Українська література - шкільні твори - 2024

«Протистояння добра і зла» за новелою Миколи Хвильового «Я (Романтика)»

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Варіант 1

Один у другого питає,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бахаєм?

І, не дознавшись, умираєм.

Т. Шевченко

Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Навіщо і як я живу на світі? Яке моє призначення? Яка я людина — добра чи зла? А може, ніяка, безбарвна чи сіра?» Запитання нелегкі. І не завжди людина знаходить на них відповідь.

А якщо і знаходить, то вона неоднозначна. Оточення ж оцінює людину за її вчинками. Кажуть, що краса не в молодості, не в багатстві, а в добрих ділах.

А ось мудрі тамільці вважають, що добродій і негідник відрізняються, як корона й гадюка: перша перетворює траву на молоко, друга — молоко на отруту.

Тож як розпізнати зло? Чому воно існує? Як з ним боротися? В усі часи це прагнули осмислити філософи і вчені, поети і прозаїки.

Серед них талановитий письменник Микола Хвильовий. «Істинно Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий», — так визначив його сутність, а можливо, і призначення на землі тогочасний критик В. Коряк. Лише у такої людини вистачило мужності, на відміну від головного героя новели «Я «, відвести маузер від серця України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії.

Він зробив свій трагічний вибір, ціною якого стало власне життя. А життя він дуже любив…

«Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнепері вальдшнепи, — все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя… І ще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку», — так щиро й відверто написав колись про себе письменник у вступній новелі до збірки оповідань «Сині етюди». Саме таким, я впевнена, був світ душі головного героя новели «Я » — главковерха чорного трибуналу.

Це той світ душі, який він ретельно ховав від гільйотини у глухому закутку, в самотньому будиночку на краю міста, де мешкала мати, а в дворі пахло м’ятою… Це те добре й одвічне, що дається людині від народження, для того щоб жити щасливим і повноцінним життям, щоб робити щасливими усіх навколо себе, а значить — і цілий світ.

Проте людині властиво все ускладнювати й перекручувати. Одвічні мрійники, ми прагнемо знайти країну, де панує злагода, добробут і гармонія. Так і герої Миколи Хвильового прагнули ощасливити світ. Але як?

Побороти зло за допомогою ще більшого зла і насильства? Це, як неодноразово доводила історія, неможливо. Саме тому замість гармонійного життя, яке хотіли вибороти революційні романтики, в країні запанували хаос і руїна, а самі герої революції відчули себе духовно спустошеними, непотрібними, зайвими. Відкинувши традиційні моральні основи співжиття, поставивши на перше місце служіння примарним ідеалам, людина власне перестала бути людиною.

Відбулося роздвоєння особистості. Протистояння добра і зла, що відбувається в душі Я, закінчується, на жаль, перемогою зла — людина, найдосконаліше творіння природи, деградує. І якщо зовні, можливо; це не так помітно, проте душа виглядає жахливо, як той дегенерат — «вірний вартовий на чатах», що нагадує каторжника, «який мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Добро ж, що заховано в найвіддаленіші куточки душі Я, добро, яке освячене поглядом, подихом і любов’ю матері, зраджене, розіп’яте на хресті, розстріляне вірним сином революції. Так, адже вірний син своєї матері не зміг би вчинити такого злочину.

Він вбиває не тільки матір, а й усе, що залишилося в ньому від людини. Залишається тільки ідея, виростає загірна даль невідомої прекрасної комуни, перед якою хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на кривавий силует чорного трибуналу. А ще — знищувати.

Знищувати всіх інакодумців, щоб скоротити шлях до обіцяного раю земного, омріяної загірної комуни. Така філософія приречена, адже руйнує цілісність натури.

Ту цілісність, що склалася віками

Законами одвічної моралі.

Бо як говорить істина стара:

Псуєш коріння — висохне гілля.

Варіант 2

Прочитавши новелу Миколи Хвильового «Я (Романтика)», я залишилась з незабутніми враженнями. Та для того, щоб сформувати хоча б якусь власну думку чи власний погляд на цей твір, я змушена була неодноразово перечитувати його і, звичайно, опрацьовувати купу додаткової літератури. Я вважаю, що такий об’єм роботи, над яким я намагалась попрацювати, не був даремним, адже це допомогло мені зробити певні висновки та відповісти на питання, які турбували мене особисто.

