Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення

Творчі роботи наших відвідувачів

Кузьменко Наталія — Тореадори з Вовчика

У нашому селі в кожному дворі тримають корову. А бугая — тільки дядько й

тітка Кожухарі. Вони купили його ще телям на ярмарку. Кажуть, теля було не

просте, а від якихось породистих батьків.

Про породу не скажу, але факт: з того теляти виросло здоровенне

рогато-хвостате одоробало, плямисте з ніг до голови. Мабуть, тому його так

і назвали — Пітон. А яка люта тварюка вдалася! Уявіть: крім господарів,

усіх інших за людей узагалі не визнає. Коли, трапляється, Кожухарі кудись

ведуть бугая, то ту вулицю, якою вони йдуть, всі оминають десятою дорогою.

Бо горе тому, кому „пощастить“ здибатися з Пітоном!

…Одного разу саме таке „щастя“ випало трьом друзям

— Сашку, Мирославу і Сергію, які вранці йшли до школи. Хлопці

запізнювалися, тож не звернули з дороги, і коли вже, було, проминули

„рогату небезпеку“, трьох відчайдухів потягнуло на подвиг: вони озирнулися

і… показали вслід бугаєві язики. Хтозна яким чином, але тварюка те

помітила. Тієї ж миті розвернула роги на 180 градусів і помчала на

сміливців.

Що було далі? Те, що мало статись. Покидавши серед вулиці рюкзаки, наші

тореадори зі швидкістю звука через паркан шугнули в перший-ліпший двір, де

на них чекало нове випробування - сторожова собака. Ясна річ, собака — не

бугай. Тож відбилися. Правда, штани вціліли не в усіх.

Можете уявити, в якому вигляді ця запізніла трійця прийшла до школи. У

кабінеті дирек¬тора все було одностайно списано на рахунок Пітона. Однак

та жахлива історія чомусь не справила на директора належного враження, і

він викликав батьків. Тож і вдома батьки хлопцям ще добрячого маку втерли.

Після тієї історії друзі замислили помститися Пітону. Надумали настрахати

бугая опудалом в його ж хаті — в сараї на обійсті Кожухарів.

Підслідкували, коли господарі відлучилися, і почали діяти. Зв'язали

впоперек дві ломаки, з віхтів сіна зробили голову (обв'язали її ганчіркою,

на якій чорним маркером намалювали мордяку). Тоді начепили на опудало

светра. Потрібні були ще штани. Пожертвувати власними ніхто не схотів.

Тому хтось зняв із себе ще сорочку. А щоб та трималася на опудалі, один з

друзів пожертвував ще й резинку-шнурок від власних спортивних штанів.

З тим опудалом і прокралися в двір Кожухарів. Підступили до сараю, де жив

Пітон, і давай напроти віконця опудалом метляти і навперебій гукати: „

Виходь, підлий боягузе!” Гукали-гукали, а в сараї — й не шерехнуло. „Може,

там бугая нема?” Сказавши так, Сашко підійшов до дверей і хвацько натиснув

клямку, що їх замикала. Тієї ж миті двері прочинилися, і зі швидкістю

цунамі із сараю вискочив Пітон. Жбурнувши розлюченій тварині під копита

опудало, вся компанія дружно чкурнула в бік городу. За ними, мигаючи

червоними фарами-очима, —- бугай!

Хлопці й не пам'ятають, як, зробивши крутий віраж, мов машини „Феррарі“ на

гонках „Формула-1“, забігли в двір баби Марії. Лиш там побачили, що один з

компанії… без штанів. Він загубив їх на вулиці, бо ж, питається, які

спортивні штани триматимуться на хлопцеві без резинки? Ті штани потім ще

прославились! Адже поки хлопці переводили дух у дворі баби Марії, Пітон

тим загубленим „трофеєм“ зайнявся. Буцав доти, доки не закинув на

вуличного осокора! Дістати — ніяк. Тож штани там ще довго теліпалися на

гілці, метляючи холошами і тішачи народ.

Після того хлопців так і прозвали — „тореадори з Вовчика“.

