Українська література - шкільні твори - 2022

Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Варіант 1

Собор, соборність, єднання… Якого глибокого змісту ці слова! У них звучить сила мудрості, єдності, сила розуму народу, який цінує і поважає себе.

Собор є головним образом однойменного роману Олеся Гончара. Побудували його ще в далеку героїчну епоху козаччини наші талановиті предки, створили справжній шедевр: «…музика отих гармонійного піднятих у небо бань куполів, вона ж реально існує, ти здатен її чути». Таке захоплення він викликає в душах людей, не зачерствілих і не збайдужілих. Але багато хто до цієї музики, втіленої в камені, до цієї гармонії залишився байдужим. Хіба ж може людина, яка має Бога в душі, дозволити, щоб храм було занедбано і перетворено на склад комбікорму? Це добре, що хоч вціліло це архітектурне чудо, не було знищене під час атеїстичної вакханалії 20— 30-х років. Важко усвідомити, що десятки й сотні творінь наших зодчих, творінь, що стояли віками, стали жертвами вандалізму. Як же можна дозволити, щоб знищувалося те національне надбання, те найдорожче, найзаповітніше, що здатне єднати народ в єдине ціле, визначати його внутрішнє, моральне й естетичне багатство? Але дозволяли… Одні руйнували власними руками, інші — байдужістю.

Німим свідком безладного людського життя височить над Зачіплянкою собор. Багато він бачив, багато вистраждав. Наші попередники увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка захоплювала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибився в її мудрий задум. Від подиху цієї величної пам’ятки одні звеличуються, набираються сили й наснаги, а інші втрачають людську подобу. Недарма вона постала в романі як жива: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно…» Деякі люди постійно думали про собор, відчуваючи німу музику його «округлих, гармонійно поєднаних бань», інші — зовсім не згадували. Та коли зник охоронний знак, з’ясувалося, що собор не байдужий нікому. Він — їхня святиня, Історія, натхнення, нерозгадана таємниця. Собор — поєднання матеріального й духовного, піднесення творчого генія народу.

Але розумінню історичної цінності цієї пам’ятки протистоїть мороже ставлення до неї з боку Володьки Лободи, який став висуванцем не завдяки здоровій конкуренції, а виключно через свої кар’єристські здібності. Він у своїй ницості і нікчемності не може збагнути красу собору. Іншого ставлення до культурних надбань свого народу від Володьки не можна чекати, бо він, не маючи нічого святого в душі своїй, навіть батька рідного спроваджує в притулок для старих. Він, не маючи ніякого духовного зв’язку зі своїм народом, стає збірним образом багатьох компартійних керівників, які не внали, хто їхні діди-прадіди, і ставилися до свого народу зневажливо.

Та совість людська в глибинах своїх не була знищена. Далеко не кожного можна примусити кривити душею, зрікатися своїх поглядів, відмовлятися від святинь. Естафету дослідника історії славного козацтва Яворницького підхоплює Ізот Лобода, заслужений металург і мудра людина, що поділяє людей на майстрів і браконьєрів: «Той мурує, той руйнує». Прекрасними майстрами-будівниками постають у романі брати Баглаї, Вірунька і дівчина-сирота Єлька. Олесь Гончар зображує цих людей чесними, духовно чистими, мірними батьківським заповітам і поклику рідної історії. Баглай, милуючись собором, відчуває в ньому якусь нерозгадану таємницю, його душу бентежить тривога за долю храму. Заклик письменника вберегти «собори душ своїх» допомагатиме ще багатьом поколінням українців глибоко усвідомлювати моральні цінності нашого народу, свої обов’язки перед історією і сучасністю. У «Соборі» поставлено під захист «ідеальні» цінності життя — людяність і свободу, і письменник доводить, що тільки в поєднанні душевної краси, інтелектуального розвитку, працелюбності і совісті можливе формування в людині людяності.

Воістину нетлінним скарбом української культури стала творча спадщина Олеся Гончара, бо, незважаючи на заборони, накладені радянською владою на українську літературу, автор змушує нас усвідомити, що наш народ має і свою славну історію, і величні національні святині.

Варіант 2

Мабуть, немає письменника, в творчому доробку якого не було б твору, присвяченого якійсь вічній проблемі. У XX столітті, столітті науково-технічної революції, митців особливо почала цікавити проблема духовності людини, народу. Одним з українських письменників, що порушив цю проблему, був Олесь Гончар. Його роман "Собор" присвячено саме боротьбі духовності і бездуховності, в ньому він доторкнувся до глибин людського існування.

