Українська література - шкільні твори - 2024

Чи вічна людська пам’ять? (за новелою Г. Тютюнника «На згарищі»)

Коли я розповідаю своєму старенькому дідусеві про свої нещастя, він дивиться на мене мудрими очима і тихо говорить: «То нічого, нічого… Найголовніше, щоб не було війни…». Був час, коли я сміявся над дідусевими словами, вважав їх виявом неуважності.

Прочитавши новелу Г. Тютюнника «На згарищі», я раптом зрозумів, наскільки глибокими і значущими були слова мого діда.

Щодля нашого покоління війна? Телевізійні новини з гарячих точок світу, сухі сторінки підручника з історії. І тільки для тих, хто пережив лихоліття, хто чув вибухи знарядь, хто боявся і водночас йшов назустріч смерті, війна є живою. Спогади мучають повсякчас, особливо якщо війна відібрала в тебе найдорожче — сім’ю, близьких людей, друзів. Вони, діти війни, знають по-справжньому, що таке Перемога. Дев’яте травня для них є справжнім святом, святом визволення, святом життя.

Головний герой новели Г. Тютюнника «На згарищі» — учитель, сім’я якого загинула під час війни. Цього, мабуть, не знає маленька Оксанка. Як і не знає дати початку Великої Вітчизняної війни. Насправді, чому незнання такої дати так засмутило й пригнітило старого вчителя? Чи важливо, щоб та дитина, яка народилася у мирний час, знала оті дати, які зовсім не запам’ятовуються? Проблема в тому, що у різних поколінь різне ставлення до дат. Для учителя дата початку війни стала датою кінця його щасливого життя.

Чи повинен він муштрувати цих дітей мирного часу, адже і він колись був маленький? Так, він був маленький і щасливий, він це пам’ятає: «Заходило сонце, у вузеньких хутірських вуличках стояла червона курява, в садках варилася на триніжках вечеря, гупали об землю спілі яблука… Життя здавалося тоді вічно щасливим».

Спогади ведуть учителя на згарище, там, де знаходилася колись його садиба. Сьогодні вона заросла, здичавіла. Але ж у дитинстві тут не було жодної грудочки землі, не роздавленої маленькою босою п’ятою. Це була рідна земля, рідна садиба.

У цей час загриміло, блиснуло: «І на якусь єдину мить між народженням і смертю блискавиці він уздрів на тлі хмари білі стіни своєї старенької хати, перехнябленої, з потрісканою низькою призьбою, по якій спантеличено снували червоненькі божі корівки, ховаючись від негоди у призьб’яні шпарки…». Він бачив хату, чув батька, разом з ним збирав рознесену вітром копичку. А ввечері читав історію Давньої Греції під лопотіння сина та розмову своєї Катерини.

Але все минулося — щастя, життя, любов. Залишилися оці остогидлі дні, коли ти згадуєш минуле, але зовсім не живеш. Немає сил, немає бажання. Твоє життя стало таким, як та історія Давньої Греції. Було, й спливло. Немає вороття…

Доля учителя сільської школи була типовою на той час. Скільки людей по всій слов’янській землі, розбитій, розтоптаній важкими чоботами фашистів, жили минулим. Ось і Макар. Колись його сім’я складалася з дев’яти душ, тепер хата стояла пустою, тому здавалася великою. Чоловікові залишилися тільки щоденні дрібні турботи замість великого родинного щастя: «Живу, Федю, як от чобіт уночі — то в рів ступить, то в кізяк… Хіба ж в мої літа живуть? »

Мабуть, тому Федір Несторович так довго розмовляє з Макаром, згадуючи минуле — вони об’єднані спільним горем, коли життя здається порожнім і непотрібним.

Для учителя робоуа була єдиним притулком. Спілкуючись з малечею, він забував про події минулого, забував своє горе, наскільки це можна було зробити. Вагання маленької Оксанки стали для учителя справжнім випробовуванням. Перед ним знову розкрився той світ колишнього щастя, і знову життя здалося вкрай безглуздим, спорожнілим, марним. Марні дні, марні літа й думки…

Ось що означають дати з підручника історії — людське життя, людські переживання, розбиті мрії та ілюзії. Сьогодні так мало залишилося тих, хто захищав ціною свого життя нашу землю від фашистських загарбників. А тому зростає наша відповідальність перед ними. Колишні солдати, теперішні ветерани — це живі люди, за плечами яких залишилась трагічна історія. Пам’ять безсмертна, але так легко забути важливу дату. Так легко стати байдужим, а байдужість — це прямий шлях до помилки, яка може спричинити загальнолюдську трагедію.