Українська література - шкільні твори - 2026

Ніч перед Різдвом характеристика образу Вакула-коваль

Всі публікації щодо:
Гоголь Микола

Вакула-коваль — головний герой повісті, що відкриває другу частину «Вечорів».

В. закоханий у вередливу дочку багатого козака Корния Чуприни, чорнооку сімнадцятилітню Оксану. Та в кепкування вимагає добути для неї черевики , які носить сама цариця, — інакше не вийде заміж за В.; коваль біжить з села з наміром ніколи в нього не повертатися — і випадково прихоплює мішок, в який його мати, сорокарічна відьма Солоха, сховала залицяльника-біса, коли нагрянули до неї інші кавалери. Повторивши сюжетний хід повести про св.

Иоанне, архієпископові Новгородському, і св. Антонії Римлянине, В.

Умудряється осідлати біса і, погрожуючи тому хрестом, вирушає в Петербург. Змішавшись з натовпом запорожців, проникає в палац; випрошує у Катерини Великою царські черевики. Тим часом злякана Оксана устигає без пам’яті закохатися в коваля, даремно нею скривдженого і, може трапитися, втраченого назавжди.

Черевики доставлені, але весілля відбулося б і без них.

Від сцени до сцени тональність оповідання все м’якша, все глузливіша; образ «світового зла», з яким належить упоратися ковалеві, все несерйозніше. Розв’язуючи мішок з бісом, В. задумливо вимовляє: «Тут, здається, я поклав струмент свій»; і насправді — нечистій силі належить послужити «струментом» спритному ковалеві; не допоможе і тужливо-комічне прохання біса : «Відпусти тільки душу на покаяння; не клади на мене страшного хреста»!

Як більшість героїв «Вечорів», В. прописаний в напівлегендарному минулому. В даному випадку це умовне «золоте століття» Катерини, напередодні відміни запорізької вольниці, коли світ не був ще такий нудний, як зараз, а чаклунство було справою звичайною, але вже не таким страшним, як раніше. Відьми і демони не те щоб приручені, але вже не всевластны і часом смішні.

Біс, верхи на якому подорожує В., — «спереду абсолютно німець», з вузенькою верткою мордочкою, кругленьким п’ятачком, тоненькими ніжками.

Він швидше схожий на «моторного франта з хвостом», чим на біса, що б’ється під час Страшного суду грішниками, яким зображував його В. на стіні церкви, до петербурзького вояжу. І тим більше не схожий він на того страшного диявола в пеклі, якого В. намалює пізніше, «в спокутування» цієї поїздки . Більш того, самий образ осідланого біса відбитий у безлічі сюжетних дзеркал (мати В.

«біс-баба» відьма Солоха, на самому початку повести невдало приземляється в печі — і біс виявляється верхи на ній; батько Оксани Чуприна, одна з численних залицяльників Солохи, схована в мішок, де вже сидить дяк); те, що смішно, вже не може бути до кінця страшно.

Це по-перше; по-друге, В. стикається з нечистю, використовуючи зло на благо (хоч би своє особисте благо — не коли-небудь, а саме в ніч перед Різдвом. За логікою «Вечорів», в «малому», календарному часі язичницька повсякденність настільки відрізняється від навечерий церковних свят, наскільки у великому, історичному часі стара старовина відрізняється від недавнього минулого.

Чим ближче до Різдва і Пасхи, тим зло активніше — і тим воно слабкіше; передріздвяна ніч дає нечисті останній шанс «пустувати» — і вона ж ставить межу цим «витівкам», бо всюди вже колядують і славлять Христа.

По-третє, В. при усій своїй «ковальській» силі неймовірно простодушний. А головне, він самий набожний з усіх жителів села; про набожність героя оповідач повідомляє з м’яким гумором, — але повертається до цієї теми невідступно, аж до фіналу. (Повернувшись з «подорожі», В.

Розсипає святкову заутреню і обідню, засмучується, сприймає це як розплату за спілкування з нечистим, якого він на прощання висік, але не перехрестив; заспокоєння приходить до героя лише після твердого рішення в наступний тиждень сповідуватися у всьому попові і з сьогоднішнього дня почати бити «по п’ятдесяти поклонів через увесь рік».

