Українська література - шкільні твори - 2024

Образ Климка в оповіданні Г. Тютюнника «Климко»

Всі публікації щодо:
Тютюнник Григір

Варіант 1

Злагода та мир. Щось затишне, м’яке, тепле і повільне. Дзвінкий сміх, щира усмішка. Впевненість у наступному дні, впевненість у майбутньому, впевненість у тому, що буде все добре, буде що їсти, що одягати і де жити, буде щасливе життя, гідна робота і гарна освіта. Все це в мирний час. А якщо війна?

Війна для кожної людини — це щось бурхливе, стрімке, холодне і жорстоке. Великі сумніви щодо майбутнього, щодо завтрашнього дня і навіть щодо життя. Це незгоди, турботи, ридання і плач. Мир і війна. Світло і темрява. Після тривалого часу, проведеного у світлі, у темряві, що з’явилася несподівано, наші очі не здатні бачити нічого, крім мороку. Та чи можливо повірити у реальність жаху після багатьох років мирного життя, у реальність страшних подій, які сталися і які ще відбудуться? Скалічено мільйони людських доль, життя народу зруйновано так, що, здається, його вже ніколи не повернути і не відбудувати.

Саме про ці часи йде річ у оповіданні Г. Тютюнника «Климко». У цьому творі йде мова про маленького хлопчика та розповідається про незвичайну гру його долі під час Великої Вітчизняної війни. На те вона й доля, щоб правити своє — вона викидає неочікуваний, страшний і жорстокий виверт під назвою «війна». Маленька беззахисна дитина миттєво потрапляє у вирій мук та смерті, у вирій страшних подій. Він повністю захльостує і захоплює головного героя оповідання Климка.

Хлопчик втратив батьків, але був не самотнім. Про нього піклувався дядько, піклувалися сусіди і шкільні друзі. Климко допомагав дядькові і сусідам, був вірним другом для своїх товаришів. За натурою хлопчик був спокійним, він більше слухав, ніж говорив, до нього тягнулися інші діти. Климко мріяв мати такого ж картуза з кокардою у вигляді молоточків і впиватися разом з дядьком у ніч на стрімкому потязі. Він нетерпляче чекав, коли той увечері повернеться додому. І нехай це було крихке і не таке багате щастя, але ж це було щастя, та хвиля війни здавила, зім’яла, збила і його.

Климко, життя якого до війни не виходило за межі рідної станції, спершу починає помічати зміни тільки в тому, що його оточувало. Це і стурбовані, похмурі обличчя, і нестерпна, дзвінка тиша. Вагони потягів завантажені не тракторами та машинами, а військовою технікою. Страшно і незвично, здається, що змінився навіть настрій природи. Вона схлипує пронизливим холодним вітром і плаче осінніми дощами. Сліпі, темні події чергуються зі спалахами надзвичайних подій — знищень, боїв, аварій. І як один із чорних кадрів на білому тлі — аварія паровоза, на якому був його дядько і загибель останньої у світі рідної для Климка людини. А потім — і знищення загарбниками житла.

Усього цього було вже достатньо для того, щоб навіть доросла людина, позбавлена рідного місця, любові, підтримки, безповоротно зламалася. А дитина — чи достатньо їй буде сил, що витримати усі випробування війни? Виявляється, що Климко сильніший за війну. Хлопчик, який вже не від чого не залежав, виявляє винахідливість, самостійність, а що головне — наполегливість. Він прагне вижити і сміливо крокує по страшних шляхах свого розірваного війною дитинства.

Климко знаходить улюблену вчительку з малою дитиною і своїх шкільних друзів. Її учні захищають жінку, нехай і на дитячий лад. Війна — це екстремальна ситуація, і тому вона зриває маски. Одразу ж видно, хто не має совісті і намагається нажитися на горі людей, інших нещастя єднають і допомагають бути їм більш витривалішими. Хлопчакам майже вдається відтворити затишок рідної оселі для маленької дівчинки Оленьки, дочки вчительки.

Але війна продовжується і ось уже нема чого їсти ні вчительці з дитиною, ні товаришам. І Климко знаходить в собі сили — щоб хоч якось прожити, вирушає до Слов’янська, де, як він чув, багато солі. Хлопчик досягає мети. Селища, якими він проходить дорогами війни, окуповані. В них панує свавілля, і Климко не може залишатися стороннім спостерігачем та намагається допомогти людям, чим може. Він віддає гроші нужденній жінці і рятує від окупантів незнайому дівчину. Доля не залишається байдужою до таких вчинків, і Климко отримує все, за чим він йшов.

