Українська література - шкільні твори - 2024

Образ Івана Дідуха за новелою Василя Стефаника «Камінний хрест»

Всі публікації щодо:
Стефаник Василь

Варіант 1

Талановитий український письменник Василь Стефаник був вихідцем із родини хліборобів, тому він усе життя вболівав за важке життя селян, за українських трударів, яких злиденність гнала в еміграцію до Канади. Проводи співвітчизників на чужину більше нагадували похорони і згадка про них назавжди залишалася у серцях очевидців. Саме під впливом таких проводів письменник і створив новелу «Камінний хрест». Головним героєм новели став Іван Дідух, а в основу твору письменник поклав реальний факт із власного життя.

Важка, інколи нелюдська праця зігнула Івана, і селяни прозвали його «поламаний». Чи бажав він емігрувати? Скоріше всього, ні. Він не хотів покидати свого рідного краю, але Іванові не давали життя його родичі. Та ще й сини могли потрапити у наймитство. Тому він і погодився на від’їзд.

За змістом ця новела досить простора, хоча про життя Івана в еміграції автор нічого не розповідає. У В. Стефаника інша мета: він прагне розкрити причини тих соціальних процесів, які змушували українських селян покидати рідну країну.

Життя головного героя пройшло з конем і «возом при праці». Невигадану правду про рабську працю селянина письменник підсилює яскравими художніми описами: «його тіло напружене й особливо, коли він мішками виносить гній на кам’яний горб, що залишився йому в спадщину», «коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили», «руки в нього жилаві, натруджені». Надзвичайно важка робота забирала в Івана останні сили, вона його виснажувала.

Усі монологи і сповіді Івана пов’язані з горбом, на якому той ставить кам’яного хреста, де вибиває ім’я своєї дружини і своє ім’я. Селянин зрісся з цим горбом, адже на ньому пройшло майже усе його життя. Горе від розлуки з цим місцем таке велике, що всі минулі злигодні здаються Іванові сонячною думкою, щасливим життям. Прощаючись із клаптиком землі на пагорбі з хрестом, з хатою і селом, Іван ніби хоронить себе. Все, що оточувало Івана на Батьківщині, покалічило і вимучило його, у хвилини розпачу полонило його душу.

Драматизм переживань Івана Дідуха підсилюється сумними деталями, тужливим співом і прощальним танком з дружиною. Здається, що односельці прийшли не на проводи Івана, а на його похорони. Родину Дідухів хоронили заживо, а їхні душі так і залишилися витати над кам’яним хрестом.

Розставання з Батьківщиною і виїзд до чужини розірвав у Івана зв’язок з навколишнім світом, тому і порівнює В. Стефаник еміграцію в Канаду з могилою, яка поглинула тисячі українців. Зрозуміло, що ностальгія за рідним краєм зведе в могилу й Івана. Так воно і сталося: на чужині його спіткала страдницька доля, а чужа земля так його і не нагодувала.

Дуже прикро, що були такі часи, коли українці змушені були кидати усе те, що не обирають, і заживо ховати себе на рідній землі, намагаючись знайти своє щастя на чужині. Хочеться вірити, що ці часи вже ніколи не повернуться.

Варіант 2

Людська душа завжди цікавила будь-яку літературу з її муками і стражданнями, благородними поривами і сподіваннями на краще. Не обійшла ця тема і творчість В. Стефаника — великого новатора, творця і неперевершеного майстра новели про сільське життя.

Василь Стефаник, сам хлібороб, вболівав за українських трударів, злиденне життя яких гнало їх у масову еміграцію до Канади. Проводи на чужину нагадували похорон з масовим голосінням і залишали назавжди в серці згадку про них. Під впливом цих подій письменник написав новелу "Камінний хрест". В основу сюжету покладено конкретний факт. Головним героєм є Іван Дідух. Його прототипом був Штефан Дідух, який жив у Русові, а потім виїхав за океан. Якось на вокзалі серед емігрантів В. Стефаник упізнав його з дружиною та синами. Вони збирались емігрувати до Канади. Історія Дідуха була типовою для тогочасного галицького села, тому головний герой новели "Камінний хрест" — узагальнений образ.

Нелюдська тяжка праця зігнула його, і селяни дали йому прізвисько "поламаний". Чи хотів він емігрувати? Мабуть, ні! Іван не хотів покидати свого кам’янистого ґрунту, та діти, невістки і донька не давали йому життя. Та ще й синам загрожувало наймитство. Щоб уникнути цих негараздів і погодився він на від’їзд.

За змістом це досить просторий твір, хоча письменник нічого не говорить про життя Івана-емігранта. У нього інша мета: показати ті соціальні процеси, які змусили селянина покинути рідну землю.

