Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Проблематика повісті «Талант» С. Васильченко
Всі публікації щодо:
Васильченко Степан
Варіант 1
С. Васильченко був учителем за фахом і покликанням, тому його завжди хвилювала доля сільських вчителів-сподвижників, яким так важко, а то й зовсім неможливо було пробитися до вищої освіти, сповна піддати свій талант народу.
Коло проблем, які порушує письменник у своєму творі, досить широке. Та ми зупинимося лише на тих, що цікавили людей у всі часи, тому й називаються «вічними».
Нерідко людина, особливо молода, вступає у конфлікт з дійсністю через те, що остання не відповідає її мріям та уявленням про своє призначення. І тут багато залежить від характеру — якщо людина слабка, песимістична, то може зламатися, занепасти духом, навіть дійти до самогубства.
Герої С. Васильченка — і оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець — мали мрію. Вони хотіли вчитися, бути корисними своєму народові.
Андрій Маркович, колега оповідача, розмовляючи про те, як будуть «колись культуру насела переносити», жартував: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!» Ігукав: «..одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!»
Тетяна мала надію послужити своїм талантом людям: «Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу!
… — Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… То хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу».
Про навчання думав і дяк Запорожець, який перебував у постійному конфлікті з місцевою владою та попом. Він мав гарний голос, непокірну вдачу, і селяни тяглися до нього («…люди — теж за дяком»). Одного разу до молодих вчителів він прийшов «затурбований, не п’яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов». І читачі, звичайно, розуміють, що дяк брав книжку для себе, тільки соромився признатися, що і його потягло до навчання. Навіть вступив до інституту, але «роздивився — тюрма, взяв документи і втік».
Та жорстока дійсність розбиває мрії молодих людей. Оповідачеві й Андрію Маркевичу, напевне, заборонять вступати до університету («Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки й будемо жити…»), ще й з роботи звільнять за участь у вияві громадської непокори, промови над тілом загиблої талановитої дівчини.
Але герої хоч і сумують, не занепадають духом, вірять, що знайдеться якось дорога до їхньої мрії, що зуміють послужити своєму бідному, знедоленому народові.
Тетяна, переживши низку невдач і обман (пани розігнали театр, панич-студент насміявся з її кохання, а піп привселюдно осоромив у церкві), кінчає життя самогубством. її талант виявився нікому не потрібним, і це — найголовніша причина втрати дівчиною інтересу до життя.
А дяк Запорожець просто спився, перетворився на якогось волоцюгу, не витримавши життєвих випробувань і не бачачи перед собою мети.
Героїв повісті із стану напруження душевних сил здатні вивести спогади про найдорожчі, найкращі хвилини життя. У час життєвої скрути вони охоче йдуть на контакт з іншими людьми, намагаючись поділитись тим, що їх турбує.
Отже, автор намагається розв’язати проблему мрії і дійсності, змальовуючи образи оповідача й Андрія Марковича та сумуючи з приводу нерозважливості Тетяни.
Талант до співу, акторської гри займав у житті сільської вчительки Тетяни Гнатівни головне місце. Ним вона жила, мріяла розвинути його і віддати людям не заради слави та грошей, а заради самого нього, задля мистецтва, яке має таку чарівну силу впливу. Та що вона могла? Селяни темні й забобонні, пани лише порозважалися, поманили обіцянками допомогти дівчині в навчанні, та й розігнали самодіяльний театр. Навіть у церкві піп заборонив їй співати. А вона ж відчувала в собі таку силу… Одного разу не витримала і заспівала: «Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.
…Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалася. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце».
Отже, в особі Тетяни письменник змалював трагедію невизнаного й нереалізованого таланту.
Добро і зло постійно змагаються між собою на сторінках повісті. З одного боку — сільські інтелігенти, вчителі — дбають про народну освіту, про культурний розвиток селян, допомагають, підтримують один одного. З іншого боку — піп, «дерій, зажера, заїдливий», що «тільки путня людина прибуде в село — з’їсть». Незважаючи на свій священицькийсан, веде аморальний спосіб життя («На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився»), залицяється до дівчат, зокрема до Тетяни (» Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки»).