Головним героєм новели є особа без імені, оповідач «Я», у якому безкінечно борються дві його зовсім не схожі сторони душі. Персонажами, які доповнюють і пояснюють майже усі дії у творі є: мати Марія, доктор Тагабат, Андрюша і дегенерат. Чесно кажучи, мене ці герої лише заплутували, їх дії здавались мені іноді взагалі незрозумілими й нелогічними. Та я знайшла цьому вдале обґрунтування. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша і голова «чорного трибуналу») — усе це різні кінці душі одного й того самого романтичного «Я». Саме на це твердження я намагалась спиратись далі, адже воно доводить основну тему твору: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність і багатоликість.

На мою думку, кожен герой новели, якщо вже не є окремою частинкою душі однієї людини, то є одним з основних факторів її формування. В образі матері романтичного «Я» бачу його совість і сумління. Адже протягом усієї розповіді герой сумнівається, думає про те, ким є його мати: реальністю чи вигадкою, фантомом. Щоб там не було, але цей образ відповідав за добру, незіпсовану сторону душі головного персонажа, саме асоціюючи себе з цим фантомом чи все ж реальною жінкою, «Я» міг заспокоїтись, відчути себе потрібною людиною, «м’ятежним сином». Але на противагу доброму, світлому образу ми зустрічаємо двох упереджених комунярів: Тагабата і дегенерата, які й відповідали за темні закутки душі «Я». Ось вони й робили зі ще не сформованої особи главу чорного трибуналу. Та не треба забувати і про Андрюшу, який, як мені здається, був дзеркальним відображенням романтичного «Я»: такий же невизначений, наляканий, розгублений і піддатливий.

Не дивно, що людина, яка складається з такої кількості суперечливих особистостей не може дійти до спільного висновку, знайти відповідне рішення. Тому душа головного героя весь час метушиться, не знаходить собі місця й завжди потребує конкретної відповіді, якої не має.

Та визначальним моментом у новелі є саме зустріч «Я» зі своєю матір’ю у присутності всього його негативного оточення. Ось тоді «Я» і робить вибір: він вбиває свою матір, відтак, знищує свою совість. Головного героя вкриває хвиля неймовірної, неможливої радості, він щасливий смерті своєї найріднішої людини. Моторошно. Але ця радість багато чого пояснює і підтверджує. Тут ми починаємо розуміти, що «Я» зумів зробити вибір, знищивши совість, він вже не змушений був метатися між двома кінцями своєї душі; «Я» радіє, бо тепер він знає ким є насправді.

Отже, новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» просто вразила мене своєю оригінальністю, широтою думки й філософією задуму. Не дивно, що вона й досі цікавить авторитетних літературознавців і науковців. Особисто для мене цей твір залишиться одним з небагатьох, які навчили мене думати й розуміти прочитане. Неприємно, що в цій новелі Хвильового зло перемагає добро, але це ще раз дозволяє читачу переосмислити усі свої цінності та зробити власний, правильний вибір.

Варіант 3

Тема протистояння добра і зла не нова в літературі. Але всі твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)».

Микола Хвильовий починає свій твір із ліричного зачину, в якому постає образ матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. «Моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». Син тільки на одну мить полинув спогадами у дитинство, у юність, де «дзвеніли росяні ранки і падали перламутри», де «шелестять вечори біля тополь». Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах. «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…». Та здалеку насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори». Син бачить «в її очах дві хрустальні росинки», чує, як «мати каже, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» — і відлітають спогади, зникає з-перед очей образ матері. У фантастичному палаці розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».

Хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію Добра і Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовно глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, промовляє: «Я — чекіст, але я і людина», намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. Але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахна смерть»? Чому прості люди, обивателі говорять: «Тут засідає садизм»?

Душа героя розривається між двома началами. З одного боку — мати, з другого — ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я «світлого майбутнього» твориться зло, бо «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. «Це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». Ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Все, кінець! Боротьба Добра і Зла закінчилась абсолютною перемогою Зла. Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте навпіл, а поросле шерстю серце вовкулаки.