Українська література - шкільні твори - 2026

Основні мотиви поезії М. Старицького

Оригінальна поезія Михайла Старицького — помітне явище в історії української словесності. Провідні мотиви поезії митця: любов до рідного краю, зображення тяжких умов життя трудящих, заклик до боротьби за встановлення соціальної справедливості, проголошення єдності слов’янських народів, хвала чарівності природи й красі людських почуттів.

Провідний мотив вірша М. Старицького «Виклик» — показ краси, вірності у коханні. Кохання — це найвища цінність у житті ліричного героя. І хоча молоді люди «працею зморені», «обкрадені долею», бідні, вони мають те, чого не купиш ні за які гроші, — вірне кохання, яке робить їх щасливими. А тому й почувається ліричний герой «паном над панами».

В оригінальній поетичній спадщині митця основне місце посідає громадянська лірика з виразними соціальними та патріотичними мотивами. Саме таким Є вірш М. Старицького «До українців», у якому поет зі своїм болем звернувся не до народу взагалі, а до інтелігенції, до завзятців-юнаків, «борців за щастя України».

Основний мотив вірша «До українців» — це сподівання поета на молоду силу юних українців, у серцях яких палає любов «до обездоленого люду». У вірші виразно звучить заклик нести «сліпому світиво просвіти» і надії.

Баладу «Гетьман» М. Старицький присвятив дочці Люді. Цей твір увібрав у себе романтичний пафос визвольних змагань українців, епічний розмах та ліричне бачення філософії жиггя. У ньому виразно відчувається мистецька позиція автора: героїчне минуле — жалюгідна сучасність.

У баладі звучать роздуми про славне минуле України, заклик до боротьби, почуття безнадії і розчарування через те, що «перемучені діти» — козацькі нащадки — не стають у лави борців.

Образ Богдана Хмельницького у баладі И. Старицького «Гетьман»

Багато славних імен знає історія України. Ці імена лунають крізь століття як великий гімн нашій землі, народу-борцю, державі. Та однією з найвидатніших постатей в історії України є постать гетьмана Богдана Хмельницького, який був одним із найосвіченіших людей свого часу, розумним дипломатом і видатним полководцем. Запорожці поважали його за розум і козацьку відвагу. Ставши гетьманом, Богдан Хмельницький очолив боротьбу українського народу проти польської шляхти. Образ народного героя оспівано в багатьох піснях, народних думах, у творах поетів і письменників. Та разом з тим постать гетьмана і його роль в історії України неоднозначна. Згадаймо твір-містерію Тараса Шевченка «Великий льох», у якому поет розглядає образ Прісі, душа якої після смерті не знає спокою, адже за жиггя дівчина перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, який із старшиною «їхав в Переяслав Москві присягати». Саме злука з Москвою стала тим непростим і неоднозначним рішенням гетьмана, що на довгі століття «прив’язало» Україну до північної сусідки.

Після смерті Богдана Хмельницького поховати в Суботові поряд із старшим сином Тимофієм. Іллінська церква мала стати родинною усипальницею Хмельницьких, але 1664 року Стефан Чарнецький сплюндрував Суботів, наказав викинути тіла^-гетьмана і його сина з родинної гробниці, спалити їх, а попелом заправити гармату й вистрілити. Так це було чи ні — невідомо, але могила Хмельницького не збереглася.

Михайло Старицький не раз звертався до образу Богдана Хмельницького та до Хмельниччини, героїчного періоду в історії України. У баладі «Гетьман» письменник розповідає фантастичну історію про одну ніч на Водохрещу, коли гетьман постає з могили-печери і їде рідною землею. Ясногривий кінь летить «по хвилі холодній Дніпра», аж «боки йому димом парують, вогнем його очі горять». Цілий рік у невідомій печері лежить кістяк незнаного гетьмана, якому немає місця в рідній стороні, бо розрив лихий ворог його могилу, «по полю кістки розметав». Весняні струмки скотили кістки гетьмана «до батька Славути», «а той свого сина останки сховав у печері-труні». У ніч під Водохрещу тужлива удовиця «ронить криваву сльозу», і коли та сльоза падає на кістяк, гетьман оживає, сідає на коня і мчить рідною землею. Він не пізнає знайомі місця, адже у вільному колись степу «простяглись залізниці», «повстали будови дворців», стоять обдерті хати, а дівчата працюють на сахарнях. Гетьману соромно від того, «що кров’ю геть змив Україну та й стиснув ще гіршим ярмом неволі під царською рукою».

Він стає на майдані і починає скликати славне козацтво:

Зове Богуна, Кривоноса,

Зове і надію одну —

Свого безталанного сина,

Що рано поліг у труну…

Гетьман кличе усіх їх повстати за народ, який сам же запродав старшині «в давню годину». Але на той клич немає жодної відповіді: одні чубаті брати полягли в битвах, «других повкладали кати», а треті відцуралися від слави свого народу. Змучений розпачем і безнадією, гетьман після крику третього півня сідає на коня й, ридаючи, повертається у свою могилу, щоб через рік знову повстати з мертвих, знову без жодної надії скликати на боротьбу за уярмлений народ своїх побратимів.

У баладі «Гетьман» Старицький відходить від загальноприйнятої думки про те, що Богдан Хмельницький тільки герой і спаситель краю. Не випадково поет починає твір розповіддю про наругу польського воєводи над могилою батька й сина Хмельницьких. Чому Бог допустив таке святотатство? Може, й справді гетьман на довгі століття занапастив долю рідного народу хибними кроками? Хто зараз може розсудити, де правда, а де лжа? Поет по-своєму осмислює образ Богдана Хмельницького, «підводить» його з могили, щоб бунтівний дух гетьмана нагадував нащадкам про славне минуле й не давав перетворитися на безсловесних рабів.