Шалені танці в кропиві

У нашому селі є кропив'яний сад. Його хащі такі дрімучі, що збоку здаються

непролазними. Однак, то тільки здаються! Бо в тому саду добре знає всі

ходи-виходи господиня двору - старенька самотня бабуся Галина. Вона ту

кропиву вирощує і має від неї певний зиск. Бабуся кропив'яні віники в'яже

і на базарі продає любителям попаритися в лазні.

Втім торік у червні сталося таке, що ледь не звело нанівець увесь бабусин

„віників бізнес“. У її саду через якихось „терористів“ полягла вся кропива

- жодна стеблина не вціліла. Найприкріше те, що цього могло б і не

статися, якби не черешні, які росли в тому кропив'яному саду.

Ягоди саме достигли, а в жодному з дворів нашого села немає таких смачних

ягід, як у бабусі Галини. Принаймні, так здалося трьом

друзям-семикласникам Сергіям Лещенку та Шостаку і Славку Тесленку. Тож

закортіло хлопцям нарвати ягід. Це жагуче бажання оволоділо ними в суботу

саме того дня, коїш бабуся з повною в'язанкою своїх „фірмових“ пекучих

віників подалася на ярмарок у райцентр.

Операцію під кодовою назвою „Черешні баби Галі“ хлопці ретельно спланували

в п’ятницю ще звечора. А вранці трійка „шанувальників черешні“ посунула до

бабусі Галини. Першу смугу - перешкод дощаний парканчик - хлопці хвацько

подолали. Правда, всі троє з наскоку приземлилися на один і той же

смородиновий кущ.

Трісь-трісь-трісь! Затріщали гілки на кущі. Враз із глибини саду долинуло

те ж саме, але набагато голосніше. Компанія присіла і нашорошила вуха.

- Спокійно, хлопці, не дрейфте, - знайшовся Славко, - у баби Галі нема

собаки. То, мабуть, в її кропиві живе якийсь ховрахогриз…

Договорити він не встиг. Бо над тріскучими кропив'яними заростями

показалися… роги, а за мить і морда того самого „ховраха“, в якому друзі

миттю впізнали бабину корову, прозвану за вельми задерикуватий характер

Тайфуншею. Певно, відлучаючись, бабуся забула припнути корову в саду

попастися на багатій на вітаміни домашній паші. Це була катастрофа. Але й

відступати було нікуди: спереду — кропива і круті роги Тайфуні, ззаду —

щойно подоланий паркан.

Обидва Сергії присіли в кущі. А Славко? Ой, цей таке утнув! Забувши про

конспірацію та наперед узгоджену цілковиту таємність операції, з

несамовитими криками „Р-р-рятуйте!“ він плигнув у пекучі кропив'яні обійми

й кинувся до „рятівного кола“ — найближчої черешні. Однак

під ним обламалася гілка, і він упав на спину Тайфунші. Корова заходилася

брикатися, мов коняка, влаштувавши „шалені танці“! Славко, репетуючи, то

злітав над коровою, то приземлявся Тайфунші на загривок. Гак тривало

доти, доки врешті-решт корова не витоптала геть усю кропиву. А тоді

розляглася на ній, як королева, і стала обмахувати себе хвостом.

Після пережитого хлопцям розхотілося черешень. Ясна річ, партнер Тайфунші

по „шалених танцях“ Славко позбувся футболки, кілька клаптів якої так і

залишилися настромленими на коров'ячі роги. І те, що колись було

футболкою, того ж дня ввечері стало речовим доказом, який допоміг бабусі

Галині знайти „того терориста, який усе це наробив“.

Славко друзів не видав — усю вину взяв на себе. Тож невдовзі ця історія

мала ще й виховально-лупцювальне „продовження“ у Славка вдома вже за

активної участі його батьків.

— То дрібниці, — казав потім Славко. — Найстрашніше те, що мені довелося

відробляти вину — цілісіньке літо пасти бабину Тайфуншу. От підла тварина,

всі канікули мені зіпсувала!

А пам’ятаєш, як ми зимою…

Уже настало літо, але вода в річці була ще прохолодною, тому купатися

нікому не кортіло. Та знайшлися добровольці, які вирішили… Покупатися!?

