Українська література — шкільні твори - 2022

Найголовніше — у будь-яких обставинах залишатися Людиною (за романом «Тигролови»)

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Варіант 1

Що для людини є найголовнішим у житті? Виявляється, право називатися людиною в будь-яких обставинах. Нехай тобі нелегко доводиться у житті, нехай тебе оточують безпринципні й нечесні люди, нехай вся планета стане для тебе тюрмою, але ти повинен зберегти свої принципи, бути вірним своїм ідеалам, бо ти, перш за все, Людина, якій підвладно усе. Саме так, на мій погляд, міркував Григорій Многогрішний з роману Івана Багряного «Тигролови», коли життя випробувало його на це високе і почесне звання.

Як буде почувати себе людина, коли її хапають і ні за що садять за грати? Мабуть, вона відчує обурення, збентеження, розчарування. Мабуть, їй захочеться довести свою невинність і настояти на перегляді справи. Але що вона буде робити, коли їй не дозволять цього зробити, коли буде зневажено її добре ім’я лише тому, що так комусь захотілося? Людина відчує себе у пастці, з якої немає виходу. Григорій Многогрішний, гідний нащадок славного гетьмана українського Дем’яна Многогрішного, не міг допустити, щоб з ним сталося подібне. Він не дозволив, щоб вороги побачили його зломленим, забитим, скривдженим. Хоч як не намагався майор вибити з Григорія зізнання у нескоєних ним злочинах, юнак витримав усі тортури. Майор мріяв «повиштрикувати» очі Многогрішному, бо «вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу». Майор боявся цього хлопця, тому що не міг його подужати, «бо той диявол мав голіафську силу, навіть підпливлий кров’ю, навіть в рядні ношений». Григорій мав величезну силу духу, незламного козацького духу, того, що неможливо вибити нічим: ані тортурами, ані знущаннями, ані ненавистю. Цей дух допоміг йому вижити і навіть втекти з «драконівського» поїзда, який віз його у лабети смерті.

Цей дух дав йому сили протягом п’яти днів шукати собі притулку, рятуючись від голоду, смертельної втоми і ворожих наглядачів. Він дав йому бажання жити далі, переборовши небезпечну хворобу і подарувавши щире кохання. Григорій пристав до тигроловів, які віддячили йому за спасіння життя своєї дочки урятуванням і теплом своєї домівки, щедрістю своїх душ. Чи міг сподіватися цей хлопець, що серед тайги знайде маленький куточок рідної Батьківщини, відчує себе повноправним членом щасливої родини Сірків, де живуть люди, горді, несхитні у вірі в правду та совість? Їм довелося покинути Україну, коли «прийшла совєтська власть і все перевернула». Ці люди переїхали у нетрі, щоб бути подалі від усіх. Але, на щастя, не втратили людяності й щирості, чистоти своїх сердець. Вони обігріли і молодого хлопця, який майже зневірився у житті, дали йому надію на краще. Можливо, тому поряд з ними Григорій відчуває себе дуже затишно, ніби навіки поріднився з цією родиною.

Під стать сім’ї Сірків і їхні куми Морози. «Гора з горою не сходиться… А два роди — два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися». Так, чесних людей не так багато залишилося у країні: хто з них мовчить, боячись виступити проти існуючого ладу і загриміти у Сибір, хто корчиться від тортурів у в’язницях. Та ще, може, блукають нетрями такі, як Сірки та Морози. Їхня віра у правду підтримує Григорія, їхні страшні розповіді про знущання над українцями у таборах роблять хлопця ще сильнішим духом. Він у темряві знаходить воду, ризикуючи своїм життям. Григорій, на думку молодиці Морозівни, схожий на «ідола», тому обов’язково повинен був її знайти, врятувавши тим самим усіх від спраги. Рятує цей простий хлопець і українських дівчат від голоду, купивши їм у ресторані їжі. Він відчуває себе одним цілим з усією Україною, хай і зневаженою, хай і сплюндрованою. Григорій гордо несе звання Людини; він хоче «вийти просто грудьми» назустріч життю і не ховатися від нелюдів, які примушують людей скніти від відчуття небезпеки, лякатися навіть власної тіні.

