Українська література — шкільні твори - 2022

Символічний образ поїзда (за романом Івана Багряного «Тигролови»)

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Варіант 1

«…Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.» Так починається роман Івана Багряного «Тигролови». Страшний дракон — це поїзд, який на повній швидкості мчить крізь сибірські простори на Далекий Схід. Далі образ поїзда-дракона автор увиразнює багатьма деталями, посилюючи експресію: жахлива машина «звивається над прірвами», входить у тунель, «як вогненноокий хробак», «зойкає несамовито» і летить, летить, летить…

Що ж це за поїзд? Чому автор роману «Тигролови» характеризує його так незвичайно? Відповідь бачимо далі у тексті: цей дракон» тримає у своїх вагонах тисячі замордованих людей, так званих «ворогів народу». Їх вивезли з України у Сибір, відірвавши від родини, вони приречені на каторжні роботи у суворому непривітному краї, де, очевидно, зустрінуться зі смертю. Ці люди не описані, але їх душевний стан талановито показано за допомогою змалювання їх очей: «Крізь заґратовані діри дивилися тоскно ґрона мерехтливих очей, — дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилася країна, осяяна сонцем…» Поїзд рідко зупиняється, а якщо й робить зупинку, то вздовж нього бігають озброєні багнетами наглядачі. Вони не дивляться на бліді обличчя й мерехтливі очі за заґратованими віконцями, їх обов’язок — слідкувати, чи не вчинено диверсії, чи не втік хто зі страшного «дракона».

Образ поїзда — символ репресивної тоталітарної системи, яка кидає в тюрми людей, вивозить у спеціально облаштовані концтабори Сибіру. Ця система забирає у людей волю, гідність, сім’ю, врешті-решт, Батьківщину, перетворює їх у рабів. Якби ж то ці люди були справжніми злочинцями! Насправді це — безневинні люди, яких тоталітаризм «давив» навіть не тисячами, а мільйонами, це так звані «куркулі», «буржуазні націоналісти». Саме із-за таких жорстоких методів Іван Багряний порівнює тоталітарну державу зі страшним звіром.

Назустріч поїзду-дракону йде інший експрес, м’який, комфортабельний, доглянутий, із затишними спальними купе та розкішним вагоном-рестораном: «М’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих коралів, віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь в невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо.» Бачимо разючу різницю між двома поїздами. Якщо перший поїзд — чорний, гримкотливий і похмурий, то другий — затишний і розкішний. І не дивно, бо везе він не майбутніх каторжників, а інженерів, авіаторів, партпрацівників, ударників праці й бюрократів, цивільних і військових… Одним словом, показана та частина суспільства, яка є вільною, а отже, два різні поїзди символізують розподіл населення СРСР на дві частини — ув’язнених і вільних. Пасажири комфортабельного поїзда поки не мають ярлика «ворогів народу». Але чи надовго?..

Варіант 2

Іван Багряний з тих письменників, що відчули на собі весь жах репресій, катувань, фізичних та моральних знущань. Щоб нарешті позбавитися гнітючої атмосфери підневільного життя, звільнитися від страшних спогадів, він емігрував з України. І саме там, в еміграції, йому вдалося написати неперевершений за правдивістю роман "Тигролови", чи не найпершу чесну розповідь про сталінські концтабори.

"Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон". Це їхав поїзд, на якому везли арештантів у коробках-вагонах, яких нараховувалось шістдесят. Цим поїздом завжди возили арештантів "туди, де кінчається земля". Це був смертний вирок, бо мало хто залишався живий після тяжких випробувань, після катувань нелюдських, після голоду та холоду, які звалюють і вбивають людину. Як пише Багряний про той поїзд, "то є етап, то є "ешелон смерті" — етапний ешелон ОГПУ-НКВС". На цьому поїзді везли у лабети смерті ні в чому не винну людину, нащадка гетьмана Дем’яна Многогрішного Григорія Многогрішного. На щастя, йому вдалося залишитися живим і втекти.