Ні, дещо гені¬альніше: Сашко і Сергій випробовували свій новий винахід –

пліт. Вони майстрували його цілий тиждень: повіддирали від чого тільки

можна старі дошки, позбирали пла¬стикові пляшки на всіх сільських

звалищах, проте з ними було дещо важче, адже не кожна пляшка була з

кришкою, тому наші відчайдухи неповноцінні екземпляри закрили поролоновими

пробками. Пляшки покидали в мішки, підв'язали до збитих дощок і рушили до

річки. Пліт аж до самого берега несли на плечах, і, хоч він був неважкий,

хлопці добряче спітніли, а перевівши дух, урочисто скинули пліт на воду.

Для них це був момент істини.

Порадівши і пострибавши від щастя, відчайдухи ступили на борт свого

„Буревісника“. Він трішки похитався і тихенько поніс хлопців попід

берегом, адже на невипробуваному кораблі виходити у відкриту річку було

страшнувато, та ще й без запасів. Ні, це ризиковано. Тому операцію

відклали на наступний день.

Нарешті, юні тореадори дочекалися цього моменту – вони виходять у відкриту

річку. Як домовлялися, Сашко змайстрував весла, а Сергійко приніс їжу,

вудки та інші дрібнички. І от вони спустилися на воду й рушили в дорогу.

Хлопці весело співали, ловили рибу, точніше ловив Сергійко, адже за кермом

сидів капітан „Буревісника“ — Сашко. Все було добре і нічого не віщувало

біди, але підозріле булькотіння під плотом змусило хлопців припинити

веселощі і прислухатися.

— Сєрий! Ми тонемо!

— А я ж говорив, що не треба було закривати пляшки поролоном.

— Не до цього тепер! Скидаємо баласт!

Все, що було на плоту, хлопці повикидали у річку: вудки, казанок, рюкзак з

їжею, все-все і навіть рибу (мабуть, для неї це був найщасливіший момент у

житті) і на півзатопленому судні допливли до берега. Оце їм дістанеться

вдома! Але шибеники вигадали, як врятуватися від батьківського ременя.

Вони розклали вогнище і почали сушитися. Понатягали на палиці мокрі

шкарпетки і майки та піднесли до вогню. Тепер усе в порядку.

— Ех, жаль, такий гарний пліт був.

— Не переживай, Саня, інший зробимо, зараз головне вийти сухими з води.

— Ха-ха, якщо не буде так, як взимку. Пам'ятаєш?

Уже три дні стояла морозна погода, падав дрібний сніжок, скрізь було чути

сміх, галас дітей. Сашко і Сергій з компанією друзів вирушили до великої

сільської калюжі пограти в хокей або ж покататися на каретці. Хлопці не

боялися провалитися під лід, адже крига була міцною і ніколи не підводила.

Пролунав свисток судді почалася запекла боротьба за шайбу. Проте шайба

була не зовсім шайбою, а звичайною кришкою від банки. Але це не вплинуло

на злагоджену гру хлопців. Жару у вогонь додавали крики й оплески дівчат,

які вболівали за улюблену команду. І от перший гол! Його забив Сергійко —

найкращий хокеїст у всьому селі, його навіть ветерани спорту Вовчика не

спроможні обіграти. І ще один гол Сергія! Але команда-суперниця теж не дає

перепочинку своїм уболівальникам, і Сашко забиває гол та… Трісь! Калюжа,

яка ніколи не підводила, дала збій, і Сашко провалився під лід. Його

витягали всі гуртом, доки таки витягли. Додому йти було небезпечно, адже

від батьків влетіло б та й замерз би. Вирішили розкласти вогнище й

обсушити нещасного. Сашко зняв валянки, три пари шкарпеток і разом з усіма

сів грітися і сушитися біля багаття. Друзі весело згадували ефектне

падіння Сашка, розповідали анекдоти, говорили про гарну гру.

— Саня, це ти тепер увійшов в історію.

— Чому?

— Ти перший, хто провалився на цій калюжі

Сашко аж запишався собою і цим викликав неабиякий шквал сміху. Але всю

картину порушив їдкий запах горілої гуми. Напевно, хтось палить старі

шини? Чи що воно таке? Ха-ха, це плавилися Сашкові валянки. Усім стало не

до сміху. Як він босий добереться додому? Це питання вирішили швидко.