У церкві, коли отець Василь образив і вигнав дівчину, люди заступилися за неї. А як трапилося нещастя, підтримали нечувану на селі річ — похорон з промовами, квітами. Піп відмовився ховати небіжчицю, тоді мари залишили прямо в нього на подвір’ї. Потім усіх людей, що там були, «тягнуть на допит — і малого невеликого…». Зло уособлює і поміщиця, яка «обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути. Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова». Та чого вартими виявилися її обіцянки!
Хоч зло, здається, й перемагає, читачам віриться, що «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи. Будуть!..».
Проблема кохання присутня у повісті лише побіжно. У молоду талановиту Тетяну закохані таємно і Андрій Маркович, і оповідач, хоч бояться це визнати навіть самі перед собою. Між ними йде приховане змагання за увагу вчительки, її прихильність. Але та закохується в панича-студента, який легковажно порозважався з дівчиною й покинув. Юнаки жаліють Тетяну, розуміючи, що її чекає («Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь Боже, як щебуде дитина, - живцем згризуть, з’їдять…», «Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя»).
Закоханість Андрія Марковича така велика, що він у душі згоден навіть взяти її заміж і такою, «покриткою». Оповідача ж «ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову». Однак обох примирила смерть Тетяни.
Побіжно зачіпає С. Васильченко у повісті й проблему пробудження громадянської свідомості й активності. Спочатку ми бачимо тиху місцевість з школою за селом. У селі лише ненадовго, наче крадькома, світились каганчики. Тишу порушував лише п’яний дяк, що бив попівські вікна.
Коли ж трапилося нещастя, у людей прокинулася громадянська свідомість, вони відчули у собі силу протистояти злу.
Варіант 2
Творча спадщина Степана Васильченка дає читачам і дослідникам багатий матеріал для роздумів над вічними проблемами життя, що досить своєрідно й оригінально втілилися в його творах. Не залишався письменник байдужим і до проблем сучасної йому дійсності. Працюючи вчителем, він спостерігав життя дітей, які втратили своє дитинство внаслідок ситуації, що склалася на той час у державі. Він співчував таким дітям, і його почуття виливалися в оповіданнях для дітей. Не менше вражало письменника усвідомлення проблемності реалізації своїх бажань, мрій, планів, хисту в тогочасному устрої життя, що прагнув рівняти всіх однією міркою. Степана Васильченка хвилювала проблема загибелі народних талантів, неможливість реалізації свого таланту з тих або інших причин. У своїх творах він не раз намагався вирішити цю проблему, знайти відповідь на питання: «Чому гинуть талановиті люди, чому їхнє життя не складається?». Цій проблемі присвячено його твір «У панів», але більш гостро вона поставлена в повісті «Талант».
У цій повісті Степан Васильченко показує трагедію талановитої співачки Тетяни, сільської дівчини, яку піп і пани довели до самогубства. В основу твору покладено реальний факт, а епіграфом послужили рядки з газетної хроніки про самогубство дівчини. Письменник художньо відтворив непоодинокий випадок, коли люди кінчали життя самогубством через неможливість реалізуватися в житті.
Тетяна — це енергійна, життєрадісна дівчина, наділена артистичними здібностями і чарівним голосом. У хвилини, коли відчувала силу свого таланту, вона росла, піднімалася до неба, вона не могла контролювати себе, бо нею володів її талант. Так, вона дала волю своєму голосу в церкві, за що була вигнана звідти, ображена попом, і, втративши душевну рівновагу, стратила себе. її смерть — це загибель таланту, який навіть не розкрився вповні.
Проблема загибелі таланту піднімається Васильченком і в епізодичному образі дяка-запорожця, що колись мав гарний голос, мріяв здобути освіту, але будучи людиною слабкою, навіть безвольною, він залишив інститут, морально опустився і знайшов свою втіху в чарці. Проблему реалізації планів письменник намітив і в образах оповідача й Андрія Маркевича — сільських учителів, які мріють здобути вищу освіту. І хоча проблема залишається відкритою, від кінцівки віє оптимізмом. Тож давайте й ми сьогодні, коли плани і мрії реалізувати у життя теж дуже непросто, будемо сподіватися на краще.