Згадаймо життя головного героя. Воно пройшло з конем і "возом при праці". Невигадану правду про селянина-раба новеліст підсилює художніми описами: руки в нього жилаві, натруджені; коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили; його тіло напружене і особливо, коли він мішками виносить гній на кам’яний горб, що залишився йому в спадщину. Робота виснажувала Івана, забирала останні сили.

Якщо уважно прочитати монологи-сповіді селянина, то можна зрозуміти, що всі вони пов’язані з горбом, на якому селянин-хлібороб ставить камінного хреста і вибиває на ньому своє ім’я та ім’я дружини. Іван зрісся з горбом, на ньому пройшло його життя. Він навіть готовий везти його за океан. Горе від розлуки з горбом таке велике, що всі попередні злигодні здаються йому щасливим минулим, сонячною думкою. Прощаючись із селом, хатою, клапцем землі на горбі, Іван мовби ховає себе. Все вимучило його, покалічило, але хвилини розпачу полонили душу головного героя.

Драматизм переживань підсилюється деталями, від яких холоне серце: тужливий спів, танок з дружиною. Громада ридала: люди прийшли не на проводи, а на похорон. Дідухів хоронили заживо, лише їхні душі залишилися витати над камінним хрестом.

Від’їзд до чужої країни розірвав у Дідуха зв’язок зі світом. Тому й використовуй В. Стефаник прийом зіставлення Канади з могилою, яка поглинула багатьох без вороття.

Читач розуміє, що ностальгія завчасно зведе в могилу Івана, так і сталося. На жаль, страдницька доля спіткала його й на чужині, його так і не нагодувала "та" земля. І ллються сльози, тому що людина змушена була кидати те, чого в житті не вибирають, заживо ховаючи себе на рідній, землі.

Варіант 3

Однією з найболючіших і найактуальніших проблем для сучасної України є проблема еміграції її громадян до інших країн. Зрозуміло, що емігрувати за межі рідної країни змушені люди, що з різних причин не можуть повноцінно жити на її теренах. Як правило, це причини економічні (тобто бажання поліпшити рівень свого життя, забезпечити особистий добробут, а відповідно, і гідне існування) або ідеологічні (неможливість жити в країні, політичні, соціальні або моральні закони якої суперечать особистим інтересам громадянина і зумовлюють його гноблення та утиски). Наші співвітчизники змушені були назавжди виїжджати за кордон за різних часів і з різних причин. Однак еміграція ніколи не була для них порятунком. Виїзд до чужої країни з чужою культурою і мовою є швидше трагедією для українців, які споконвіку славилися своєю прив’язаністю до рідної землі, рідної віри, рідної домівки.

Найпоказовішим художнім твором, у якому розкрито всю глибину трагедії українських емігрантів, змушених полишати свою Батьківщину, є психологічна новела В. Стефаника «Камінний хрест». Головний герой новели Іван Дідух «дуже не хотів покидати свого каміннистого ґрунту, та діти, невістки та доньки, не давали йому жити, і він тому лише втік до Канади, щоб «могли жити дальше» . Він переконаний, що чужа країна — могила для нього й дружини, бо втрата Батьківщини дорівнює смерті. Іван Дідух — це образ-тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці людини в суспільстві, яке про неї не дбає. Не багачем був Іван, але свій шматок хліба мав, а тепер, на схилі літ, змушений покинути господарство, налагоджене тяжкою працею і неймовірними зусиллями. «Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кільки біді витримати», — у розпачі говорить селянин.

Образ Івана Дідуха доповнюється в новелі образами так само передчасно постарілих людей — його дружини Катерини, старого Михайла та інших сусідів.

Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танок — усе це намагання автора показати читачеві народну трагедію. Камінний хрест із вирізьбленими на ньому іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам’ятником не лише його родині, а й усім трудівникам, які виїздили до «Гамерики» й Канади. Ці країни асоціюються у В. Стефаника з могилою, тому камінний хрест і став символом трагізму життя емігранта.

Виїжджати за кордон у пошуках кращої долі у різні історичні періоди були змушені також науковці, митці, підприємці — люди різного віку й різних ідейних переконань, не згодні з політичним режимом країни, а тому переслідувані й гнані. Тугу високодуховної людини, змушеної жити за межами рідної держави, передав у поезії «Журавлі» Богдан Лепкий. «Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру» — так говорить поет про страх ніколи не повернутися на Батьківщину.

Образ журавлів, які відлітають у чужі краї, став глибоко символічним і близьким усім тим, хто з різних причин був змушений покинути Батьківщину. А українці СІЛА та Канади навіть вважають цю пісню гімном емігрантів.

На сьогодні за межами України проживає близько п’ятнадцяти мільйонів українців. Більшість діаспори складає науково-мистецька еліта, яка продовжує розвивати свої національні політичні, громадські, культурні, наукові та духовні ідеї і за головну мету своєї діяльності ставить повноцінне існування незалежної української держави. Однак неможливо творити державу за її межами. Саме тому українська влада повинна зробити все для того, щоб у громадян нашої країни не виникало потреби їхати світ за очі у пошуках кращого життя.