Сашка посадили па санки і всі гуртом потягли до двору Вітька, який жив

неподалік. Там мати Віктора запросила дітей до хати, нагодувала, позичила

Сашкові валянки, і він, попрощавшись з друзями, спокійний за своє життя,

разом з Сергійком пішов додому. Мати небораки не помітила підміни, але і

добре насварила його за зниклі речі.

— Так-так, весело тоді було. І як вони мене дотягли?

— Що ж не зробиш заради хорошого друга.

— Знаєш, я ніби й тепер відчуваю той запах горілого… Ну що це за

нещастя, знову носки зайнялися!

Доки хлопці згадували свої зимові пригоди, їхні речі почали диміти. Що ж,

мабуть, сухими їм не вдасться вийти з води. Одягнувши все, що вціліло,

двоє друзяк повернулися додому. Звичайно, їм влетіло від батьків, але від

своєї затії вони не відмовилися і вже почали працювати над розробкою

нового плота.

Мабуть, рибний-таки день

Було літо. Риба на річці клювала як ніколи. Тільки прийдеш до води, сядеш,

закинеш вудку… Черв’як бідолаха ще й не долетів куди треба, а риба вже й

вискакує..

Тому рибалок на річці в ту щедру пору киші-і-і-ло! Жах! Поживитися

свіженькою рибкою вирішили і двоє давніх друзів Сергійко та Сашко.

Того дня надворі була страшенна спека. По рибу з села йшло небагато, в

основному школярі та ще старий дід Матвій зі своїми помічниками –

п’ятіркою рудих і чорних котів. Смішно було дивитися на ту картину, коли

ціле стадо Мурзиків і Мрчиків після вдалої риболовлі ледь встигали за

своїм стареньким хазяїном, важко перебираючи лапками, яких не було видно

із-за набитого рибою пуза. Та це й не дивно, адже дід Матвій ловив не для

себе, а саме для своїх котів, бо вже двадцять років жив сам-самісінький.

Коти для нього, як діти – нічого не шкода.

— Слухай, Сань, відчуваю - риба сьогодні добре клюватиме.

— Е! Де там! Спека яка! І жаба погана не попадеться.

— Що? Ти глянь на дідових котів. Диви, як пузо набили.

— Ото боюся котам тільки і наловим.

Отак сперечаючись цілу дорогу, хлопці йшли до річки на риболовлю.

Вудки, мабуть, у них найкращі на все село: і поплавки

найновіші, і гачки які хочеш, та ще щось і написано не по-нашому. А

грузики! Ох і грузики! Всіх видів і підвидів. Але похвалитися новеньким

приладдям мало перед ким було. „Не рибний сьогодні день. Ніхто і не йтиме.

Та й навіщо!” – казав сусід Сергійка дядько Олег. Але наші відчайдухи не

звертають уваги на ті балачки: „Воно ще побачимо: рибний він чи не рибний.

Ось як принесем, дядьку, цілу сумку щупаків, отакенних, ха-ха-ха! ”

До річки йти вже недовго. У лице з півночі дмухав вологий, з присмаком

молодого верболозу вітерець. Здавалося, що день не такий вже і спекотний.

Але юні рибалки добряче спітніли. Мабуть, дуже важкою була сумка з

припасами, яку їм спорядила мати Сергійка. І от нагода вбити відразу двох

надокучливих зайців - голод і втому - нарешті з’явилася в юних рибалок.

— Давай тут сядем . Хороша місцинка - і холодок, і травичка густа.

— Давай.

Розіклавши всі наїдки, хлопці почали підкріплятися перед відповідальною

роботою. Та не встигли вони покласти і шматочок до рота, як до них уже

чимчикував малий Тимко, який тільки в цьому році закінчив другий клас.

Хлопці насупилися як два сичі від того, що доведеться ділитися обідом з

малим. Але Тимка більше всього турбувала риба, ніж „скромний” стіл Сашка й

Сергія.

— Здоров, хлопці! На рибу?

— На рибу. А ти?

— І я.

— Тільки щось нам підказує, риба в тебе ловитиметься слабенько.

— А, ви про це? Та ото собака сусідський сьогодні ухопив мій спінінг та

погриз трішки. Ледве відібрали.