Варіант 3
Степан Васильченко — літературний псевдонім Степана Васильовича Панасенка, людини складної особистої долі, що присвятила не тільки свою творчість, а й життя народові, його освіті, розвитку, зміні світогляду селян. Він був не тільки письменником, але й учителем, жив серед селян, добре знав усі їх проблеми, біди, а свої твори писав не про якихось абстрактних селян, а про тих людей, що оточували його. Тому й образи його героїв такі реалістичні, правдиві, без прикрас, бо письменник дійсно був знавцем народної душі.
На реальних подіях основана й повість «Талант», що розкриває перед читачем цілий спектр проблем, які на той час не можна було вирішити. І головною з них можна назвати проблему занапащення таланту.
У центрі повісті образ Тетяни — енергійної, життєрадісної дівчини, вчительки молодших класів. Тетяна щедро обдарована від природи — має схильність до науки, бо, закінчивши школу, сама змогла стати вчителькою, добрий організатор, адже саме її зусиллями було організовано у селі імпровізований театр, але головне — це її голос, яким милуються й заслуховуються всі мешканці села.
Тетяна мріє стати артисткою, вона окрилена цією мрією, проте дійсність була занадто жорстокою: мріям талановитої, але бідної дівчини не дано здійснитися, всі вони розбиваються об страшну реальність. Чашу терпіння переповнює заборона співати у церкві, де дівчина насмілилася показати свій голос. Отець Василь перериває Тетяну, і дівчина не винесла цієї останньої образи й покінчила життя самогубством. Письменник показує, що дійсність, соціальна нерівність призводять до трагедії, адже обдаровані люди чутливіші до несправедливості долі, їхній талант виділяє їх серед інших, робить особливими, але менш захищеними. Проблему занапащений таланту розкриває Васильченко й на прикладі дяка Запорожця — обдарованої натури, людини з гарним голосом, але морально спустошеної, безвольної. Письменник показує, що талант, який не може реалізуватися, повністю розкритися, стає тягарем для людини, проте він не песиміст, вірить, що ситуація зміниться на краще, і кожна людина, незважаючи на походження, зможе реалізуватися.
Друга сюжетна лінія повісті піднімає ще один шар проблем, пов’язаних з діяльністю сільських вчителів. Кому, як не Васильченку, було знати, яким важким було це життя. Вчителі жили на мізерну зарплатню, часто в холодних кімнатах при школі, проте вони намагалися підняти рівень освіченості селян, змінити їх світогляд. Письменник виводить в повісті два образи саме таких вчителів — оповідача й Андрія Марковича. Вони присвятили своє життя служінню народу, у цих образах багато автобіографічного. Андрій Маркевич — людина з досвідом, він переживає за Тетяну, бажає їй всього найкращого, проте, тверезо оцінюючи ситуацію, побоюється, що нічого доброго з мрій дівчини не вийде. Оповідач — це молодий учитель, що лише приїхав до села, він також повний ідей, хоче, щоб у його учнів було краще майбутнє. Це людина, що постійно працює над власним розвитком, не зупиняється на досягнутому і хоче здобути вищу освіту. Письменник показує, як його герой поступово рухається до своєї мети, і, я думаю, він її досяг.
Я гадаю, що письменник з власного досвіду знав, як багато зможе зробити вчитель, впливаючи на своїх учнів, розкриваючи перед ними світ. Я думаю, що саме вчителів Васильченко вважав тією силою, що здатна змінити ситуацію на краще, щоб талант людини не заважав їй жити, а міг у повній мірі розкритися та реалізуватися.
І звичайно, торкається письменник і проблеми важкого життя українського селянства. Ця проблема хоча й не виводиться на перший план, проте є чи не головною в усій творчості С. Васильченка. Автор не вдається до подробиць, але кількома деталями, за допомогою чи то опису, чи діалогу майстерно відображає умови життя селянства. Але одночасно з тим показує, що це вже не та забита юрба, безсловесна маса, як колись. У селян починає прокидатися обурення на гнобителів, почуття справедливості.
Отже, звертаючись до життя селян, письменник показав, що турбувало українців на початку XX ст. і які проблеми слід було розв’язати в першу чергу.
