Українська література - шкільні твори - 2026

Образ Мавки, головної героїні драни-феєрії «Лісова пісня»

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Драма-феєрія «Лісова пісня» — це шедевр світової драматургії. Леся Українка написала цей твір за дванадцять днів улітку 1911 року, коли перебувала на лікуванні далеко від рідної Волині. Письменниця писала, що затужила за любим краєм, за волинськими лісами, згадала розповіді селян про те, що і ліс, і поле, і річки, й озера населені різними істотами, пригадала, як сама місячної ночі бігала в ліс і там ждала появи мавки. Ось з усього цього і виникла думка написати твір, у якому поряд із людьми діють сили природи.

«Лісова пісня» — це втілення сили й буяння фантазії, нестримного лету уяви Лесі Українки. Усе, що чула в дитинстві, письменниця відтворила у своїй драмі, в якій опоетизувала «зачакловані хащі волинських лісів», «нічну тишу повитих місячним маревом озер», створила «химерний Олімп народної міфології».

Із Мавкою ми зустрічаємося вже в першій дії. Цей образ дивує нас ясно- зеленим одягом, чорним, із зеленим полиском, довгим, розпущеним по плечах волоссям. Вона спала всю зиму і прокинулася не від весняного тепла, не від ароматів сон-трави й квітки-зозульки, не від криків птахів, що повернулися із вирію. Її розбудили звуки сопілки, на якій грав Лукаш, людський хлопець. Мавці дуже хочеться побачити парубка, і вона не бажає слухати розумних застережень старого Лісовика, який звик шанувати волю. Він упевнений, що на людських стежках вона не ходить, але Мавка не може зрозуміти, як може воля пропасти, як можна істоті відмовитися від найдорожчого.

Знайомство з Лукашем здивувало Мавку. Лісову красуню бентежило, як людина може не розуміти мову лісу, не чути, як боляче березі, коли з ранки на корі капотить сік — кров дерева. Вона вважає своєю матір’ю стару сухеньку вербу, бо вона дала Мавці прихисток на зиму, встелила м’якеньким порохном ложе, рипіла пісеньку про сон — і Мавка солодко спала під те рипіння, бачила чудесні сни.

Дівчина має чутливу душу: вона плаче, зачувши пісню сопілки, заздрить голубам, які паруються навіки, любить березу за ніжність, не любить вільху, у якої шорстка кора, лякається осики, бо та й сама всього боїться й тремтить, поважає гордовиті дуби, ясени, клени і явори, милується цвітом дикої задирливої рожі, глоду й терну, дивується байдужості калини, яка пишається своєю красою, жаліється, що серед усієї цієї краси вона така самотня. Жодна рослина, дерево, ніхто з міфічних істот не зуміє зрозуміти її душу, її почуттів і бажань, а тому вона усім серцем потягнулася до Лукаша, який один на всьому світі міг дати їй справжні почуття, міг навчити любити не до холодів, а вічно. Заради вічного кохання Мавка готова була жити в тісній курній хатині, носити незручний одяг, терпіти знущання Лукашевої матері і Килини і навіть зробитися служницею. Її не може захопити миттєве кохання красеня Перелесника чи вічний спокій Того, що в скелі сидить. Але, відмовившись від усього найдорожчого, Мавка не змогла перемогти жорстоку прозу життя. Лукаш не захотів уберегги їхнє кохання, не зумів оцінити натхненну душу Мавки, привів у хату грубу ІСилину з її дітьми й злиднями — і лісова красуня, не маючи сили чинити опір страшному Марищу, потрапляє під землю, де на неї давно вже чекає Той, що в скелі сидить. Вона заснула кам’яним сном, але її розбудив голос вовкулаки, на якого Лісовик перетворив Лукаша. Вона не забула зраду, але справжнє кохання перемогло: у душі Мавки прокинувся жаль, і вона збагнула, що їй не судилося забуття, адже кохання в її серці не вмре ніколи. У неї немає потреби звинувачувати зрадника, адже він дав їй те, що не вмирає, — душу й кохання.

Образ Мавки є символом ідеальної, гармонійної душі, яка пізнає світ через власне «Я», живе любов’ю до всього сущого і здатна на самопожертву в ім’я кохання, в ім’я життя іншої людини. Лісова красуня є втіленням всього доброго, світлого, красивого, що є в природі, а тому вона мала повне право сказати:

Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.