з рідною землею усі «радощі, турботи і жалі». Симоненко сподівається, що у кожного справжнього українця, так само, як унього, «стукотить у грудях грудочка любимої землі».

Варіант 2

У кожної людини є батьки. Вони народжують нас, виховують, годують, допомагають у скрутну мить — і віддають цьому все своє життя, всі свої сили. Також у кожної людини у світі є ще одна мати — це рідна земля. Ми, українці, рідні брати й сестри, оскільки мати у нас одна — це Україна. І шанувати рідку землю ми повинні як рідну матір. В.Симоненко — справжній син своєї Вітчизни. Він з повагою ставиться до своєї землі, а у кожній поезії висловлює безмежну вдячність й любов до неї.

Герой вірша «Грудочка землі» — людина, яка вже багато років пожила на світі. На долю цієї людини випали ігоре, і радість, і успіх, і поразки.

Ця людина може згадати всі ці моменти. Але найкращі спогади — це спогади про дитинство:

Бігла стежка вдалечі губилась,

А мені у безтурботні дні

Назавжди, навіки полюбились

Ніжні і замріяні пісні…

Малим хлопчиком він ходив у трави, ліси, милувався їхньою красою й величчю. У кожному листику, квіточці, джерельці «дзвеніло щастя непочате, радість невимовна і жива». Він мріяв, що колись там, у майбутньому, стане дорослим. Він передчував, що доля посміхнеться йому. І всі ці думки виникали під звуки ніжних пісень, їх співали дівчата, які збиралися на жнива. Саме ці пісні навчили хлопця поважати людину праці й «шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ».

Потім хлопчик виріс. У нього розпочалося нове життя, сповнене нових тривог і турбот. Але весь цей час допомагала вижити грудочка землі, що «стукотить у грудях».

Усі діти схожі на своїх батьків. Якщо вони не наслідують батьківський колір очей чи волосся, вони наслідують розумові здібності, здатність до творчості, розвинену фантазію, тобто все те, що побачити з першого погляду дуже важко. Отже, якщо ми народилися в Україні, грудочка її землі стає нашим серцем. Вітчизна залишається завжди з нами, в якому б куточку земної кулі ми не опинилися.