— Спінінг? Ха-ха-ха! Та це ж бамбук африканський! Ха-ха-ха!

Але злякавшись, що малий не зрозуміє їхнього жарту, хлопці додали:

— Ну що, рибалко, не хочеш з нами повудити. Нам утрьох веселіше буде1

— О! Давайте!

Згорнувши свій обідній стіл, друзяки разом з Тимком спустилися дорогою до

річки.

Вода була чиста-чистісінька. Така прозора, що глянувши на саме дно, можна

було побачити цілу армію жвавих щупачків і верховодів або ж навіть

здоровенного окуня. Ех, хай що хочуть те й говорять всілякі розумні

„дядьки олеги”, а день сьогодні таки рибний, точніше кажучи, річка –

рибна. А місцинка яка хороша хлопцям дісталася: рогатини вже стоять

(мабуть, забув хтось витягти), верболіз росте ріденько (а нащо густо, щоб

гачком частіше зачіпати?), пісочок сухенький, та ще й вітерець із річки

свіженький дме. Хіба не казка?

Усівшись якнайзручніше і підготувавши свої вудки до роботи, хлопці

розпочали полювання на рибу. Тимко сидів посередині, Сергійко ліворуч, а

Сашко праворуч. От тільки Саньку не пощастило, адже на його стороні

верболіз так низько похилився, що, здається, гачок в ньому неодмінно

застряне.

Закинувши вудки, юні рибалки тільки й чекали того моменту, коли ж риба

уподобає собі чийогось черв’ячка.

— Тимо, де твій поплавок? Щось надовго він пірнув.

— Та нічого, я все одно його бачу. Оно така маленька зелена штука вигляда.

Сашко довго вдивлявся в оту зелену цятку, що ледь визирала з води,

посилаючи Сергійкові насмішкуватий погляд. Так-так, хлопці не вірили в

майбутнє цього „бамбукового спінінга”. Але дарма вони так думали, адже за

кілька хвилин Тимку пощастило. Він раз за разом ловив таких здоровезних

щупаків, що стовпець, на якому трималася сумка з рибою Тимка, почав

тріщати.

— Ану, дай мені свою вудку!

Це говорив розлючений невдалим початком риболовлі Сашко. У нього самого

було лише три верховодики, а в Сергійка взагалі один окунець, проте він

надіявся на краще.

— Бери!

— А ти мою. І може… цей… пересядь!

Тимко погодився, адже він був найменшим і перечити старшим не смів. От

узявши Сашкову вудку, він знову почав набивати свою сумку карасями. А сам

Сашко, розлючений, червоний як рак, лише дивився на непорушний зелений

поплавок, який ледве визирав з води. „Ага! Все! Все зрозуміло! – думав

той. — У Тимка черв’яки смачніші. Як я відразу не здогадався! Він же

неподалік від ферми їх копає. А на фермі черв’яки найсмачнючіші — жодна

риба не встоїть”.

— Тимо, ану черв’яків своїх позич, бо в мене худі і голодні такі, що самі

б рибину з’їли.

— Бери, мені не шкода.

Хтозна, що воно за день! І цих черв’яків риба в Сашка не хоче брати.

Сергійко, який теж вірив у Тимкову наживку, спробував і собі. Та лише

невеликий верховодик вирішив поласувати фермерським черв’яком.

— Ну що ж, хлопці, піду я додому, бо й сумка порветься. Бувайте!

— Бувай!

Коли Тимко пішов, Сашко з Сергійком, зловивши ще по рибині, подарували

верболозу кілька гачків на сережки і пішли додому.

Усю дорогу думали про Тимка, про те, що всю рибу він в річці виловив, тому

й не клювала більше в них.

— Тимко – це ходяче нещастя.

— Та ти не хвилюйся, Сань, подумаєш, наступного разу пощастить. Ось

засмолимо наш човен, випливемо на середину річки і такої риби наловим, а

він сидітиме собі на березі і карасів нещасних стьобатиме. А цю рибу,

мабуть, котам віддамо.

