Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Стихія почупів лірики М. Вороного
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
I. М. Вороний — один із першорядних українських митців. (Поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист Микола Вороний розширив творчі обрії рідної культури. Його поетичне слово ввібрало найкращі здобутки світової літератури: французьких поетів-«парнасців», творчість яких він активно пропагував, російських символістів і акмеїстів, польських поетів з «Молодої Польщі».)
II. Суть лірики М. Вороного. (Поет бачить красу всюди: у чарах природи і рідного краю, у високому земному призначенні людини, в її благородних почуттях. Туга за красою, за ідеалом домінує над усім, дуже часто реалізується в нових ритмах, строфі, винахідливих метафорах і перифразах.)
1. Співець краси. (М. Вороний був дуже вимогливий до слова, сприймав сучасність з погляду поета-реаліста, відчував єдність світу в культурі, інтелекті й красі. Тому й називають його співцем краси, яка була і джерелом творчості, і стрижневим образом.)
2. Співець рідної природи. (Вороний звертається до природи, ототожнюючи її зі своїм другим «я». Поет дуже часто звертається до образів, які надають віршам поетичної значимості. Його зорі, квіти, солов’ї, феї створюють нову образність, в яку Вороний удихнув нове життя.)
III. Тема кохання. (Тема кохання у М. Вороного висвітлена оригінально. Вона позначена чулим ліризмом вишуканого страждання («Чорне доміно», цикл «Інфанта» та ін.). Сам поет писав: «Любов, краса і шукання правди — це сфера символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти». Поет віднайшов свіжі образи та художні засоби для вислову нових внутрішніх станів, емоцій і міркувань.)
IV. Микола Вороний як зачинатель українського модернізму. (Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза всього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. М. Вороний прагнув відійти від народницьких традицій.)
1. Ідея створення літературного альманаху. (Саме М. Вороний виступив із ідеєю створення літературного альманаху. Маніфестом українського модернізму критика назвала надруковану в «Літературно-науковому віснику» «відозву» поета, в якій він звертався до «красного письменства» із закликом укласти «русько-український альманах, який би за змістом… став головним постулатом нового мистецтва…»)
2. Питання «філософічної ваги». (У листі до О. Білецького 1928 року М. Вороний писав: «…час вже відмовитися від вузького партикуляризму в українському письменстві, час вже вступити на європейський шлях, …порушувати в своїх творах питання ширшої філософічної ваги…»)
3. Власне творче кредо. (В одному з листів до М. Коцюбинського Вороний формулює власне творче кредо: «Тенденційності в поетичній творчості не
признаю, а ідейність мусить бути, бо се ж душа твору… Формою надзвичайно дорожу… Реалізм вважаю складовою частиною штуки, а не її цілістю…»)
4. Принципи поетичної творчості. (Микола Вороний чітко визначав принципи своєї творчості: інтуїтивне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця домінуючою стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап, а й утвердження цілісної особистості поета-громадянина. Поет у нього є борцем, воїном, що закликає до бою «всіх тих, хто мляві чи недужі…»)
5. Мотиви народницької поезії. (Деякі поетичні твори були затиснуті в межах народницької свідомості. Символістські прийоми в них межують із характерними для фольклорної традиції тропами, за що йому І. Франко не раз докоряв.)
Варіант 1
Поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист Микола Вороний — один з першорядних українських митців, який розширив творчі обрії рідної культури.
Поетичне слово Вороного органічно вписується в художні здобутки загальноєвропейського значення кінця XIX — початку XX століття. Щоб визначити найближчі до Вороного течії в світовій поезії, слід згадати три: французьких поетів, насамперед "парнасців", творчість яких він так активно пропагував (С. Прюдом, П. Верлен, Л. де Ліль, Ж. Ередіа), російських символістів і акмеїстів (К. Бальмонт, М. Гумільов, А. Ахматова, Й. Мандельштам), польських поетів з "Молодої Польщі". Пов'язує Вороного з ними інтерес до тайників людського буття, висока вимогливість до слова, сприймання сучасності з погляду вічного плину життя, відчуття єдності світу в культурі, інтелекті й красі. Насамперед у красі, недарма ж Вороного називають співцем краси, що була і джерелом його творчості, і стрижневим образом.
Поет бачив красу всюди: у чарах природи рідного краю, у високому земному призначенні людини, в її благородних почуттях. "Високих дум святі скрижалі, всі наші радощі і жалі, всі ті боління, і надії, і чарівливі гарні мрії" — саме ці мотиви визначають суть лірики Вороного. Туга за красою, за ідеалом домінує над усім, хоч дуже часто реалізується виключно в слові, в нових ритмах, строфіці, винахідливих метафорах і перифразах.