Через те В., будучи сином «відьми» і особистим ворогом скривдженого ним біса, може лицем до лиця зустрітися з нечистю — і залишитися неушкодженим. Торкається це не лише основної сюжетної лінії, але і побічних її відгалужень.

Відправлений Оксаною за черевичками , В. повинен набути чарівного помічника — бо самостійно йому не впоратися. Добрі помічники в повістях циклу практично відсутні; тому В. прямо спрямовується до Пузатого Пацюку, про якого усі говорять, що він «знає усіх бісів і все зробить, що захоче».

Пацюк вигнаний із Запоріжжя, що удвічі недобре. Січ знаходиться за порогом нормального світу, як біс знаходиться за його рисою; але навіть із Запоріжжя за добрі справи не виганяють. Живе він на відшибі, нікуди не виходить; сидить по-турецьки.

Щось «інше», чуже, басурманське проступає і в його вигляді: низенький, широкий, в таких неосяжних шароварах, що, коли він рухається по вулиці, здається, ніби кадь йде сама собою.

З’ївши миску галушок, Пацюк береться за вареники, причому вони самі стрибають в сметану, а потім вирушають в рот до їдця. Але навіть побачивши усе це; навіть привітавши Пузатого Пацюка словами: «Ти доводишся трохи зрідни рису»; навіть отримавши двозначну відповідь: «Коли треба риса, то і ступай до біса тому не треба далеко ходити, у кого біс за плечима», — В. все ще не розуміє, куди і до кого він угодил.

І тільки лише зміркувавши, що Пацюк жере скоромне в ніч перед Різдвом, коли покладена «голодна кутя», да і то лише після зірки , В. здогадується, хто сидить перед ним. Пацюк не просто «знає усіх бісів», не просто «зрідни рису»; він і є справжнісінький біс. А його «хата» — потойбічний світ; вареник, який сам собою потрапляє в рот В., — своєрідне міфологічне «випробування». (Живі не можуть їсти «замогильну» їжу.

) Будь-якому героєві повістей з древнього, «міфологічного» життя такий візит в лігво «ворога» обійшовся б дорого, у кращому разі коштував би життя, в гіршому — душі. Проте набожний, хоча і не занадто швидко міркуючий коваль запросто покидає «зачароване місце», щоб буквально в наступному епізоді осідлати іншого біса: поменше, побезглуздіше і позговірливіше Пацюка.

Потім В. мужньо переносить небезпечний політ — і потрапляє в Петербург. Це в усіх відношеннях дивне місце, плаваюче в море вогнів , відокремлене від решти світу шлагбаумом. Тобто подібно до Січі, що перебуває за порогом.

Чи дивно, що В. з бісом негайно потрапляють в компанію запорожців, що рік тому проїздили через Диканьку. Продемонструвавши їм своє уміння говорити «по-російськи» , В.

За допомогою хвостатого «стру-мента» примушує запорожців узяти себе в палац.

З палацом все теж йде далеко не просто.

Поряд з ангелоподібною государинею виявляється двозначний персонаж — щільна людина в гетьманском мундирі, який мало того що кривий , але і учить козаків лукавити. Тобто поводиться, як справжнісінький біс, лукавий. Прямий, етимологічний, сенс «темного», демонічного прізвища підкреслений сусідством з «променистим» титулом «Світлий» . Але простодушний В.

Знову не розуміє, хто стоїть перед ним . І знову духовне невідання сходить В. з рук. Він — не запорожець; він — не лукавить; він повз Світлого Потемкина звертається безпосередньо до цариці, чиї «цукрові ніжки» щиро захоплюють його, — і тому отримує від неї бажані черевики.

Тоді як хитрі запорожці незабаром залишаться з носом — Січ, яку вони просять зберегти, заради чого і прибули в столицю імперії, буде скасована в 1775 р.

Втім, скасування Січі означатиме не лише остаточне завершення «міфічної старовини», але і «початок кінця» романтично-легендарного минулого. Шлях до нестрашної, але нудної сучасності відкритий; малому «дитяті» В. і Оксани призначено життя у світі, де пригоди, подібні тим, що припали на долю В., стануть вже неможливими, бо старовинна нечисть виявиться остаточна витісненою з реальності в область баєчок Рудого Панька і в сюжети церковних розписів коваля В. : «…яка кака намальована»!