Рекомендовані твори:

Бордуляк Тимофій. Бузьки. Іван Бразилієць. Ось куди ми пійдемо, небого.

Лепкий Богдан. Журавлі.

Маланюк Євген. Чужина. Під чужим небом.

Марковий Дмитро. Бразиліяни.

Стефаник Василь. Камінний хрест.

Варіант 4

Україна в різні історичні періоди пережила декілька хвиль еміграції українців і в Європу, і за океан. У пошуках кращої долі селяни кидали свої домівки, продавали за копійки майно і їхали в далекі краї. Виїзд до чужої країни людей, які славилися прихильністю до рідної землі, завжди був нещастям, адже назавжди рвалися’ зв’язки з найдорожчим — із Батьківщиною.

Василь Стефаник не раз був свідком масової еміграції галицького селянства за океан. Людей у супроводі жандармів пересаджували з одного поїзда на інший, а навколо розливалися біль, жаль, плач, душевні страждання селян, які з власної волі, але під тиском соціальної несправедливості, приниженості й темноти змушені були покидати рідний край. «Вижу їх як дубів, тих мужиків, що їх вода підмиває, корінь підмулює, вижу, як хитаються, як падають, як їх пхають на железниці і везуть, як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між її (громади) серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку», — писав Стефаник і відгукнувся на це твором «Камінний хрест».

Поштовхом до написання новели «Камінний хрест» стали реальні події: Василь Стефаник на вокзалі побачив свого знайомого русівського селянина Івана Артемійчука, який, виїжджаючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, що й досі височіє на найвищому пагорбі в Русові. Проводи цього селянина на чужину видалися письменникові справжнім похороном.

Іван Дідух, головний герой твору «Камінний хрест», «дуже не хотів покидати свого каміннистого ґрунту, та діти, невістки та доньки, не давали йому жити», і він тому лиш їде до Канади, щоб вони мали шанс на краще життя.

Уже на початку твору ми знайомимося з долею головного героя. Повернувшись із війська, Іван отримав у спадок кам’янистий Пагорб, що був «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». Саме на цьому полі селянин витратив усю свою силу. Люди називали його Переломаним, бо від тяжкої, виснажливої роботи рівний стан Дідуха зігнувся в попереці. Щоб нива родила, селянин возив туди перегній, а щоб дощі не змивали грунт, обкладав той пагорб дерном. Портрет Дідуха письменник подає у зіставленні з конем, і це зіставлення набуває символічного значення: в тих соціальних умовах людина була доведена до стану худоби, у якої є тільки одне право — мовчки працювати. Коли Іван тягав снопи з поля або перегній у поле, на шиї коня й руках селянина жили виступали однаковими вузлами. У церкву Дідух ходив лише раз на рік, на Великдень; обідав не за столом, а на лаві, бо з дитинства наймитував, потім десять років був у солдатах, то «стола не знав».

Від’їжджаючи до Канади, Іван Дідух спродав усе, що мав. І тепер уже в чужій хаті в останній день перебування на рідній землі зібрав сусідів, друзів дитинства. Він дякував гостям за те, що мали його за газду, а дружину — за газдиню, згадував молоді літа, просив пробачення в людей, якщо комусь заподіяв прикрість, нарікав на синів і жінку, які тиснули на нього і вмовили-таки їхати на чужину. Сусіди вмовляли Дідуха не перейматися від’їздом, писати їм про життя на чужині, бо як все буде добре, то й вони покинуть землю, яка не може прогодувати всіх. Але Іван ніби не чув тих умовлянь, знову й знову говорив про чужину, про той клятий пагорб, який знищив його молодечу силу. На ньому селянин поставив великого кам’яного хреста і просив сусідів, щоб на Великдень послали когось із свяченою водою покропити того хреста. Іван пригощав сусідів горілкою, пив із кожним чарку, а коли заграли найняті музики, підхопив дружину й пішов у танок. «Люди задеревіли, а Іван тормосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живою з рук». Прибігли сини й винесли батьків із хати. Уже на подвір’ї Іван продовжував танцювати якоїсь польки, а дружина трималася за поріг хати й гірко плакала. Сусіди теж не могли втримати сліз і плакали за Дідухами, як за померлими. «Ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».

Іван усе своє життя намагався вибитися із злиднів. Відносний достаток досягався неймовірними зусиллями всієї сім’ї, але Дідухи так і не стали заможними, не набули впевненості у житті. Трагедія окремої родини — це трагедія всього українського селянства. В образі Івана Дідуха Василь Стефаник відтворив долю тисяч українських селян, які, рятуючись від злиднів і безправ’я, назавжди покидали рідний край.