Українська література - шкільні твори - 2023

Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину (за поезією Василя Симоненка)

Варіант 1

Така вже немилосердна доля України, що її найкращим дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 - Шевченкові, Стусу, 42 - Лесі Українці, 38 - Грабовському… і зовсім мало - 28 - Симоненкові. Не кажучи вже про молодий талановитий цвіт мистецького українського Відродження у 20-х роках, скошений сталінськими підручними.

Символом правди художнього слова і незрадливої всеохоплюючої любові до України стала творчість Василя Симоненка.

Поет чітко визначає для себе справжні життєві цінності і утверджує їх у своїй творчості. Першою і найдорожчою цінністю для людини, наголошує поет у «Лебедях материнства», є Батьківщина. Гармонійне поєднання в цьому творі ніжності й елегійності колискової з мудрістю і духовною висотою народної філософії дало поезії таке сильне і чисте звучання, яке буває хіба що в народній пісні. Це гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні. Ні крихти пропагандистського нальоту, сухого, тріскучого патріотизму. Все від серця. У кожному слові - любов. Експресія цього почуття весь час наростає: від ніжного материнського до пристрасного всеохоплюючого (аж до самозречення) почуття любові сина до своєї України. Недаремно двічі вставлені в різний контекст слова звучать категорично, як неспростовна істина: « Вибрати не можна тільки Батьківщину» - для ліричного героя - Україну.

Початок поезії елегійний. Ніжна любляча мати над колискою сина вимріює «йому щасливу долю». Тут виразно чується перегук з народними побажаннями добра, любові, щастя, щедрого врожаю, якими переповнена українська народна обрядова поезія. Палка материнська молитва злітає в темно-синє вечорове небо аж до зір - до самого Бога. Останні ж п’ять строф набувають особливого звучання. Якось ніби непомітно образ матері переростає в образ України, що теж схилилася над колискою улюбленого сина, бажає йому добра, але водночас хоче перестерегти:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

До цього тематичного циклу належать і дві поезії, що названі однаково - «Україні». Обидві написані у формі звертання-сповіді. У першій - «Задивляюсь у твої зіниці…» - ліричний герой утверджує своє святе синівське право з матір’ю (Україною) побуть на самоті, щоб сказати найпотаємніше.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

- категорично заявляє поет. І це не повинно образити нікого, бо Вітчизна в кожного своя. Таке відверте однолюбство не було в пошані в роки «торжества інтернаціоналізму», тому ні в одну з книжок, що вийшли у 80-і роки, він не потрапив, хоч за патріотичною наснагою і художньою майстерністю дорівнюється хіба що «Лебедям материнства».

Звернімо увагу лише на безпосередні звертання ліричного героя до своєї Вітчизни: «Україно! Ти для мене диво!..»; «Мамо горда і вродлива…»; «Нене!..»; «Україно! Ти - моя молитва, Ти моя розпука вікова». Який багатогранний спектр почуттів, висловлених у вірші: захоплення і любов, ніжність і святість, біль і розпука.

Короткий, із трьох строф, другий вірш «Україні» суголосний попередньому і доповнює образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок з рідною землею і готовий на самопожертву заради щастя України:

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

Так сталося і з самим Василем Симоненком. Він живе в імені своєї Батьківщини.

Варіант 2

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду.

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів —

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво горів.

Василь Симоненко був поетом надзвичайної щирості й людяності, поетом, що оспівав любов до землі і людей, який зігрівав кожне слово своєї поезії теплом власного серця. "Для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі… Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя", — писав Олесь Гончар.

Василь Симоненко ніколи не мислив Україну, її народ у "всесоюзній категорії" і тому не звертався до оспівування "єднання України з іншими народами у союз новий". Він випадав із загального ряду оспівувачів СРСР, і вірш поета "Задивляюсь у твої зіниці", мабуть, тому не друкувався аж до 1990 року, оскільки там є рядки:

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

Коли я з тобою говорю.

Він досить сміливий для того часу, коли провідною ідеєю була ідея про "старшого брата" — російський народ, який допомагає усім іншим — "маленьким" — народам і збирає їх під своїм крилом. Але українці ніколи не були "малоросами", тобто "безкоштовним" придатком до великої Росії. Вони-бо жили на землі, що стала колискою для всіх східнослов’янських народів, вони були народом із великою культурою, глибоким національним корінням.

Тему Батьківщини, рідної землі поет також своєрідно розкрив у казці для дорослих, що називається досить символічно "Казка про Дурила", яку автор написав в останній рік життя. Надрукований же твір був тільки через двадцять п’ять років.