Коли через кілька місяців Григорій мандрував з Грицем Сірком до Хабаровська і побачив товарний поїзд, забитий пасажирами, йому пригадався той "дракон". Спогади понесли хлопця у ще недавні часи, коли він був арештантом. Та й зараз він бачив, здається, той самий арештантський поїзд. "І хоч цей "експрес" ходив по маршруту Владивосток — Москва, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим — Україна". Тут їхали заробітчани, самі й з дітьми. Місяцями мандрували вони, голодні та брудні, спочатку окрилені надією, а потім опановані розпукою. Вони намагалися влаштуватися, знайти місце, де можна заробити і утримувати родину. Голод вигнав їх із насиджених місць і погнав у незнайому та жахаючу далечінь, щоб вбити їх десь на страшних шляхах важкого життя. Люди розмовляли, ділилися своїм горем. Хтось розповідав про те, як людей вербували до Владивостока. Спочатку "щедро мастили", а потім виявилося, що "худобу ліпше трактують". Якийсь юнак розповідав що його ніде без паспорта не приймають, а в селі його не дають. Ще і ще чулися розповіді людей про свої нещастя. У Григорія навіть запаморочилася голова. "Те, що він почав забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилась на нього всім тягарем..."

Хлопець зрозумів, що зараз вся Україна стала схожою на той товарний поїзд, що їде в нікуди. Люди самі відчувають страшенну безвихідь, хочуть щось змінити, але усі їхні спроби виявляються марними. Україна стала підневільною, у неї забрано увесь хліб, усе зерно, і тепер люди гарячково намагаються якось покращити своє життя. Вони просто хочуть вижити і дати змогу своїм дітям знайти своє щастя. У Григорія промайнуло у голові: "Уся! уся його. Вітчизна ось так — на колесах поза гетто, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!.." Чи знайде вона хоч колись вихід, чи вдасться хоча б її дітям відчути себе вільними, щоб не боятися за завтрашній день? Чи вічність їм їхати цими поїздами у якусь невідому далечінь, не знаходячи для себе ні відпочинку, ні надійного пристановища? Здається, що цей поїзд став своєрідним етапом, і навіть люди з товарного поїзда бачили в етапівцях, що знаходилися з обох боків їхнього ешелону, "своїх". Чутно було сміх, жарти — наче зустрілися близькі родичі, яким добре разом. Нарешті ешелони розійшлися, але сміх ще довго залишався у повітрі. "Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи".

Ще довгі роки довелося мандрувати українцям шляхами безвиході та глузувань. Вони були змушені шукати своє втрачене щастя, голодні, брудні, без домівки і віри у життя. Як болісно стає на душі, як карається серце, коли читаєш страшну правду про голодні роки, про жахливі табори, про знущання та розпач українських людей! По усіх усюдах котяться "етапні" поїзди, везучи знесилених, зневірених українців. Тільки куди? Мабуть, у безвихідь, чи, може, на новий етап, на справжній? Як хочеться, щоб більше ніколи нам не зустрівся "цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший "експрес", ні — ковчег горя, проклять і сліз материнських". Нехай він залишиться у минулому, страшному минулому нашої Вітчизни.

Варіант 3

Їздять поїзди з одного кінця країни в інший, везуть людей, везуть якісь товари. І ніхто тепер і не згадає, що колись у товарних поїздах тікали від своїх проблем, шукаючи щастя собі та своїй родині, знесилені, голодні українці. Ьм не було місця на власній землі, яка була знесилена від голодомору, пошестей та безслідного зникнення своїх синів та дочок. Страхітливі картини життя описує в своєму романі "Тигролови" Іван Багряний, намагаючись донести правду до нащадків.

