Українська література — шкільні твори - 2022

Про лицарську любов і дівоче серце (тема кохання в романі І. Багряного «Тигролови»)

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Варіант 1

Про кохання написано тисячі книг. Здавалося б, уже нічого нового про нього не скажеш. Але через неповторність людських характерів і особистостей воно кожного разу дає новий сюжет, нову небачену картину життя.

Так і в книзі І. Багряного «Тигролови». Випадково на життєвій дорозі зустрічаються юнак і дівчина. Він — її рятівник від лютого звіра, герой. Потім вона та її сім’я рятують хлопця. Обоє молоді, красиві, розумні, сміливі. І ніякого третього між ними, як це часто буває. Але дуже непросто складаються стосунки молодих людей. Григорій — освічений (інженер, авіаконструктор), досвідчений не лише в житті взагалі, а, мабуть, і в коханні. Ось його роздуми, як вчинити зі своєю любов’ю до Наталки: «Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше».

Вона ж — лісовичка. Суворе тайгове життя загартувало її характер, зробило гордою. Мати про неї говорить: «…і в кого тільки вдалась? їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться».

Григорієві здавалося, що Наталка «навіть у голову собі не клала того, що з ним діялось. Вона — дитя ще не займаного спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання». Постійно кепкувала з хлопця, гостро й нетерпляче реагувала на вияви Григорієвих почуттів. Ніби боялася розслабитися, поступитися в чомусь чоловікові (бо в усьому іншому, особливо в полюванні,— не поступалася).

Проте дівчина таємно піклувалася про Григорія. То послала свого собаку, коли той ледь не заблукав, полюючи на рябців. То приїхала сама аж на схили Сіхоте-Аліня: «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — то ж гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама… сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалася до нього, уникала зустрічатися поглядами». Іншим разом врятувала від снігової заметілі й диких звірів, ледь не заблукавши з ним і сама. Але образилася за мимовільний Григоріїв поцілунок, коли вона спала. Григорій дуже переживав тоді, не йшов до табору, аж поки не почув веселий сміх цієї «химерної» дівчини.

Григорій, закохавшись у Наталку, милувався нею («Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною»). Як міг хлопець боровся зі своїм почуттям. Тікав у ліс, занурювався у річку, стояв під водоспадом. Бо «з його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його вислідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох».

Але кохання не кидало його. І розум підкорився серцю. Один із розділів роману так і називається: «Заколот і капітуляція». Григорій терпів, але коли б йому запропонував хто покинути все і піти, навряд чи зміг би й чи схотів би, бо «він був щасливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже не досяжне для розуму щастя. І розум капітулював».

Це щастя і спокій зникли в одну мить, коли сталося несподіване. Уперше, мабуть, у житті Сірковий мисливський намет пограбували. По деяких прикметах Григорій Многогрішний дізнався, що в тайзі перебуває його запеклий ворог, слідчий Медвин, якому він поклявся помститися й за себе, й за тисячі замучених ним людей. Акт справедливої помсти відбувся. А цей вчинок поклав край усьому: «Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій, все…»

Першим, що побачив юнак після цього, були… очі закоханої Наталки. Мусив пояснювати свій вчинок, розказувати свою страшну таємницю арештанта й утікача. Дівчина серцем повірила, що Григорій вчинив справедливо, що інакше не можна було, але не могла змиритися з розлукою. Вона переборола свою дівочу сором’язливість і виказала разом усе, що так довго приховувала: «…враз нагло раптом припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».

Бачачи неминучість розлуки, Наталка зібрала всю свою мужність і гордість, віддала Григорієві власний вінчестер, порадила, куди йти, і пішла зі слізьми геть.

Григорій рушив до кордону, змагаючись із самим собою: зайти чи не зайти попрощатися з сім’єю, яка замінила йому рідну? Зайти — наразити на небезпеку себе і їх, травмувати ще раз серце коханої; не зайти — образити навіки близьких людей. Благородне серце Григорія обирає небезпечніше, але людяніше. Він цілу ніч ішов і, нарешті, став на порозі Сіркової хати, де була гнітюча мовчанка, як після якоїсь непоправної втрати. Мати аж заплакала, а батько й Грицько зраділи, що не розчарувалися у своєму другові.