"Казка про Дурила" — це алегорична розповідь про втрачену й віднайдену Батьківщину. Сюжет її побудований за класичними зразками розповідей про мандри головного героя. Перші рядки твору дуже показові, тому що з них можна здогадатися, що головний герой, який, до речі, зовсім не дурний, утікає з голодної країни, оскільки батько каже йому:

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо в бо дома з голоду вріжеш дуба…

Рятуючись від голодної смерті, Дурило мандрував і мандрував світом, поки не виріс і не змужнів. Тоді він захотів повернутися додому, але забув дорогу туди.

Шукаючи рідну країну, Дурило потрапив до якоїсь дивної землі з не менш дивними людьми, які постійно вихваляли свої порядки:

Ми знаєм все! Для нас усе

відоме!

Що буде завтра? Запитайте

нас.

Ця країна — нібито земний рай, і засновники цього раю обіцяють Дурилові, що кращого годі й бажати, однак хлопець раптом бачить, що у них ноги в крові:

— Та це, — йому

кажуть, —

така у нас звичка:

до щастя дорога веде через

річку —

та річка із крові та трішки із сліз…

Дурило дивується, що ж то за кров, і чує у відповідь: "Тих людей, що підло не визнали наших ідей…"

Отже, цей омріяний рай насправді побудований на крові багатьох людей, це та сучасна картина життя СРСР, яку спостерігав поет. І ця країна відрізняється від омріяної ним Батьківщини, тому його герой, Дурило, залишає дивний край і повертається додому. Там він бачить батькову хату, а "під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі…"

Це політична казка, у якій поет вилив усе своє обурення тодішнім життям в Україні, ставлення до людини в цьому "офіційному раї". Симоненко любив свій народ і, можливо, ідеалізував його, принаймні не вважав, що має право засуджувати своє покоління. Однак він з обуренням писав:

Коли б усі одурені прозріли…

Тому що:

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

З великою любов’ю до свого народу Василь Симоненко написав ці рядки вірша-колискової "Лебеді материнства":

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Так і поет, на відміну від багатьох наших сучасників, любив свою Батьківщину такою, якою вона є, не шукаючи для себе іншого тепленького місця, віддаючи Україні всі свої думи й поетичний талант. Він знав, що Вітчизна його відродиться, вийде з попелу, неначе птиця Фенікс, захистить своїх дітей від зникнення, національного знівелювання, і тому:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Варіант 3

Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя. Поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка безоглядно любила навколишній світ, любила життя, своїх батьків, а звідси — і народ, і, безумовно, Україну, яка "була в його грудях", "у чолі і в руках". Його творчість — гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім’я не промовляли, а твори не друкували. Та настав час — народ все-таки пізнав його і оцінює нині як належить. Симоненко прагнув осмислити життя, звертався до історії рідного народу. Він приніс у літературу свіжий вітер суспільних змін, відродив віру в найсвятіші ідеали добра, любові, правди, справедливості.

Поет палко любив свою Україну, її доля — найважливіше для митця. Він гостро відчував свій кровний зв’язок з рідною землею і був готовий на самопожертву заради її щастя. У віршах Симоненко виражає своє невдоволення становищем України. Не вдоволення переростає у гнів проти лицемірства і фальші офіційних версій про її небувалий духовний розквіт. Поет зізнається у своїй нелюбові до України з фальшивою усмішкою радості на устах:

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема.

Поет добре усвідомлював: щоб змінити на краще долю України, потрібна гірка правда, яка б відкрила очі на самих себе і спонукала до дії. Його вірші про Україну не солодкі пасторалі на тему краси пшеничних нив і небувалого; розквіту рідної землі. У його рядках більше болю, ніж замилування, більше гіркоти від занепаду культури, аніж уславлення видимого благополуччя. Україна для поета — це святиня. Її образ асоціюється з образом матері, яка дала натхнення, силу та наснагу:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Симоненко один із перших вніс у літературу, що задихалася від застою, свіжий подих правди, прагнення говорити її, якою б гіркою і неприємною вона не була. Поет порушував проблему історичної пам’яті, наступності поколінь, стверджував віру в безсмертя рідної держави, рідного народу. Високопатріотичне звучання мають поезії "Україні", "Лебеді материнства", "Грудочка землі". Любов до України у Василя Симоненка — це любов людини-патріота. Поет боровся за духовне відродження народу, України. Він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила, є і його внесок. Нація і державність будуть врятовані і розцвітуть!

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Громотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Симоненко жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за рідну землю, за Україну. Батьківщина повік не забуде його.