Хлопці ще довго обговорювали плани щодо свого дірявого човна, що лежав

третій місяць у верболозах біля річки…

Ось вони наближалися до двору дядька Олега, який, сидячи на лавці, вже

давно виглядав рибалок, щоб подивитися на їхніх „отакенних” щупаків

— Так-так, нас виглядає. Мов газету читає, а сам…

— Е! Нас не обдуриш. Ми самі кого хочеш обдуримо. Хі-хі-хі.

Винахідливі небораки вирішили набити дно сумки всіляким начинням, яке в

них тільки було, і зверху покласти рибу. От, узявши сумку за ручки з обох

сторін, Сашко і Сергій, прикидаючись, що несуть важезну торбу, пройшли

повз двір дядька Олега.

— Бачите, дя, який окунь, які щупачки, а ви казали, не рибний день, не

рибний день.

Той здивовано дивлячись на здоровенного окуня, якого тримав у своїх руках

Сергійко, лише почервонів від прикрощів, що сам не сходив на риболовлю.

Мабуть, рибним - таки був день.

Майже за Вінні-Пухом

Діялося те влітку. Надворі панувало тепло, скрізь було чути сміх і галас

щасливих школярів, які насолоджувалися веселими канікулами, а на маминій

клумбі, де росли різноманітні запашні квіти, невпинно працювали бджілки.

До речі, про цих цікавих і часом не дуже привітних роботяг піде мова у

моїй розповіді.

Як завжди, Сашко прийшов до свого вірного і доброго друга Сергійка не з

порожніми руками. Ні, це не якийсь солодкий гостинець і не якесь цікаве

кіно про далекобійників. Це нові проекти, ідеї та геніальні плани. А якщо

говорити більш точно, то в причепі власного самокату Сашко привіз вулик,

чудернацький одяг і щось схоже на нашу звичайну лійку. Здава¬лося, що

друзяки хотіли створити таку собі міні-пасіку. Сашко ж добре знайомий із

бджільництвом, адже в його батька за будинком ціле вуликове містечко. Але

все було значно складніше.

У будинку Сергійка завелися бджоли. Цих небажаних сусідів викрили

нещодавно, коли менша сестричка хлопця щось жужукала біля стіни й весело

пританцьовувала. Сергійко вирішив перевірити, чому малій так весело. Та не

встиг він у неї запитати, як із десяток бджіл кинулися на його морозиво.

Ото галасу наробив неборака! Бджілкам не дуже хотілося ділитися знахідкою

ще з кимсь, тому вони пожалили Сергію всі руки та навіть вухо. Переляканий

таким ходом подій, він утік у кукурудзу і там пересидів атаку важкої

артилерії жовто-чорних солдатів.

У хлопця не було на думці помститися бджолам. Навпаки, він вирішив їх

використати у своїх цілях і створити пасіку. Спочатку та мала бути

невеличкою, а згодом перетворитися на величезний прибутковий бізнес

хлопців. Разом із Сашком хлопець придумав, куди вкладе свої гроші від

продажу меду, яку назву матиме їхнє підприємство. Сергійко пропонував „Рай

для Вінні-Пуха“, але товариш уперто відстоював свою ідею „Медовик“. Так

і не дійшовши згоди, хлопці відклали питання на пізніше. А поки що

найперше, що треба було зробити, виманити бджіл із їхнього незаконного

житла.

Коли Сашко приволік усе потрібне для виселення, робота закипіла. Спочатку

товариші розпалили щось у дивній Сашковій „лійці“, яка одразу почала

дмухати важким сірим димом із іржавого довгого носика. Потім добре

одяглися: натягнули гумові рукавиці, голови вкрили капелюхами з сіткою, а

на ноги наділи дві пари спортивних штанів. Такі круті заходи у розпалі

літа змусили добре спітніти юних пасічників.

Закінчивши приготування, хлопці розпочали грандіозну операцію, що одержала

назву „Велике переселення народів“. Здершись на табуретку, Сашко взявся

викурювати бджіл їдким димом. Але тривала облога не зчинила сум'яття в

лавах ворожого війська. Ди¬мову атаку воно теж вистояло мужньо. Проте

з'явилися відчайдухи, які насмілилися протистояти великій силі. Із

невеличкої щілинки між цеглою вилетіли три-чотири бджоли і почали нападати

то на Сергія, який керував операці¬єю, то на Сашка, який мужньо атакував

„бджолине місто“. Після п'ятихвилинної атаки хлопці вирішили скликати

термінову раду. Сергій висунув таку пропозицію:

— Я гадаю, що так ми не зможемо їх звідти виселити. Потрібні рішучі заходи.

