Українська література - шкільні твори - 2026

Проблема історичної пам’яті народу (за поемою М. Вороного «Євшан-зілля»)

I. Літописна основа поеми. (Поема М. Вороного «Євшан-зілля» створена на основі Іпатського літопису, датованого 1201 р.)

II. Проблема історичної пам’яті народу — основна проблема твору.

1. Життя ханського сина у князя Володимира в Києві. (Під час військового походу київський князь Володимир узяв у полон молодого сина половецького хана. Хлопчик виріс серед русичів і забув і батька, і свій народ, і його звичаї.)

2. Туга батька за сином. (Хан тяжко страждає, знаючи, що десь далеко, у чужому краю, живе його син, який зовсім не знає, якого він роду-пле- мені.)

3. Шлях посланця до Києва. (Посланець хана за його проханням вирушає в дорогу з метою знайти ханського сина й повернути його на батьківщину.)

4. Зустріч посланця з юнаком. (Посланець співає хлопцю половецьких пісень, але той залишається байдужим до них.)

5. Реакція юнака на пахощі євшан-зілля. Прозріння ханського сина. (Посланець хана, вийнявши жменьку сухого євшан-зілля, дає його синові хана. Це і допомогло юнакові повернути пам’ять. І разом із посланцем, кинувши безтурботне, сите життя, він тікає в рідний край.)

6. Нове звучання старого літопису. (Хоч поема й побудована на основі літопису, але М. Вороний розвиває думку далі. Поет із болем у душі звертається до тих людей, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали». Він звертається до своїх земляків, сподіваючись, що не всі вони відцуралися свого роду, своєї Вітчизни.)

ІІІ. Поема М. Вороного «Євшан-зілля» — звернення до сучасної України, до її синів. (Поема «Євшан-зілля» ніби вказує на те, що є ліки, які можуть повернути синів до рідної Вітчизни — тих, хто став виконавцем чужих ідей, рабом, чужинцем на рідній землі, перевертнем, манкуртом.)

Варіант 1

Тривалий час перебували у забутті ім’я і творчість Миколи Кіндратовича Вороного. Видатного майстра поетичного слова віднесли до розряду дрібнобуржуазних поетів і понад тридцять років не друкували його твори, а самого М. Вороного знищили у сталінських таборах. Але ім’я поета назавжди вписане в історію нової української літератури. М. Вороний своєю творчістю намагався вивести українську літературу на європейський рівень.

Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріотизм і гаряче бажання щастя рідному народу, рідній Україні.

Проблема історичної пам’яті народу розкривається в поемі «Євшанзілля». Твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.

Поема переносить читача у сиву давнину. Князь Володимир Мономах «під час походу» взяв у полон улюбленого сина половецького хана. Швидко юнак забув рідний степ, став «край чужий, чужі звичаї як свої рідні уважати». Але старий хан сумує за сином і споряджує до Києва посланця, щоб той відшукав хлопця й нагадав тому про рідний край. Знайшов посланець юнака в Києві і заспівав йому пісень половецьких:

Але спів цей ніжний, любий,

Ані перший, сильний, дужий,

Не вразив юнацьке серце,—

Він сидить німий, байдужий.

Мудрий співак Ор все-таки знаходить спосіб зворушити душу юнака. Він дає йому понюхати сухого євшан-зілля. І відбувається диво:

Рідний степ — широкий, вільний,

Пишнобарвний і квітчастий

Раптом став перед очима,

З ним і батенько нещасний.

Для чого автору ця стара легенда? Чи тільки цікава подія? Поет відповідає:

Ні, про інше щось говорить

Те старе оповідання.

М. Вороний із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу в пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!

Чи не згадаємо ми, прочитавши ці рядки, славнозвісне Шевченкове: «Хто матір забуває, того Бог карає»? Горе тій людині, тому народу, який забуває своє коріння. Історичне безпам’ятство руйнує нації.

Патріотизм М. Вороного, його любов до батьківщини не можуть не хвилювати. Порушена поетом проблема історичної пам’яті народу і через сто років після написання твору продовжує бути актуальною. У нашого народа намагалися відібрати пам’ять, писали й переписували нашу історію. Але були і є в Україні люди, патріоти, які домагаються історичної правди для народу України. Тільки пізнавши свою історію, усі світлі і темні її боки, український народ може усвідомлено будувати своє майбутнє.

Варіант 2

Поему «Євшан-зілля» написав талановитий письменник Микола Вороний. Для його поезії характерні глибокі філософські роздуми, гаряче бажання щастя Вітчизні, народу. У поемі «Євшан-зілля» автор розкриває проблему вірності людини рідному, своєму народові. На мою думку, це найголовніше, бо треба любити, поважати і ніколи не забувати рідний край.

У своїй поемі М. Вороний звертається до людей, які відмовилися від своєї Батьківщини, які потрапили на чужу землю і забули рідну мову. Я думаю, що забути Батьківщину і рідну мову — це неможливо, бо це означає забути рідну матір, а рідну маму ніколи не забудеш. У поемі «Євшан-зілля» в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї, але забули про свої, вони занедбали рідний край, зрадили Батьківнщну, а це, на мою думку, найбільший гріх у житті людини.

