Українська література - шкільні твори - 2024

Проблематика оповідання Миколи Хвильового «Я (романтика)»

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Варіант 1

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до інших і до себе, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерний характерник, залюблений у слово і форму мрійник», — так писав про Миколу Хвильового В. Коряк. 1 справді, твори цього письменника нікого не можуть залишити байдужими. Хтось захоплюється, хтось говорить, що нічого страшнішого не читав, та про байдужість не варто й згадувати.

Одним із тих творів, що найбільше вразив мене і змусив задуматися над зображеним, є оповідання «Я (Романтика)». У цьому творі, чи не найсильнішому в прозовому доробку автора, поставлено ряд питань, на які кожен читач мусить дати відповідь. І та відповідь буде мірилом людяності в нас.

Микола Хвильовий ставить свого героя, справжнього революціонера і захисника нової ідеології, перед страшним вибором: зберегти вірність ідеям більшовизму і стати матеревбивцею чи поступитися фанатичними переконаннями, можливо, позбавитися життя внаслідок цього, але залишитися Людиною. Ми спостерігаємо, як поступово розколюється внутрішнє «я» головного персонажа (це видно із внутрішніх монологів, із постійних спроб самовиправдатися). Так розгортається найголовніша колізія — колізія гуманізму і фанатизму або, краще сказати, герць між синівською любов’ю і революційним обов’язком. До останнього читач сподівається, що переможе людяність, але для того, хто вбив шістьох («…Шість на моїй совісті? ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!»), хто убив матір трьох дітей («Женина сказала глухо й мертво: «Слухайте, я мати трьох дітей». Я: «Розстрілять!»), убивство власної матері — лише справа часу. Не можна залишатись людиною, якщо ти служиш дійсності, яка, як зграя голодних вовків, полює на найменші куточки твоєї душі.

Микола Хвильовий дас вичерпну відповідь на поставлене питання: чекіст і Людина не можуть співіснувати в одній особі, після подібного самознищення через убивство найріднішої людини залишається не особистість, а тільки дегенерат з вузьким лобом і приплюсну- тим носом. Суспільство, що складається з дегенератів, — страшна картина майбутнього, яке передбачав письменник.

Інша проблема, на розв’язанні якої зупиняється Микола Хвильовий, — розбіжність між мрією і дійсністю. Як правило, в усіх творах письменника час різко поділений на майбутнє («загірну комуну», «голубу даль») і сьогодення, зображене в темних тонах, криваве і жорстоке. Герой оповідання «Я (Романтика)» прагне досягти загірної комуни, тої, де «жевріють кургани», де «йде Марія», та замість цього опиняється «серед мертвого степу», який не освячує своєю присутністю Божа Мати. Отже, відповідь на питання, чи виправдовує мета використані засоби її досягнення, однозначна для читача: нічим не можна виправдати втрати людяності, втрати моральних чеснот, які й відрізняють людину від звіра.

Талановитий майстер слова, видатний психологіст, Микола Хвильовий не оминав болючих проблем свого часу, він не приховував недоліків нового ладу, а відверто ставив питання, які його хвилювали. Своїми творами письменник, напевно, зберігав чиїсь душі від руйнації, дарував новий шанс не загубити себе на перехрестях історії. Його новели й оповідання, що викликають бурхливі емоції, є найкращим мірилом духовності кожного з нас.

Варіант 2

Оповідання «Я (Романтика)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив в житті сам письменник. Його герой бореться з самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку. Наприклад, Володимир Юринець писав: «Оповідання «Я» є величезна психічна помилка, не казати вже про його величезну суспільну шкідливість; воно все побудоване на протиріччі між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях і нечуваним внутрішнім розладдям і хаотичністю. Така диспропорція в житті неможлива; можлива вона тільки в перспективі романтичного культу своєї психіки, як чогось самодостатнього, закохання в собі, що веде до байдужності до всього зовнішнього, до того невинного цинізму, про який говорить Ніцше. І дійсно багато місць «Я» нагадує мотив «блідого убивці» німецького атора-декадента». Погодимося, що критика досить гостра. Чому ж радянського критика так лякає заглибленість героя оповідання у своє «я»? Тому що для «справжнього» радянського революціонера спроба аналізувати — такий же гріх, як і спроба середньовічного аскета пояснити за допомогою логіки, що таке Свята Трійця.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, в ній жорстко драматизується сповідь-самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.

Проблематика роману досить складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед ми можемо говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності взагалі існування людини. Герой новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність своєї натури, він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому випадку це буде зрадою, тому що у суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю і революційний обов’язок главковерха, обов’язок служіння ідеям «загірної комуни». Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилась вона на мене».

Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому випадку він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу — там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості нібито розв’язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатною самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеї і знаходиться під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі», він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, своє почуття до матері. З іншого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!». Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна досить важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть вбивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Дійсно, немисляча сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.

Вміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнюючу оцінку творчості письменника: «М. Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригінальний майстер». Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника, твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості».

Варіант 3

Незвичайна постать Миколи Хвильового мала значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст. У 20-х роках минулого століття одним із популярних був стиль революційного романтизму, романтики вітаїзму, характерного для ранньої новелістики Хвильового.

Будучи за світовідчуттям поетом-романтиком, мрійником, письменник щиро і божевільно повірив у «загірну комуну», що мала принести його народу світле майбуття. Він радісно зустрічав початок нової щасливої ери, прославляв нові ідеї, писав про них захоплено і радісно. Але захоплення Хвильового було недовготривалим, бо митець був надто чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між революційним ідеалом та його реальним втіленням. Микола Хвильовий, за переконанням український комуніст, воював за новий світ для своєї України й одночасно стріляв у неї, як його герой у новелі «Я (Романтика)» стріляє у найдорожчу людину в світі — матір.

Головний герой, втілення умовного «Я», у своєму житті мав дві великі любові: «загірна комуна», заради якої він ладен проливати кров чисельних жертв, та мати — «прообраз Марії». Ці дві любові породжують в його душі протистояння добра і зла, яке викликає тривогу за світ і людину в ньому. Перенісши в душу героя протистояння добра і зла, автор піднімає у своєму творі не тільки цю вічну проблему, але й проблему гуманності і фанатичної відданості абстрактним ідеалам, проблему істинних цінностей. Чи можна най- величнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері? Хіба може бути побудоване щасливе суспільство ціною життя людей? Хіба можна назвати гуманним ідеал, до якого ведуть антигуманні сходинки? Тут Хвильовий Ьіднімає ще одну проблему: «Чи кожна мета виправдовує засоби?»Всі свої почуття, мрії та сподівання, розчарування, жах і безпорадність переніс митець у світ головного героя новели — «чекіста і людини», тому й не оминає він у своєму творі проблему розбіжності мрії і дійсності, невідповідності між ідеалом та його втіленням у реальності. На протязі всього твору простежується проблема вибору. Будучи людиною і чекістом, герой знаходиться у стані внутрішньої роздвоєності, він не втратив жалю до людей, але вірний своїм ідеалам. Щоразу на трибуналі в ньому йде боротьба не тільки між людиною і чекістом, але й між страхом перед смертю та небажанням бути звіром. І ось настає момент істини, коли герой має зробити вибір між синівською любов’ю та революційним обов’язком, коли у непримиренній суперечності зіткнулися два найсвятіші почуття. Вибір, який зробив герой, є ніби своєрідним попередженням про непоправну втрату істинних цінностей.

Проблеми, що їх підняв у своїй новелі Микола Хвильовий, вічно будуть тривожити людство, вони закликають подумати і зупинитися, щоб уникнути трагічних наслідків.