Хтозна, чи вистачило б у Климка пройти зворотний шлях, та на ногах у нього були нові чоботи, подаровані земляком, а в торбі — молоко для Оленьки, а головне — сіль, яка була на вагу золота.

І ось поруч рідна станція, навкруги сумна, тиха осінь і Климко, що загинув у своїй останній спробі комусь допомогти, когось врятувати. Він загинув, але назавжди залишився гідною людиною. За цей час Климко встиг подорослішати набагато років і стати чоловіком, який вміє піклуватися про інших, який відповідальний, самостійний, витривалий і міцний, як скеля. За своє коротке життя Климко встиг багато чого зрозуміти і довести іншим, що за будь-яких обставин, перш за все, треба залишатися людиною.

Варіант 2

Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвіду і, неодмінно, своєму ідеалу людини, яка завжди була доброю, самовідданою і милосердною за будь-яких обставин. Таким, на мою думку, був головний герой повісті Гр. Тютюнника "Климко". Все своє коротке життя Климко більше піклувався про інших, ніж про себе. Утративши єдину рідну людину, він не може опанувати себе, аж поки не виникла потреба опікуватися долею своєї вчительки. Доля немов винагороджувала хлопчика за високу шляхетність помислів і вчинків. Недарма Бог заповідав нам любити і шанувати своїх батьків, любити свого ближнього, як самого себе. Головний герой любить усіх, кого зустрічає на своєму шляху, йдучи по сіль. Цей факт є автобіографічним, бо Григір Тютюнник теж два тижні зазнавав поневірянь, голоду, коли йшов до матері на Полтавщину.

Співвідношення між кількістю написаного про дітей і дорослих у Гр. Тютюнника у цьому творі приблизно однакове, але поєднання складних життєвих перипетій створюють єдиний довершений твір. Безумовно, за героями твору можна побачити автора, його страждання на цій землі. Своїх героїв він не ідеалізує, це звичайні сільські люди, які говорять природною живою мовою. У повісті "Климко" відбилась народна мудрість, яка з’єднує віки і не дає людині загинути. У ній поєдналися людська доброта й самопожертва.

Війна полонила всіх у своїх обіймах. Вона принесла народам, поневоленим фашистською Німеччиною, хворобу, голод, смерть. Ця повість страшна своєю правдою про війну, проте в ній розповідається про красивих благородних людей. Забувши про небезпеку, вони рятували інших, як це зробив Климко, показавши радянському поневоленому воїну, куди тікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: "Він … тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…"

Перед очима ще довго стоїть ця цівка солі, а серце сповнює безмежна туга і любов до хлопчика з відчайдушною душею, що жив для добра. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули у тій клятій війні, ми, молоде покоління, маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь воєн душі дітей.

Варіант 3

Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмішка, дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта, чесна робота, щасливе життя.

А як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? Жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. Питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…

Війна і мир. Світло та темрява. Після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. Після років миру чи можна повірити у реальність жаху? Страшних подій, які відбулись і які ще стануться. Мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.

У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака. Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. І він допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім’яла, здавила жужмом.

Це не було стрімко. Здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.

Климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у тому, що оточує його. Дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані обличчя. Вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. Незвично і страшно. І ще настрій природи. Здається, він змінився. Матінка, вона тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.

Темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв, знищень. Як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія паровозу, на якому їхав дядько.

Смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всі ці випробування?

Але Климко виявляється сильнішим за війну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже ні від чого не залежить, виявляє самостійність, винахідливість і — що найголовніше — наполегливість. Він вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розірваного дитинства. Знаходить своїх шкільних друзів та улюблену вчительку. Діти захищають її, нехай у дитячий спосіб, від дорослих: війна, як кожна екстремальна ситуація, зриває маски, — хтось втратив совість і намагається нажитися на чужому нещасті. Інших спільне горе єднає, допомагає бути витривалішими. І хлопцям майже вдається відновити затишок задля маленької дівчинки — Оленьки, вони єдині у своєму бажанні добра і щастя.

Але війна не зупиняється, нема чого їсти — і щоб хоч якось про-і жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солі, вирушає туди.

Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осінній дорозі, маючи з їжі лише червиві сухарі, — на дружину аптекаря навіть горе війни не вплинуло, — майже втрачаючи свідомість від голоду, Климко вирушає назустріч війні і далекому місту. Його долоні відкриті, він показує їх зустрічному солдатові: "Не потрібно мене боятись, я не маю зброї". Так, він відмовився від пропозиції Зульфата взяти кинджал, адже йому потрібна була лише сіль, щоб вижити.