— Що ти пропонуєш?

— Ми маємо зруйнувати стіну міста, тобто витягти цеглину, за якою

ховаються бджоли.

— Гарна ідея.

Це була справді чудова думка, але товариші вирішили трішки перепочити

перед відповідальною роботою. Вільний час вони присвятили катанню на

самокатах. Однак це були не прості самокати, а зроблені власними руками.

Таких не мав ніхто, тому інші хлопчаки тільки заздрили, дивлячись, як

Сашко та Сергій кружляють по вулиці на своїх „крутих машинах“. Во¬ни

змагалися між собою, це були справжні запеклі суперперегони. А призом у

них стала назва, яку переможець дасть спільній пасіці. Отже, питання, яке

відклали „на пізніше“, мало скоро розв'язатися. Хто ж виграє: Сергійків

„Рай для Вінні-Пуха“ чи Сашків „Медовик“? Поки що удача усміхалася

Сашкові, адже його самокат неодноразово брав участь у змаганнях: долав

круті схили, пробивався крізь густі хащі… Що йому проста асфальтова

дорога?! Але, скориставшись невдалим поворотом Сашка, Сергій відкрив у

собі друге дихання і стрімголов ринув уперед. Так вийшло, що наш

„Вінні-пух“ виграв перегони і, можливо, у недалекому майбутньому стане на

чолі великої медової компанії. А поки що Сашко не мав іншого виходу, як

змиритися з пропозицією друга і продовжувати „Велике переселення народів“.

Щоправда, за час перегонів жовто-чорний ворог кудись зник, а разом із ним

і всі плани юних бізнесменів. Та ті не втрачали надії і вирішили облазити

в пошуках бджіл усі дерева, які тільки росли у дворі. З високої яблуні

хлопцям було добре видно, що коїться навкруги. І яким же було їхнє

здивування, коли у Сергійкових сусідів зчинився страшенний галас. Це

кричала тітка Олена. Махаючи мітлою і всім, що трапить під руку, вона

бігала по двору й лементувала:

— Закривайте всі вікна і двері! Ой-ой-ой!

Усе, сумнівів не залишилося, невдячні бджоли отаборились на сусідньому

подвір'ї і перелякали сусідку. Хлопці не хотіли отримати прочухана ні від

тітки Олени, ні від батьків, тому спокійно злізли з яблуні і пішли збирати

своє знаряддя. Коли посутеніло, Сашко й Сергій на самокатах відвезли вулик

і все інше туди, де воно й мало бути.

Наостанку скажу, що хоч операція та грандіозні плани товаришів і луснули,

як мильна бульбашка, та незабутні враження і досвід залишилися на все

життя. А бджоли, повисівши ще трішки на дереві тітки Олени, вирушили на

пошуки нового житла.

„УАЗик“ - зірка кіно

У Сашка з діда-прадіда у сім'ї були самі трактористи, тому трактор у дворі

- це невід'ємна річ. Він сам давно вже мріяв про таку машину, але де ж її

взяти? Та тут підвернувся такий випадок. Дід Грицько, знаючи про

захоплення свого внука, залишив йому у спадок старого ржавого саморобного

тракторця, який, напевно, вже років десять не бачив ремонту. Тож через рік

одного липневого ранку Сашко поїхав забирати ту старезну залізяку. Також

він взяв з собою найкращого друга Сергійка, щоб разом з ним прокататися

селом. Та виявилося, що трактор був не лише не товарного вигляду, а ще й

без деяких деталей: десь болтів не вистачає, десь гайка відкручена.

- Сєрий, що будемо робить?

- Так-так. Болтів ми точно на твій антикваріат не купимо; доведеться іти

на машинний двір до дядька Івана деталі робить.

- Ну, поїхали.

Приїхавши до дядька, хлопці розповіли йому про свого неповноцінного

тракторця. Той уважно їх вислухав і погодився допомогти. Цілий день вони

втрьох просиділи у майстерні за мітчиками та плашками, червоні, зморені.