Безліч ешелонів накручують кілометри у романі "Тигролови". Тут і "ешелон смерті" — етапний ОГПУ-НКВС", і "Тихоокеанський експрес нумер один", і експрес, "которий возіт дрова і лєс", і ще багато-багато ешелонів, схожих і на етапні, і на товарні. Куди їх несе? Чи, може, до прекрасного раю, де усі щасливі? Ні, чомусь усі дороги ведуть у пекло: чи у табори, чи у нетрі на будівництво БАМу, чи зовсім невідомо куди, та звідки все одно немає вороття. Ось назустріч мчить етап "не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру країни "чудес", вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами..." Чи не усі ці поїзди схожі один на одного? Усі вони вирушають у путь з "країни чудес", усі вони везуть "арештантів", хоча і різних. Етапним ешелоном їдуть ті, хто не має надії повернутися до своїх близьких, бо знають,— що їхнє життя — це тортури, це знущання під наглядом "людоловів". В іншому поїзді, "Тихоокеанському експресі", їхали ті самі "людолови" на відпочинок, чи ті, хто тільки мріяв ними стати. Вони — "арештанти" безжальної системи та власної безпомічності, байдужості. Товарний поїзд віз "арештантів" — українців, які вирішили шукати собі щастя поза межами рідної землі, але так його і не знайшли. "Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю". Люди зрозуміли, що власна земля не зможе дати їм щастя, що там вони помруть від голоду, бо забрано у них останній хліб. Людям не дають працювати, весь час запрошуючи на наради, мітинги, придушили їх п'ятирічками, колгоспами, де й працювати не хочеться, знаючи, що то не твоє, знаючи, що то все одно заберуть, як забрали коней, корів, іншу живність. Хіба ж можна вижити у таких умовах? Тому і поневіряються по різноманітних шляхах, штовхаються у поїздах, мріючи хоч трохи покращити своє життя, Неосвічені селяни піймалися на щедрі обіцянки наймальників, вербувальників, які гарантують людям ледве не золоті гори. І ті слухняно йдуть, їдуть кудись у невідомість, самі, з дітьми, з друзями, з близькими. І розчаровуються, упевнившись, що немає найнеобхіднішого, і що ще гірше, немає обіцяної роботи.

У вагоні товарного поїзда, знаходячись поряд із заробітчанами і шукачами щастя, Григорій Многогрішний побачив велике людське горе. Він чув невеселі розповіді українців про обмани вербувальників, які "щедро мастили", а насправді поводилися з людьми гірше, ніж з худобою. Запали йому в душу і розповіді хлопців, яких нікуди не приймають без паспорта, а селянам його не видають, щоб не тікали з села. Він бачив голодних, брудних українців, замучених злиднями, несправедливістю суспільства і своєю неосвіченістю. Він дивився на них і здавалося йому, що то вся Україна зібрана у цей товарняк, який їде у нікуди: "Уся! уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!.." Тягне її кудись, але ніяк не витягне на світло—скрізь темрява, розгубленість, безпорадність. Тільки розсадило українців по різних товарняках, і мчить у невідоме, а найчастіше — до лап смерті. І їдуть вони, мріючи про Едем, в ешелоні-етапі, закриваючи очі на те, що це "ковчег горя, проклять і сліз материнських".

Важко жити на світі, знаючи, що у твоєму житті вже ніколи не буде радісних хвилин, що тобі, можливо, до кінця життя доведеться отак їздити з кінця в кінець у пошуках кращої долі. Важко думати, що твій товарний поїзд перетвориться на етапний ешелон, який може тебе завезти кудись до Магадана. Важко і нам читати страшні сторінки роману Івана Багряного, в яких перед нами постає жахлива правда української історії. Хочеться вірити, що усі люди, зібрані у "товарному ешелоні", нарешті знайдуть собі притулок, і нехай це буде рідна земля, багата, щедра і вільна, як і мріяв колись про це український письменник Іван Багряний.

Варіант 4

Страшною, кривавою була історія нашої Батьківщини: чомусь увесь час хотіли її поневолити іноземні загарбники, чомусь протягом майже усіх часів свого існування їй доводилося відстоювати свої права, піклуватися про своїх дітей — українців. Кидало їх від одного пекла до іншого, мовби випробуючи на міцність духу та силу волі. І у романі Івана Багряного "Тигролови" не обійшлося без спогадів про страшні роки голодомору, про страшні табори, про страшну розпуку і страшний плач.