Климко досягає мети. Селища, які проходить хлопчик, окуповані, в них панує інша, встановлена загарбниками, влада. Співвітчизники j стали поліцаями і чинять свавілля. Хлопець не може залишатись стороннім спостерігачем, тому намагається хоч якось, за своїми силами, І допомагати. Віддає гроші нужденній жінці. І світ стає привітним: він j знайомиться з земляком, чобітником-інвалідом, який втратив ноги, ] працюючи у шахті, з дівчиною, яка прямує до матері — і рятує її від окупантів. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тітка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солі.

Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей — хвороби. Климко опиняється між життям та смертю. Селянка приносить молоко, пропонує залишитись за сина. Климко вдячний — через силу — допомагає, він міг залишитись і отримати сім’ю, але відчуває відповідальність: думає про інших, відчуваючи серцем, що його друзі дуже непокояться.

Хтозна, чи вистачило б сили повернутися пішки, та на ногах було взуття, подароване земляком, в дорогу — молоко, таке потрібне дитині, і найголовніше — сіль — та, що коштовна, як золото. Ще й тітка Марина домовилась із залізничниками. Не так, як з дядьком: у темному вагоні повертається додому герой. Та ще раз пізнавши невиправдану жорстокість фашистів — бити беззахисних і сміятися, змушений знову йти пішки…

…І ось вже рідна станція. Тиха сумна осінь навкруги. Остання спроба когось врятувати, комусь допомогти…

Вбитий війною, Климко вистояв і залишився людиною, встиг стати справжнім дорослим чоловіком, що піклується про інших, відповідальним, самостійним, витривалим, міцним, як скеля. Він багато встиг за своє коротке життя, встиг зрозуміти і довести, що за будь-яких обставин потрібно залишатись людиною і цим переміг війну.

Варіант 4

Війна… Багато про не сказано і написано, багато творів українських письменників присвячено саме цій жахливій події. У творах про війну найчастіше ми бачимо образи мужні захисників рідного краю, які боролися проти фашистської навали. Але Г. Тютюнник змалював інший образ — образ хлопчика, який залишився сам і намагався не лише вижити, але й допомогти близьким людям. Він не герой, не захищав Батьківщину, але його серце хоробре і безстрашне, його можна з впевненістю назвати гідним сином своєї Вітчизни.

У повісті автор розповідає нам історію хлопця-школяра Климка. Він рано залишився сиротою, виховував його дядько, але й він загинув під фашистським бомбардуванням. Климко залишається сам, але він не опускає руки. Разом зі своїм товаришем він облаштовує собі нове житло, разом з Зульфатом намагається допомогти вчительці та її маленькій донечці. На мою думку, це характеризує Климка як відповідального і серйозного хлопця. Війна примусила дітей швидко подорослішати, проблеми, які їм доводилося вирішувати, були зовсім не дитячі. По сіль Климко також пішов не для себе. Він розумів, що треба було десь діставати їжу, турбувався про долю маленької Олі. Тобто, поводився як справжній маленький чоловік.

Багато пригод довелося пережити Климкові по дорозі до Слов’янська та назад. У хлопчика була можливість влаштувати власне життя, залишившись у тітки Марини за сина, як вона його і просила. Але Климко розумів, що він відповідає не лише за себе, а й за тих людей, які чекали на його повернення. Мало хто з сучасних однолітків Климка переймався б цим. Хлопець повернувся на рідну станцію, принісши сіль та харчі. Але так і не вдалося йому побачити обличчя близьких: автоматна черга перервала його життя. Фашисти не дивилися, чи то дорослий, чи то дитина — ворог. Так і не зміг Климко побачити Наталю Миколаївну та Зульфата…

Мене вразила повість «Климко» і її головний герой. Я вважаю, що Климко був надзвичайною людиною. Він завжди думав про тих, хто поряд і навіть про тих , кого вже не було — наприклад, збирався посадити вишню на могилі дядька Кирила. Хлопець був дуже сміливим, адже не побоявся піти аж до Слов’янська, розуміючи, що іншого виходу в нього немає. Також мені подобається у Климкові його доброта та безкорисливість. Він намагається допомогти всім навкруги: для вчительки та її донечки принести солі зі Слов’янська, допомогти по господарству тітці Марині, навіть врятувати солдата, який тікає від фашистів, вказавши йому, куди бігти. Климко не думав про себе, він опікувався іншими, близькими йому людьми, був відповідальний та турботливий. Тому мені дуже шкода, що повість закінчилася саме так. Хоча, на мою думку, автор цим прагне показати, що війна — надзвичайно жорстока річ і ми не повинні припустити її повторення.