Василь Симоненко вимагав від поезії створення основ моральних, політичних, національних обов’язків і прав. І сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих помилок минулого.

Варіант 4

«Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — ці слова Василя Симоненка можуть охарактеризувати його не тільки як людину, але й як поета, провідним мотивом творчості якого була любов до Батьківщини.

У творчій скарбниці Василя Симоненка є чимало віршів, у яких поет звертається до України. Так, поезія «Задивляюсь у твої зіниці…» («Україні») написана у формі монологу ліричного героя, що із щирою, сердечною розмовою звертається до матері-України. їй поет адресує всю любов, стурбованість, відданість ліричного героя, який у вирі буденної суєти, між тривогами і хвилюваннями, наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі і побачити в них усе, що приховано там тільки для сина. Поет схиляє голову перед Україною виявляє до неї щиру любов і найсердечнішу повагу:

I країно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

Щасливий Симоненко, що народився в Україні, де «вільним виростав». Для нього немає кращої землі, ніж його рідна. Заповітом звучать його слова з поезії «Лебеді материнства»: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Як можна її вибирати, якщо вона «у грудях», «у чолі і в руках»! Поет впевнений: що б у житті не спіткало — завжди «прийдуть з України верби і тополі».

Чутливе серце поета не могло спокійно спостерігати образи, що їх зазнавала Україна. Його любов була грізною пересторогою всім нікчемам, бездушним і байдужим людям:

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!

З таким вибухом почуттів виступає поет у вірші «Земле рідна! Мозок мій світліє…»

Патріотичним волевиявленням українського хлібороба, готового на будь-які випробування, звучить вірш «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…» Ця поезія написана за два місяці до смерті автора, який спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях.

Василь Симоненко любив Україну щиро й ніжно, він був єдиний з нею:

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду…

Так, народившись українцем, Симоненко невдовзі став невід’ємною часткою своєї Вітчизни, її історією, ЇЇ надбанням.

Варіант 5

У кожного справжнього поета є своя власна Муза, яка надихає його на творчість. Була своя Муза і у Василя Симоненка — Муза рідного краю. Вона «материнською доброю ласкою» заглядала поетові в очі, колисковою піснею пливла до серця, прилітала до митця на білокрилих лебедях, нашіптувала поезії, в яких головним був образ рідної України:

«Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу» —

так віддано писав В. Симоненко про свою Батьківщину.

Читаючі вірші В. Симоненка, розумієш, скільки в серці поета було любові до рідної землі, яка виливалася у нього в прекрасні поезії. Талановитий митець завжди був поряд з Україною: і під час радощів, і в часи скрути він захоплювався рідною землею і рідним народом. Він не міг мовчати, спостерігаючи, як перед очима стоїть образ Батьківщини «з переораним чолом». Серед спокою і затишку, серед огидного замовчування і безглуздого підлабузництва добре був чутий сміливий голос В. Симоненка:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не пересилить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!»

Поет бачив сенс свого життя у прагненні завжди бути вірним сином України, жити її радощами та болями, захищати її від зрадників та загарбників, дбати про добробут рідної країни і крокувати разом з нею у краще майбутнє. В. Симоненко не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в Україні і називав її матінкою. А будь-яка мати завжди потребує допомоги своїх дітей, про що свідчать ось ці схвильовані поетичні рядки митця:

«Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі».

Людина від усього може відректися, усе може забути. Та тільки не повинна вона забувати Батьківщину, а тим більше відрікатися від неї. Адже неможливо цуратися тієї, яка піклувалася про тебе, незважаючи ні на що, яка пройшла з тобою усі роки твого життя.

В усі часи стелився і буде стелитися в далечині шлях, і завжди цим шляхом йтиме людина. Та куди б не вів цей шлях, людина завжди буде залишатися душею там, де вона його почала. Щоб не обирав розум, серце обов’язково буде вести до рідної домівки, до рідної землі, до місця, де починається життя і де найчастіше воно закінчується.

«Я живу тобою і для тебе.

Вийшов з тебе, в тебе перейду».

В. Симоненко зрісся з рідною Україною, пропустив її через себе, він був одержимий жагою лобові до Батьківщини. Мабуть, тому і залишився в її пам’яті навічно. Адже Вітчизну не можна обирати — це вона обирає тебе:

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Кажуть, час усе лікує, несе у забуття усе гарне і погане, що було у минулому. Але забувається далеко не все. Не забуваються, наприклад, і рядки талановитого українського поета В. Симоненка, сповнені безкорисливої, всеосяжної любові до рідного краю. Їх не може стерти час, вони і сьогодні залишаються актуальними.