У бою, де зустрічаються правда і брехня, чесність і підлість, хтось неодмінно переможе. Частіше чомусь це вдається підлості, але ненадовго, бо її принципи лише видумані нечесними, нещирими людьми. Вони, як і повітряні замки, дуже швидко тануть у повітрі, щоб більше ніколи не з’явитися знову. А життя продовжується, життя перемагає і залишає у минулому усі неприємності, даруючи свободу і радість буття. Але дарує лише тим, хто, на мій погляд, гідний називатися людьми, а не людцями.

Варіант 2

Не кожен твір може справити таке враження, як роман Івана Багряного «Тигролови», — враження безвихідності, трагедійності життя. Здається, що опиняєшся сам серед тайги або у сталінських таборах, відчуваєш безпорадність та біль людей, розгубленість перед страшною силою — державою. Мене дуже вразив цей роман, наче зазирнув у глибини моєї душі, і я ніби на власні очі побачила жахливе, безнадійне життя людей сталінського періоду. Але були серед них ті, яких ніщо не могло зламати, які вижили серед, здається, безнадійного страхіття, відчуваючи свою духовну перевагу над представниками тоталітарного режиму.

«Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця з підкресленням важливих прикмет: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк…Суджений на 25 роківтчк… Наймення Григорій Многогрішний». Так закінчується перший розділ роману. Але це тільки початок поневірянь головного героя, який зумів витримати все, що випало на його долю, й не скоритися обставинам.

Я бачу, що Григорій Многогрішний, як і кожен українець, надто гордий, щоб його вважали рабом.

І політичний засланець відважувався на відчайдушні вчинки, найчастіше складав тут свої кості, і саме тут, в Забайкаллі, наголошує Іван Багряний, в цьому суворому закутку Східного Сибіру. А першим був бунтар і «ізменник» — український гетьман Дем’ян Многогрішний. Здається, що автор готує нас до сприйняття образу Григорія, яким всю дорогу так недаремно опікувався начальник етапу. І от маєш — утік: переступив «трибунал» і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда…

Жахливо читати рядки про ті злочини, про невимовні тортури, про знущання і глузування над невинними людьми, які опиняються в руках НКВС. Беріївським катам не одному українському патріотові доводилося «вправляти мозги». Я ніби бачу усю потворність хижої чорноти їхньої душі. Проте їх ніщо не могло зупинити. Ось як автор описує допит: «Що він з ним не робив.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він домагався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі…». Адже відомо, що першочергове завдання майора-садиста — зламати патріота. За це ордени, підвищення у званні, нові посади. І чим будеш жорстокіший, нещадніший, тим більше тебе будуть шанувати у страшному світі тоталітарного режиму. Але Григорій Многогрішний зміг протистояти жахливій системі, не зламався, бо мав у серці вогонь незламної віри у перемогу справжньої людини над людиною-звіром. Многогрішний не захотів, щоб радянські кати перетворили його на табірний порох. Тому він тікає з поїзда, тому намагається вибратися з тайги, тому і вириває з лабет ведмедиці звіролова, а згодом опиняється в родині Сірків. А поряд — тайга. І ось на цьому тлі дивовижної сибірської природи чує Многогрішний серед ночі розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольськ».

Я здригаюся від жаху, коли читаю рядки про знущання над людьми в дикій пущі. Про що ж розповідав далі старий Мороз? «Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну своїх людей — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдське терпіння і труд каторжний…»

Замикається коло навкруги Многогрішного-втікача, хоча він не завинив нічим ні перед рідною землею, ні перед людьми, як і оті сотні тисяч, мільйони приречених каторжан. З кожним днем, на мою думку, Григорій все гостріше відчував, що «доля його не відстає від нього. …Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…». Та, здається, не лише одному правнуку гетьмана Дем’яна Многогрішного, а й сотням інших патріотів, які прагнули єдиного — бути вільними.

Чи міг волелюбний патріот змиритися зі становищем раба? Ніколи! Ні тортури, ні божевільня, ніщо не змогло вбити в ньому потягу до волі. Він вижив і навіть, одружившись з Наталкою, перейшов кордон. А там… воля!

На мій погляд, Григорій Многогрішний не визнав себе нулем в історії, не змирився зі становищем раба — кинув виклик новітнім тигроловам і не зламався. Виборсався з чорної сибірської ночі. Лишився сином рідного народу. Людиною. А значить духовно виявився сильнішим за представників тоталітарного режиму. Я дуже вдячна Івану Багряному за те, що він подарував українському народу правдивий роман про ще одну сторінку нашої трагічної історії.

