Українська література - шкільні твори - 2021

Роздуми про миттєве і вічне в новелі В. Винниченка Момент. 1

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Варіант 1

Новели Винниченка відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, "темних" інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Дошукуючись прихованих причин, подій і вияву в поведінці персонажів об’єктивних законів, письменник водночас зберігає їх внутрішню свободу, своєрідність, непередбаченість. Він зображує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю.

Герої Винниченка шукають відповіді на питання про смисл життя, доцільність існування людства. Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. Думати про смерть в ім’я життя — такий зміст оповідань екзистенційної проблематики Винниченка. Наслідуючи ідеї Ніцше (поєднання соціокультурних і біологічних начал у людині), письменник пояснює вчинки героїв психологічними причинами.

З темою смерті пов’язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв’язок з майбутнім, про час — історичний і космічний, об’єктивний і суб’єктивний. Герої оповідання "Момент" свідомо вибирають шлях, сповнений смертельних небезпек, заради життя і щастя в ньому. Тюремний Шахерезада, від імені якого ведеться розповідь, і його випадкова знайома Муся нелегально переходять кордон. Обоє знають про рівень ризику, в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Та це ще не зараз. Ставлення героїв до цієї неминучої фатальності кокетливо-байдуже ("стало страшно смішно: я — мертвий"). За кілька миль від кордону можна собі дозволити "пожартувати" зі смертю: "Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось".

Картина смерті, намальована уявою героя, — невизначено-невиразна. Шосте чуття підказує йому, що таке може трапитися "десь", "в якому-небудь місці", де вісники смерті (таємні ворони) "ждуть чогось"… Завершує недокінчену думку голос кучера: "Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть… Я посміхнувся". Але чим ближче кордон, тим холодніше стає на душі, завмирає серце, в грудях робиться "якось тісно, нудно, неспокійно".

Настрій героя змінюється. Його охоплює тривога, викликана передчуттям кінця, наближення якого він фізично відчуває. Природа — верби, ліс, поле, тин — сприймаються ним, як живі істоти. Йому, наприклад, здається що любі, добродушні, невередливі верби також відчувають наближення кінця і прощаються з ним. Йому стає жаль їх, насправді ж — себе.

Герой бореться зі страшним передчуттям (криво посміхається вербі), але самому собі здається "трупом, який везуть уже від кордону". Виникненню цієї ілюзії сприяє сама ситуація: людина на возі з ніг до голови вкрита рядном, повільна їзда з частими зупинками; візник "з гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посипаними попілом, підстриженими вусами".

На підтвердження своєї філософської концепції автор формулює художні принципи, примушуючи своїх героїв проявлятися тільки в "ситуації", тільки в даний момент. Для Винниченка важлива ситуація, а не наперед точно визначений характер, тому він підкреслює свою об’єктивність, непричетність до долі персонажів.

Винниченко не вдається до зайвих пояснень, до розлогих описів, розгорнутих роздумів про переживання героїв, їх душевний стан тощо. Ці деталі випливають з поведінки, мови, інколи навіть міміки героїв.

Опинившись у небезпечному місці, герой "Моменту" побачив прекрасну панну, що сидить в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста — і від несподіванки "закам’янів". Врода дівчини, її вишуканий міський одяг контрастували з місцем знаходження. Захоплення, ніяковість, розгубленість стають очевидними без пояснень автора: "Можна ввійти? — ні з того, ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширилися, потім швидко пробігли по мені і бризнули сміхом. — О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і, навіть, посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене…" У житті героїв настає той самий скороминущий "момент", пам’ять про який, збережена у серцях, прилучає до вічності.

Авторська недомовленість спонукає нас додумати приховане, невиражене самостійно. Діалог головного героя з панною має глибокий підтекст: юна тендітна панна, яка мала б насолоджуватися життям, кохати і бути коханою, свідомо прирікає себе на смертельну небезпеку, на що навряд чи насмілився б чоловік.

Герой, який присвятив себе високій меті (що само собою передбачає аскетизм), потрапляє в ситуацію, коли найменший необдуманий крок може коштувати життя, закохується. Це солодке почуття зароджується з першого погляду, а далі заповнює його серце: "Вона ставала все ближчою і ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись". Що ближче був кордон і менше ставав шанс вижити, тим ближчою і дорожчою ставала вона: "Рішуче, я знав її, ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітру? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його знає, але я знав її давно-давно".

Автор не дає коментарів, нічого не пояснює, надаючи нам можливість самостійно зрозуміти переживання героїв, напрямок їхніх думок, перейнятися атмосферою, в якій вони перебувають, перейшовши кордон: вони пережили "щастя крові, мозку, нервів, кісток (…), найвище щастя народження не з сліпими, а одвертими, видючими очима душ".

Невідомо, що чекає цих випадкових супутників попереду, але вони зазнали моменту великого щастя, якого вистачить на все життя: "Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде".

У кожного з них за плечима своє життя, кожен піде своєю дорогою, зв’язаний минулим, і чекатиме майбутнього, визначеного тим минулим. Проте кохання зостанеться назавжди, хоча триває воно лише мить.

Варіант 2

Яким змістом повинна людина наповнити своє життя, для того, щоб воно було повноцінним, яскравим, радісним? Що таке мить у порівнянні з вічністю? Здається, питання між собою не пов'язані, але це тільки на перший погляд. Іноді трапляється так, що коротесенька мить стає вічністю і наповнює все життя людини новим дивовижним змістом. Таку мить пережив герой новели В. Винниченка "Момент".

З появою творчості В. Винниченка українська література зробила величезний крок уперед. І. Франко здивовано запитував: "І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя…".