Наталка ж вийшла до хатини, потім ввійшла одягнена, як на полювання. Стала проти Григорія і мить дивилася йому у вічі з мукою, із запитанням. І, знайшовши там відповідь — любов, взяла коханого за руку й опустилася перед враженими батьками навколішки для благословіння.

Батько суворо подивився на юнака, але дівчина не дала йому сказати: «Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. …Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні — я бачу, тепер я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!»

Старий Сірко бачив, що тут уже нічого не вдієш — його кров заговорила. А Григорій, розуміючи, до чого може дійти, «мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього».

Чому ж юнак тяжко голову похилив, «як під сокиру»? Мабуть, розумів, на яку жертву йде кохана, нехтуючи власною безпекою та благополуччям.

Закінчується ця історія щасливо. Молодята, благословлені батьками, завдяки своїй сміливості й винахідливості успішно переходять кордон й опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю почуттям, так довго стримуваним: «І дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Наталочка аж шаліла «в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.— Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» Дівчина готова йти за своїм коханим на будь-яку небезпеку, на будь-які випробування, навіть на смерть. Наталку та її обранця зв’язало справжнє щире кохання, засноване не тільки на палких почуттях, а й на спорідненості двох сміливих душ.

Ми не знаємо, як складеться доля героїв у подальшому житті, але віримо, що такі люди, як вони, зуміють зберегти свою любов.

Варіант 2

Дивовижна та складна доля в українського письменника Івана Багряного. Йому судилася жорстока боротьба з владою, щоб привернути увагу світової громадськості до справжнього становища людини в СРСР. Роман "Тигролови" став ще одним кроком Багряного на шляху до розкриття правди.

"Тигролови" — романтичний твір з елементами пригодницького жанру. Сюжет дуже захоплюючий, тому постійно відчувається емоційне напруження. На тлі пригодницьких подій саме і розвивається палке кохання Григорія Многогрішного та Наталки Сірківни. Спочатку йому здавалось, що це кохання приречене бути нерозділеним, та він помилився. Вони обидва любили, обидва по-своєму, за неписаними законами кохання, на яке здатне лише сміливе, хоробре серце. Саме таким воно було у Григорія та Наталки.

Мавка — так називає Григорій свою кохану, дику, неприступну, в якої "...тії руки, морозами попечені і порохом посмаглені, — такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього...". За що ж саме любив її Григорій? Дитя нетрів, веселе та безтурботне дівчисько, яке повністю заволоділо його серцем, — такою вона була. Саме за це він її полюбив. А ще за вдачу, фарт, на який вона покладалася і завдяки якому сильно вірила у щастя.

Дивна ця дівчина. Вона немов знущалася з Григорієвих почуттів. Його наміри були чисті щодо неї, але він боявся щось не те сказати їй чи зробити. Дивна і прекрасна, немов тая пантера чи тигр, вона була схожа на водоспад, який Григорій бачив на "широкому": "грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі...", — це саме портрет Наталки-дикунки. Це ніби її віддзеркалення.

В обох закоханих вирує кров, потроху почуття набувають ясніших форм; Григорій покладає великі надії на те, що його переживання торкнуться, хоч трохи зачеплять незалежне, запальне серце цієї "дикунки". Так воно і вийшло. Так сталось, що Григорій сильніше переживає через цю любов. Наталка звикла стримувати свої почуття, вона їх боялася, бо не була впевнена в них. Лише наприкінці, коли він повернувся до хати попрощатися, Наталка зрозуміла, що він ризикував через неї. Він не зміг так просто залишити її, не освідчившись. Це її доля, фарт. Не вагаючись, швидко зібралась, попросили обидва у батьків благословіння та помчалися швидко назустріч своїй долі, спільному щастю.

Разом доля пронесла їх крізь нетрі густі, крізь неміряні простори тайги, занесла аж на той бік Амуру, "високо в сопках Великого Хінгангу, по тім боці" кордону, туди, де їх ніхто не знайде, де живе їхнє світле та чисте кохання. За ними крок-у-крок йшла їхня смілива любов, бо "...сміливі завжди мають щастя".



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.