Їде з Владивостока до Москви поїзд. Це не звичайний ешелон, бо, хоч і називається товарним, але везе не ліс, а людей. Здавалося б, що у цьому дивного, адже до багатьох поїздів раніше чіплялися люди, намагаючись перенестись з одного кінця країни в інший. Але тут зовсім інша справа: саме у таких ешелонах тільки і міг їздити простий люд. Для них існував експрес, "которий возіт дрова і лєс", бо в інших поїздах могло їздити тільки начальство та люди "по блату". Тому і набивалося у вагони цього експресу стільки людей, що ніде було яблуку впасти. До речі, в таких поїздах непотрібні були квитки, бо кондуктор просто не мав можливості кудись продертися.

Григорій, опинившись усередині вагона, дуже здивувався. Виявилося, що "вагон говорив всіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським..." Хлопцю здалося, що він опинився у себе вдома. Ціла Україна застигла у нього перед очима. Рідна земля, "ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю". Хіба не боляче дивитися на зневажених українців, змушених поневірятися по вагонах, по шляхах, навіть по таборах? Невже немає виходу з цього замкнутого кола, невже недостатньо страждав український народ, виборюючи собі право бути щасливим на цій землі? Ні. Знову і знову намагалися його поставити на коліна, щоб розчавити душу народну, щоб знищити волелюбний і щасливий народ.

Навіщо потрібен був той голодомор, що зняв з насиджених місць більшість українців, що-намагалися якось вижити? Навіщо їм було шукати собі щастя десь у невідомих світах, нехтуючи своїм здоров'ям, щастям, своїми дітьми? Адже скільки було випадків, коли помирали діти, коли гинули дорослі, не витримавши постійних пересадок, задушливої атмосфери вагонів та життя. Григорій відчув якимось підсвідомим почуттям, що вся його зневажена Вітчизна була зібрана у тих вагонах, "розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді". Так, Україна, наче перекотиполе, мчала кудись у невідоме, шукаючи забутий усіма щасливий край. Рвались корені, забувались близькі, помирали рідні. А над нею, мов невимовний і непереборний жах, височив НКВС, звідки уже ніхто не повертався. Звідти попадали до таборів, які "мололи" людські кістяки, мов звичайне борошно.

Страшно читати "про надлюдське терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-градусному морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів:— полтавських, та катеринославських, та херсонських "куркулів", "державних злодіїв", суджених "за колоски", та й всяких "ворогів" — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку". Так, у таборах вони теж були, чесні і працьовиті українці, волею долі закинуті у пекло. І привозили їх на етапних поїздах, поїздах смерті, "драконах". Як це могло статися з Григорієм Многогрішним. Але йому пощастило, і він вирвався на волю. Тільки ешелони залишилися такими, як були колись: усі, як один, схожі на етапні, навіть товарні. Тому люди з товарного поїзда сприймають етапівців, мов близьких людей. З одного кінця землі ешелони їхали в другий, а їм назустріч рухались такі ж етапи. "І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший "експрес", ні — ковчег горя, проклять і сліз материнських".

Зупинитися б йому на хвилинку, щоб люди зрозуміли: годі шукати щастя у невідомих землях, годі вмирати — треба боротися за свою вільну землю, за свій хліб, за своє зерно. За щастя своїх дітей, щоб у майбутньому не довелося їм помирати десь на чужій землі, а могли вони знайти собі місце серед рідних людей, у рідній країні. Я розумію відчуття Івана Багряного, вірного патріота, якому довелося жити у ті страшні часи. Він хотів бачити рідну землю вільною і щасливою; йому хотілося допомогти українським людям скинути пута залежності від будь-кого, мати змогу ситно їсти і не боятися завтрашнього дня. І хоч його вже немає серед живих, але його ідеї втілені у життя.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.