Співець краси кохання, мистецтва, рідної природи, заслуханий у земні й небесні вияви "музики сфер", співець міста, Вороний залюбки культивував негромадські (особистісні, пейзажні тощо) мотиви. Серце ліричного "Я" М. Вороного сповнене розмаїтими почуттями. Воно то стискається від голоду, болю й жаху, вкарбованого в очах людей нещасної землі ("Краю мій рідний!.."), то стліває на попіл, утративши мрії-крила, саму життєву снагу (рефлексія "Vae victis!", лат. "Горе переможеним!", один із сильніших виразів драматичної самотності), то зливається з блакитним простором могутнього і звабливого моря, вільного і бунтівливого, як ліричний герой поезії "До моря":
Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій, —
/ ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!..
Йому, неосяжному, могутньому, широкому й бездонному, він б'єч олом, "думками скоряється", "душею молиться", "співає вічний псалом":
Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари —
Само собі вищий закон.
Поет віднаходить для висловлення своєї прихильності й шани промовисті звертання ("незглибна безодне", "безмежний просторе", "могутняя сило"), яскраві епітети ("неосяжне", "хитке", "таємниче", "чарівливе", "бунтівниче"), адже, вдивляючись у безкрайній вільний простір, він переконується, що "така ж і душа у співця":
Тому і до тебе вона так прихильна.
Що пут і кайданів не зносить — і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця.
Поет звертається до природи, ототожнюючи її зі своїм другим "я": то посилає жалі в зоряний простір, то знаходить розраду в щирій приязні у "любий час Зелених Свят, коли квітчається Вкраїна", а то прикипає до дзбана любовних утіх" Трістана й Ізольди. Вороний досить часто звертається до образів античного та середньовічного походження, завдяки чому його твори набувають неокласицистичного відтінку та "європейськості".
У його негромадській ліриці ми знаходимо весь стандартний арсенал "поетичних значимостей", до якого належать зорі, квіти,мрії, солов'ї, феї, німфи. Проте талант Вороного й у цю відому образність удихнув нове життя.
Тема кохання у Вороного висвітлена оригінально. Вона позначена чулим ліризмом вишукано-куртуазного страждання ("Чорне доміно", цикл "Фата моргана" чи "Інфанта" —український аналог відповідних мотивів Верлена, блоківських віршів про Прекрасну Даму) чи драматичного виразу втрати дружини (цикли "За брамою раю" і " Разок намиста").
"Інфанта" є різьбленим сном ліричного героя про неначе вчорашню зустріч у згасаючий день, коли на землю "тканками прозорими лягли осінні дерева". Незнайомка, "як сон, як міф укоханий, що виринає з тьми століть ", пройшла величною інфантою (іспанською принцесою) повз зачарованого героя.
Пройшла і збурила його спокій так само, як туманно-синя замріяність обрію при заході сонця зайнялася "килимами вогнелунними". Ліричний герой реагує на цю фатальну зустріч, як середньовічний лицар: його дух "сполоханий", у серці — "чуття побожної хвали". .
Враження таємничості, піднесеності, чистоти почуттів посилюють астральна символіка й артистична метафора на позначення зустрічі поглядів:
Ви усміхнулись ясно зоряно
Холодним полиском очей, —
/ я схилився упокорено,
Діткнутий лезом двох мечей.
Шкода тільки, що цей ефект почасти руйнує фінальна згадка про революцію, спрямовуючи увагу на цю — іншу — незнайомку:
Освячений, в солодкій муці я
Був по той бік добра і зла,..
А наді мною Революція
В червоній заграві пливла…
Вороний дописав цей вірш, початий ще у 1907 році, вже в еміграції.
Поетичний набуток М. Вороного близький за своїм ідейно-естетичним звучанням і значенням до творчості П. Верлена,
Ш. Бодлера, О. Блока, К. Бальмонта, Вороний писав: "Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи "бога") — це сфера символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти".
Поет віднайшов свіжі образи та художні засоби для вислову нових внутрішніх станів, емоцій і міркувань, прислужився творенню новітньої філософії і практики українського модернізму.