Поема переносить нас у сиву давнину. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон улюбленого сина половецького хана. Швидко юнак забув рідний степ, і чужий край, чужі звичаї став вважати за свої рідні. Але старий хан сумує за сином і споряджає до Києва посланця, щоб той відшукав хлопця і нагадав йому про рідний край. Знайшов посланець сина і почав співати пісень половецьких. Але той вже забув мову народу, до якого належав за походженням. Мудрий співак Ор знаходить спосіб зворушити душу юнака: дає йому понюхати сухого євшан-зілля. І відбувається диво, син згадав все:

Рідний степ — широкий, вільний.

Пишнобарвний і квітчастий —

Раптом став перед очима,

З ним і батенько нещасний!..

я переконаний, що горе тій людині, тому народові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Проблема вірності рідному краєві хвилює людство на всіх етапах його життя. Порушена поетом тема історичної пам’яті народу і через сто років залишається актуальною. Наш народ намагалися позбавити пам’яті, писали й переписували нашу історію. Я думаю, що, тільки пізнавши свою історію, усі світлі і темні її боки, український народ може усвідомлено будувати своє майбутнє.

Варіант 3

Дуже довгий час в Україні ім’я видатного поета кінця XIX початку XX ст. М. Вороного було невідомим. Лише у другій половині 80-х років творчість митця стала відомою на батьківщині. Чи цей факт не свідчить, що у нашого народу хотіли відібрати пам’ять? Певною мірою, М. Вороний повторив долю свого героя з поеми "Євшан-зілля". Він дуже довго перебував у країні, яка називається забуття, але завдяки своєму чарівному слову, магічному "євшан-зіллю" повернувся додому.

В основі поеми лежить літописна історія про євшан-зілля, що й підкреслює автор на початку твору. Він зазначає, що герой цієї оповіді не був славним воїном, який прославився подвигами, проте між рядками про бідного хлопця, відірваного від рідної землі звучить щось пророче:

Між рядками слів таїться

В ніж якесь пророкування.

І воно живить надію,

Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже край свій рідний

Зацурали, занедбали…

Нагадаємо, що поема була написана 1899 року, коли він навіть не міг уявити, що станеться із його рідним народом та землею. Пророчими виявилися слова літопису насамперед для самого поета. Він не сприйняв жовтневої революції! громадянської війни, емігрував у Польщу. У 1926 році він повернеться до Києва:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж: в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!

Невдовзі Вороному заборонили проживати в Києві. Його почали переслідувати органи держбезпеки, звинувачуючи в контрреволюційній діяльності. У 1937 році було заарештовано й розстріляно сина М. Вороного — Марка. А в квітні 1938 року М. Вороний був засуджений до страти і розстріляний.

Кожен поет певною мірою пророк, але чи почують його ті, до кого він звертає свої пророчі слова? Чи зрозуміємо ми колись оці слова: "Краще померти на рідній землі, ніж мати славу на чужині". Напевно, для того, щоб хоч наблизитися до усвідомлення справжньої, відвертої, щирої любові до вітчизни, треба прочитати поему В. Вороного.

Тим більше, що поет ціною власного життя довів цю істину. У поемі розповідається про ханського сина, який був узятий в полон київським князем Володимиром Мономахом. Князь оточив привабливого парубка розкошами, пишнотою. Жилося полоненому безпечно і вигідно. Мало по малу він починав забувати рідний степ. Чужий край, чужі звичаї стали для нього рідними.

Тим часом батько, старий хан, страждав від розлуки з сином. Зажурився, засмутився, нічого не їв, не спав, а лише плакав та тихо зітхав:

Ні од кого він не має

Ні утіхи, ні поради —

Світ увесь йому здається

Без краси і без принади…

Щоб повернути сина додому, хан посилає в далеку путь гудця.

Слід звернути увагу, що поет використовує не тільки літописний сюжет, а й деякі мовні звороти, які зокрема зустрічаються у літописі, "Слові о полку Ігоревім", усній народній творчості. Цей прийом дозволяє автору створити атмосферу того часу:

… Ти шугаєш

Ясним соколом у хмарах,

Сірим вовком в полі скачеш….

Так звертається хан до гудця. Це штучне відтворення старовини справляє ефект: ми бачимо, що наші почуття (батьківська відповідальність, синівські помилки) були знайомими і тим давнім людям, що жили за сотні років до нашої появи на світі. Отже, хоча й змінюються умови життя, проте людська природа залишається без змін. Не варто вчитися на власних помилках, якщо є печальний, а, можливо, й радісний досвід минулого.

Ханський посланець прибуває до Києва. Ні його слова, ні згадування сумного батька, що тужить від розлуки з сином, не справляє враження на хлопця. Тоді гудець співає пісню про славнії походи половецькі, а потім і колискову, яка звучала, наче лагідна молитва. Юнак залишається байдужим:

Там, де пустка замість серця,

Порятунку вже не буде!

Тоді під впливом відчаю гудець розриває сорочку і з своїх грудей знімає чарівне євшан-зілля. Що відбулося з юнаком? Він відчув пахощі рідного степу, рідної землі — запах волі:

Рідний степ — широкий, вільний,

Пишнобарвний і квітчастий —

Раптом став перед очима,

З ним і батенько нещасний!

Ханський син з батьковим посланцем повертається додому: "Краще померти на рідній землі, ніж мати славу на чужині".

У останніх рядках поет звертається до рідної землі, України, до її синів, які забули рідну матір. Ці слова пройняті щирою любов’ю, до батьківщини, вірою в те, що віднайдеться те "євшан-зілля", яке проникне у зачерствілі серця збайдужілих до рідної землі дітей. Поки у наших серцях залишається пустка, ми будемо блукати без дороги.