У романі собор постає як диво довершеності народної архітектури, народного бачення і розуміння краси, як пам’ятка історичного і національного минулого нашого народу, як втілення його високого духу і душевного багатства людей. Це витвір рук і мозку наших славних предків — запорозьких козаків, що після зруйнування Запорозької Січі побудували собор у Новомосковську, лишивши по собі світлу пам’ять. Тому збереження цієї архітектурної споруди порівнюється із збереженням історичної пам’яті національної свідомості, із збереженням духовності суспільства і цільності кожної людської душі.

Саме через ставлення до собору героїв роману, які є втіленням різних типів реальних людей, розкривається їх внутрішній світ, душа, а отже, духовність нашого народу. Найчастіше О. Гончар передає свої роздуми Миколі Баглаю — студентові-металургу, в якого дуже сильно розвинуто почуття краси і правди. Він не хоче вірити, що "святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм", хоча бачить, як убога антихудожність шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти українського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Юнак зачарований мистецькою красою собору, він для нього — символ душі, духовної краси. Перед Миколою "у дивному смутку мовчав собор", він був голосом сумління, що примушував хлопця сперечатися з безбатченками, з тими, кому байдужа доля планети. Музика краси несла у молодечі пориви жагу до самопізнання, прагнення боротися з пігмейською психологією, для якої духовний багаж українського народу, втілений у соборі, був лише "хламом історії".

У своєму романі Олесь Гончар поставив проблему долі духовного начала у житті суспільства. Письменник постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв’язок між поколіннями, про існування української нації. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків — руйначів національних святинь, лунає заклик плекати й оберігати духовні скарби нашого народу.

Варіант 3

Моя цивілізація тримається на культі

Людини, що про. бивається крізь осіб.

Віками вона прагне показати Людину, так само,

Як вчить крізь каміння бачити Собор.

Екзюпері

Роман Олеся Гончара «Собор» у свій час виявився просто вибуховим явищем в українській літературі, оскільки автор звертається в ньому до самих першооснов людського буття, його найвищих цінностей, як-от святині народного духу, втілені в культурно-історичних пам’ятках, що зберігають народну пам’ять; любов до батьків і повага до них, цінність кожної людської особистості.

Візитною карткою роману стала його назва, метафорична та узагальнююча, оскільки наскрізний образ роману — це собор, напівзруйнована пам’ятка козацької архітектури, навколо якої фактично обертається основний конфлікт твору. Микола Бердяєв писав: «Церква не є ковпак, яким покривають те місце, де люди моляться. Стіни церкви виростуть там, де є сенс буття». І для Олеся Гончара таке розуміння церкви, собору було визначальним. Собор у творі — символ історичної пам’яті, духовності, краси, гармонії, зв’язку між поколіннями, критерій гідності людської, символ самої України, яка ніби ще тільки знаходиться в риштованні і має відродитися, реставруватися, а поки що спустошена, розтерзана, занедбана.

Кожен читач може по-своєму розуміти назву твору, оскільки й саме слово «собор» є багатозначним. Воно означає і церкву, приміщення, де люди моляться; і зібрання людей для вирішення важливих питань, і спільність тощо.

«Сутність релігії, — писав Рудольф Отто, — полягає не в уявленні Бога, а в ставленні до святині». Святиня, якою б вона не була, хай би навіть пов’язувала людину невіруючу з релігією, визначає вміння її шанувати чужі цінності, бути толерантною. У романі «Собор» Олеся Гончара точиться запекла боротьба саме за святиню в широкому розумінні цього слова. Та система, в якій живуть герої твору, не допускає для них свободи віросповідання, тому собор виступає тут, скоріше, не як святиня релігійна, а як загалом духовна, історична, культурна.

Йдеться про зруйнування храму, але корені суперечки між представниками різних таборів лежать глибше, ніж здається на перший погляд. Мова йде про душу людини, про намагання системи підкорити собі і її, зруйнувати в людській душі все те, що не піддається контролю: віру, пам’ять. У приміщенні церковного собору людина відчуває щось містичне, єднається з минулими поколіннями, знає їхнє світовідчуття, виривається з вузьких історичних рамок сучасності. І тому система намагається знищити собор, щоб позбавити людину містичного, незіделогізованого ставлення до життя.