Варіант 2
У поетичній антології, яка побачила світ 1908 року, тобто ще за життя М. Вороного, творчість поета була оцінена досить високо. Зокрема упорядник О. Коваленко відзначає еволюцію поезії від романтичної, патріотично-громадянської до тем загально - світового значення, "питаннями філософічними ("Мандрівні елегії"), де до жахливого песимізму й одчаю домішують поважно-велебні акорди пантеїзму". Далі розкривається, в чому полягала майстерність творчих пошуків Вороного: "Що торкається до форми поезій, то вона в нього бездоганна — легка, граціозна і красива, а в мові він дійсний пурист: ні одного незграбного, вульгарного слова, ні одного невдатного, кострубатого виразу… Про його можна сказать, що він, з ласки неба, справжній поет…"
Дійсно, Микола Вороний — один з найвизначніших поетів-нова-торів, сучасник Олександра Олеся, Павла Тичини і Максима Рильського — поет, який зазнав переслідувань царських властей, став жертвою кривавого сталінського режиму. Поезія Вороного — на той час уже зрілого поета — в карбованих ритмах художньо-емоційною мовою вводить читача у глибокий світ людських переживань, розкриває перед нами багатовимірність життя, його радощі і болі, чари природи, малює зворушливі образи рідного краю, висловлюючи в них патріотичні почуття, дає зразки проникливої лірики. Поезія Вороного звучить то як ніжна арфа, то як тиха сповідь, то як філософський роздум, завжди глибоко торкаючись людської душі.
Знов стелеться передо мною шлях
Через терни, байраки, дике поле…
Куди ж по всіх зневір’ях та жалях
Знов поженеш, мене, лихая доле?
Ліричний герой "Мандрівних елегій" — вічний подорожний, що як герой апокрифічної оповіді Марко Проклятий, змушений блукати світом. Він не знає, звідки вийшов, не знає, де остаточна мета його подорожі, він не знає, навіщо взагалі вийшов у світ. Невидима сила підкорює його волю, розум, почуття. Вона, ця сила, страшна, як первородний гріх, і герой не може дати точного визначення цій силі.
Можливо, це спогад про втрачений рай. У цій подорожі герой не має ані друга, ані коханої, які б у разі потреби могли підтримати його. Вірною залишається лише подруга самотність. Вона настільки гнітить героя, що він відчуває мертвість своєї душі:
/ мов холодна, темна течія
Вливається і студить мою душу…
Ні радощів, ні щастя, ні кохання,
Одно мені судилося: блукання!
Прощатися з рідним краєм не так вже й важко, оскільки тут він зазнав лише зневагу та відчай. Можливо, десь там далеко на нього очікує правда, справедливість. Сидіти на місці він не може, тому піде шукати у світ "порадоньки".
Якщо ми звернемося до біографії поета, дізнаємося, що і він сам довгий час не міг знайти собі у цьому світі притулку. Вороний підтримував національно-визвольні прагнення передових кіл українців, але невдовзі прийшла за це розплата. Довгий час він перебував на чужині, а повернувшись в Україну, пройшов всі кола пекла в застінках катівень органів НКВС, у концентраційних таборах.
"Мандрівні елегії", написані на початку століття, були своєрідною поетичною візією, яка показала майбутнє як самого поета, так і його рідного краю:
Як тяжко жити в ті похмурі дні,
Коли нема де серцю відпочити,
Коли обсядуть думи навісні, —
Голодні, голі, мов циганські діти…
Куди од їх подітися міні?
"Страшно жити!" — страшенний крик роздирає душу героя. Страшно, бо відбуваються насправді жахливі події — чоловік стає звіром.
Проте творчості М. Вороного властиві різні інтонації, не тільки сумні й мінорні. Митець осмислює всі сфери свого буття. Громадська діяльність не приносить йому задоволення, оскільки становище знедолених не змінюється, а страждання проривається сльозами і плачем все голосніше і голосніше. Але він поет, вільний поет. Думку не можна заточити у в’язницю. Спостереження широкого моря наводить на думку, що ця одвічна стихія дуже близька йому за духом. Отже, ліричний герой поезії "До моря" зливається душею з синіми хвилями, потопає у безмежній, безодні.
Здається, що та подорож, здійснена у "Мандрівних елегіях", нарешті закінчилася. Він віднайшов у собі ту силу, яка здатна відродити до життя —це натхнення і творчість:
Як ти чарівливе, як ти бунтівниче
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця
Усвідомивши свою роль, своє призначення у бурхливому світі, поет звертається до рідної землі. Він її син, йому боляче дивитися на біль та страждання свого народу. Його творчість стане тим євшан-зіллям , яке допоможе віднайти правильну путь. Тому вона наповнена образами рідної землі: осокорами, що будять в серденьку тужливі, любі спомини; Дніпро, коли дивився в ясні очі коханої; соловейко, який сповіщає про прихід весни. Кожен з нас завдяки його слову, що несе пахощі рідної землі, звернеться до своїх першоджерел!