Дійсно, відвертість героїв новел В. Винниченка приваблює. Вони не здатні приховувати від світу свої потаємні бажання, страждання, поривання, тим більше, що продиктовані вони найчастіше чистою і щирою любов'ю до життя. Як зазначають дослідники, митець володів даром органічного підпорядковування художньої структури твору ефективному емоційному "самовираженню" характерів, які в процесі сюжетного дійства розкривають глибинні психоемоційні — на , рівні інтуїтивного, підсвідомого — імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Художник майстерно створює конфліктні ситуації, що випробовують героїв на моральну витривалість, збереження, на відстоювання свого "я". Складається враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глибинах підсвідомого і підштовхує людину зсередини на край прірви.

Герой оповідання "Момент" опиняється у край небезпечній ситуації. З метою, яка нам невідома, він намагається перетнути кордон. Можемо лише уявити, яка небезпека чекала на нього, адже не всякий наважиться покинути батьківщину. Допомагав йому у цій нелегкій справі контрабандист Семен Пустун. Невідомо, чи був у письменника намір давати своїм героям промовисті імена, але прізвище контрабандиста повністю дублює його характер.

Можливо, тому, що він вже звик до небезпеки, можливо, з інших причин, але Семен поводить себе доволі спокійно. Він намагається по-своєму жартувати навіть тоді, коли говорить про поразку своїх товаришів. Цей настрій передається і герою-оповідачу. Він не відчуває страху, тільки неспокій і бажання щоб там не було виконати. своє завдання. Якось буденно він дивиться на мушки, що обсіли, ніби старого коня, спину Пустуна. Це видавалося смішним: при кожнім русі Семена, мушки злетали, але потім сідали знову і спостерігали за тим, що відбувається навкруги. Раптово у свідомості героя зринає спогад про смерть. Семен стверджував, що вбити людину вже й не так складно, і особливого розуму для цього не потрібно.

Ми бачимо, що жага життя не покидає героя навіть у критичний момент. Він не може уявити себе мертвим. Сама думка про смерть видається не менш смішною, ніж мушки, які обсіли спину Пустуна: "Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і… я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось…". Зрозуміло, що сама по собі смерть не була для героя смішною. Уявляючи себе мертвим, мертвим і смішним, він ніби захищався від тої небезпеки, яка буквально наповнювала повітря. От дивно: Семен і герой знаходяться в однаковій небезпечній ситуації. Але Семен твердий, непохитний, а герой постійно занурюється думками у вічність. Страх охоплює все його єство, але він не хоче у тому зізнаватися. Напевно, це прояв величезної сили духу та витримки.

Продовжуючи експериментувати, письменник вже підготував для свого героя несподіванку. Страх смерті він ще не подолав, але як він буде боротися зі своїми почуттями, якщо раптом покохає. Де, у лісі, у будинку контрабандиста? Так, саме у будинку контрабандиста герой зустрічає панночку. Ця зустріч була для нього несподіванкою, так само, як і для читачів: "Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінах, зі здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста… Я мусив почувати себе ніяково". Натомість якась несподівана радість приходить на зміну невпевненості.

Панна поводить себе дружелюбно, і від того в душі героя оселяється радість. Тепер вони вдвох, а вдвох не так лячно, можна продовжувати сміятися над смертю. Те, що відбулося зараз, у цю мить, можна було назвати коханням з першого погляду. Вони були потрібні один одному тільки у цю мить. І ця мить перетворилася на вічність. Чому? Тому що тут, у лісі, людські закони були безсилі. Так, безперечно, вони ходили під загрозою людської помсти, тому що насмілилися протистояти законам, найголовніший з яких — жорстокість.

У цю мить вони були приречені, бо тільки диво могло їх врятувати, Вони покинули людське суспільство — і ліс взяв їх під свій захист. Природа жива, тільки ми не завжди це усвідомлюємо. Ми є дітьми цієї одвічної природи, дітьми нерозумними. Хоча ми й любимо вихвалятися своїм розумом, мовляв, людину відрізняє від тварини розум. Але цей розум постійно нам заважає віднайти гармонію. Міниться навіть пейзаж. Ліс темний і непривітний, поки герої пов'язані пуповиною страху із суспільством. Але він стає теплим і лагідним, коли вони стають не людьми, а просто живими істотами, які підкорюються своїм інстинктам, найголовніший з яких — прагнення жити, жити всупереч всім обставинам. "Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками…"

Це було лише миттю. Миттю, коли пробудилося кохання, коли всі почуття визволилися з-під тягаря обов'язків, моральних зобов'язань. Герої злилися із навколишньою дійсністю, стали частиною природи, підкорилися її законам. Мабуть, це і врятувало їх від паніки, і вони щасливо перетнули кордон.

Герой хотів, щоб там, у лісі, серед буяння життя й кохання, злилося в єдине ціле два тепла, два життя. Але поняття про злиття мало для нього зараз присмак еротики. Вона відмовилась, бо інтуїтивно відчувала: те, що сталося зараз у лісі, є найкращим проявом кохання, найкращим проявом людської душі. Для того, щоб люди відчули один одного, фізичний контакт не обов'язковий. Тому вона і залишила за собою право вирішувати їхню подальшу долю. Вона зробила правильний вибір — розлучитися навіки. Чому? Тому що вони знову повернулися до суспільства, у якому природні закони набувають огидних форм.

Кохання — то пристрасть, справедливість — то смерть. Момент може стати вічністю і подарувати людині нове життя. Найголовніше завдання людини — не зруйнувати красу і гармонію миттєвості.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.