Зважаючи на цензуру, Олесь Гончар не може писати відверто про містичність людського існування у зв’язку із вселюдським поняттям собору, та в авторському підтексті це відчуття передається досить яскраво і не залишає у читача ніяких сумнівів.

Собор непокоїть представників влади своїм зв’язком з релігією, традицією. Ця будівля, що стоїть посеред селища, немовби вже своєю присутністю руйнує цілісність комуністичної ідеології, а також повертає людину до минулого, що теж зовсім небажано. Тому собор необхідно знищити, і береться за це Володька Лобода — людина абсолютно бездуховна, позбавлена розуміння справжніх життєвих цінностей. Ця людина заради кар’єри готова переступити навіть через власного батька, тому без усяких сумнівів може знищити й собор. При цьому Лобода ще й вправно грає в демократизм: мовляв, собор зруйнують за «побажанням трудящих», бо на його місці зроблять ринок, і це буде дуже зручно… Лобода — сучасний хижак, представник тієї когорти, про яких письменник говорив — браконьєри, руйнівники, «люди-авоськи», у яких можна вкласти будь-яку ідеологію, аби тільки вони були ситі й одягнені.

Захисники собору в романі — це носії народної моральності, історичної пам’яті, самого духу національної культури. Це такі прекрасні особистості, як Микола Баглай, Єлька, Ізот Лобода та інші. Показовою в розумінні позиції цих людей є суперечка Миколи Баглая з Ромцею Орлянченком про духовне і матеріальне, про культ «підсмаженого поросяти з хроном», про панування утилітарного підходу до всього в житті.

Немов висловлюючи ті найболючіші думки, які турбували автора роману, й аналізуючи цей твір, Євген Сверстюк пише: «Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почуватися органічною часткою великого Собору, бути пружним каменем у цьому Соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де в чім недосконала, недобудована і вже зістарена, але вона — єдиний храм людського духу, і нам її добудовувати, а не будувати на новому місці…»

Собор для людини — це образ і продовження неба. Знищити його — все одно, що втратити внутрішнє світло, знищити самого себе й усю історію культури народу.

Роман Олеся Гончара «Собор» — це роман величі людського духу, втіленого в будівлі собору, роман, у якому оспівується краса людської душі, її здатність любити все навкруги і берегти «собор своєї душі».

Варіант 4

Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літературу. Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Терентійович Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу, в яких живе любов до чистого неба, до культури і глибинної історії роду.

Таким є його роман «Собор», який довгий час був під забороною через свою правдивість. Образ собору з’являється вже на перших сторінках роману. Він «стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі». Осердям, своєрідним стрижнем роману є він.

Історія собору не має початку і не має кінця. Він ніби виринає з небуття і прямує у вічність. Побудований козаками-вигнанцями у XVIII столітті, собор пережив лихоліття громадянської війни з грабіжницькими набігами махновців, Велику Вітчизняну війну з кулеметними чергами і розрухою, важкі 60-ті роки, які згубили більше двадцяти тисяч храмів.

У романі собор постав як невмируща пам’ять історичного минулого нашого народу, як символ духовного багатства, розкутості і краси. Собор — вірний вартовий зачіплянських снів і сновидінь. І не тільки їх. Він — вартовий совісті людської, глибокої духовності. Усе проходить перед ним, як «перед свідком і перед суддею». Він (підкується з людьми, допомагає їм у скрутні хвилини, навіть повчає. На одних впливає благотворно, звеличує, інші перед ним мізерніють, нікчемніють.

Єльку вразило перебування в соборі. «Я споганена, мене споганили, я не смію, не маю тут стояти», — говорить вона. Але собор, відчуваючи її чисту, незаплямовану душу, розкриває дівчині свої (жгатства: давні написи, фрески, мозаїки. І навпаки, таких лиходіЇв, як Таратута, Ера він лякає темними кутками, кажанами і темрявою.

Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі всі герої роману. Дивно, як непотрібний «облуплений» собор у важкі хвилини життя стає якимось рідним, близьким і необхідним тим жителям :

Дивні стосунки склалися між собором і Миколою-студентом. Він відчуває душею німу музику округлих бань і співучих ліній. Життя своє Микола Баглай згоден віддати за цей прекрасний витвір мистецтва. «Він, як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму», — говорить про нього вчитель Хома Романович.

Попри всі пристрасті і незлагоди стоїть собор «парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник»… Проводячи паралелі із незнищенністю собору, автор закликає зберігати собори наших душ такими ж чистими і незайманими, відкритими до світла і радості.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.