Варіант 3

Людині майже все життя доводиться проходити через якісь випробування: великі чи малі. І тільки подолавши їх, вона може встановити, чи гідна вона називатися Людиною. Так, так, Людиною з великої літери. Адже по усьому світові розкидано безліч людців, які, мабуть, жодного разу і не замислилися над цим питанням. Хіба б могли вони витримати те, що витримав простий український юнак Григорій Многогрішний з роману Івана Багряного «Тигролови», витримати і не зламатися, витримати тягар знущань, образ, болю та голоду і не перестати вірити у милосердя, у людяність, у кохання — залишитися Людиною?

Спокійно цей роман читати неможливо. З жахом читаєш сторінки про знущання над простими людьми, які волею долі змушені підкорятися нелюдам. Як мені шкода Григорія Многогрішного, дід чи прадід якого — «малоросійський» гетьман Дем’ян Многогрішний — був найпершим каторжником Сибіру! Мабуть, доля вирішила випробувати весь цей рід на міцність, на людськість. Тому і довелося Григорію відчути на собі весь жах розгулу здичавілих злочинців, які керували країною. Він зрозумів, що змінився стиль життя, і люди не в змозі витримати загрози бути постійно під наглядом безпринципного караючого ока. їм легше «нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як віл обуха, грому з ясного неба на свою голову». Та тільки не таким людям, як Григорій. Цей нащадок українського гетьмана не стане повзати на колінах перед катами. Тому так його боїться «бравий майор». Як він не намагався зламати волю хороброго юнака, як не хотілося йому, щоб той закричав, та усі спроби виявилася марними: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому вивертав суглоби. Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі…»

Не вдалося майорові зламати волю Григорія, не вдалося згноїти його ні у божевільні, ні на каторзі. Хлопцю вдалося втекти з етапного поїзда, щоб спокутувати гріхи за своїх наляканих сучасників. Образ Григорія для його друзів по нещастю став «як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни…».

П’ять днів продирався нетрями тайги Григорій Многогрішний, гинучи від втоми, голоду та холоду. Надибав річку, трохи напився. А доля вирішила ще раз випробувати його на право називатися людиною. Майже непритомний, Григорій побачив, як ведмідь хоче розірвати якогось звіролова. Він наблизився до ведмедя і вдарив його ножем, який знайшов біля річки. Так, він — Людина, отже, повинен у будь-яких обставинах нею залишатися, оберігаючи життя інших.

Григорію пощастило, бо він опинився у таких же чесних, щедрих душею людей, яким був він сам. Сірки прийняли і полюбили його, як власного сина, навчили його того, що знають і вміють робити: пантувати, ловити тигрів. І жити, люблячи своє життя, кожен день дивуючись природі та її багатствам. В їхній родині Григорій набрався сили, зміцнив свій дух, бо бачив, що ці люди віддадуть своє життя заради один одного, заради справедливості. Так, він був одним з них, це вони, напевне, відразу зрозуміли. Інакше б ніколи не прийняли хлопця за свого. Тому, «чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти назустріч всьому тому темному своєму невідомому, — вийти просто грудьми, і чорт по ньому по всьому!» Григорій не хотів ховатися, бо знав: правда на його боці, на боці таких людей, якими були Сірки. Була ще одна щаслива зустріч у юнака. Познайомився він з Морозами, кумами Сірків, які їхали з Комсомольська, де перебував у таборі їхній старший син. Григорій несподівано почув розповідь старого Мороза про Комсомольськ: «Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну «своїх людей» — земляків з далекої тієї України нещасливої…» Григорій відчув відповідальність за долю усієї сплюндрованої Батьківщини і, мабуть, радів, що не втратив ще віри у життя, що ще намагається якось зарадити і допомогти родині Сірків.

Його втеча через кордон з Наталкою вселяє віру в те, що сильні духом люди знайдуть своє щастя, незважаючи на всі перешкоди, що їх роблять життя та безчесні люди. Пройшовши крізь багато випробувань, побачивши безпорадність, безсилість правди й чеснот, Григорій зумів вижити наперекір своїм ворогам. І не просто вижити. Стати ще сильнішим духом, людянішим, милосерднішим і люблячим і одночасно нетерпимим до катів рідної землі. Многогрішний зумів, на мій погляд, ще раз підтвердити свою належність до славного роду козацького, пронісши через усі випробування почесне звання Людини.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.