На все подвір'я було чути цокання та бахкання - у хлопців кипіла робота. А

щоб вона була веселішою, то розповідали один одному анекдоти чи якісь

цікаві життєві історії.

- Ха-ха-ха! - голосно сміявся дядько Іван. - А зі мною що недавно

трапилося. Оце вам допомагаю, а свого раритету мені ремонтувати вже не

доведеться.

- Ану-ану розкажіть!

І найкращий майстер на всі руки нашого села розповів Сашкові та Сергію

одну цікаву і незвичайну пригоду.

Як завжди, дядьків „УАЗ“ заглох на півдорозі. Він уже звик до таких

витребеньок свого ржавого друга, тому вирішив завести його вручну. Крутив,

крутив тією заводною ручкою, а „розкрутити“ так і не зміг. Увесь мокрий,

зморений, він сів під дверима автомобіля. А навкруги

ні душі, дике поле. Називається — з’їздив корові по траву. Готуючись вже

тягти „УАЗика“ додому, він на шляху побачив невеличкий зелений фургончик,

на крилі якого яскравими літерами було написано „КІНО“. Радості дядька

Івана не було меж: тепер його підвезуть у село, а там…„Еге-гей! Стійте!“

- кричав він подорожнім. Та виявилося, що ці люди навіть не знають куди й

заїхали, про яке там село Вовчик і говорити. Впала дядькові на голову ще

одна проблема – допомогти артистам і режисерам виїхати звідси.

Виявляється, у фургончику сиділи кіношники, які вирішили зняти фільм про

війну у сусідньому селі. Це тому, що там ще від Великої

Вітчизняної окопи залишилися, та й місце те чудове для зйомок. Довго ж він

пояснював їм куди їхати, куди повертати. Та люди, які ніколи не бували в

цих краях, лише часто кліпали

очима, крутячи карту Лубенського району та слухаючи подорожнього.

Як і кожен справжній режисер, Дмитро Арнольдович нервував і ходив задумано

туди-сюди, покурюючи сигарету. Він частенько поглядав на дядьків раритет.

І от, коли він все-таки щось надумав, сказав: „Ваня, а ви не протів, якшо

ми обменяєм ваш рарітєт на другую машину? Посмотрітє же, ето настоящий

воєнний автомобіль. Нам такий очєнь нада“. Дядько вагався. Адже цей „УАЗ“

дістався йому від батька. Та все ж жага до нового переважила, і він

погодився на пропозицію. Подумати тільки нове авто! Та мороки знову було

вдосталь. Ледве підчепивши тросом „УАЗ“, зелений фургончик, спотикаючись,

почимчикував дорогою далі у сусіднє село. Тут же дядько Іван отримав

червоний „Москвич“. Звичайно, не відразу, треба було ще з паперами

повозитися трішки, але ж червоний красень вже в кишені.

Коли чолов'яга розказував свою історію, хлопці аж порозкривали роти від

захвату. Але свого трактора вони ні за які гроші не віддадуть. Так вже ж

вони до нього всією душею прикипіли. І справді, трактор видався на славу.

Відремонтувавши його, Сашко і Сергій з гордістю проїхалися селом, а коли

побачили дядька Івана, то щиро подякували йому за допомогу.

Наші Чіп та Дейл

Одного разу влітку, коли надворі була гарна погода, ми з друзями вирішили

пограти в м'яча. Буцали його, кидали, підкидали… аж поки він, весь

знесилений і змучений, не вирішив відпочити на одній з гілок дерева, що

росло неподалік. Діставали його всі гуртом. Спочатку кричали на Вовку, що

хтозна куди закинув того м'яча, трусили гілляку, а потім, так і не

дочекавшись його, полізли знімати. Ху, нарешті дістали! Позлазили з

дерева, відхекалися і впали на траву. Грати вже нікому не хотілося, тому

говорили про канікули, про машини, серіали. Але мені найбільше сподобалася

розповідь Сашка і Сергія, які переповіли цікаву пригоду, яка трапилася з

ними минулого літа. Тоді їм теж довелося полазити по дереву.

Як завжди, на початку червня хлопці ідуть збирати хрущів. Вони їм потрібні

для того, щоб потім, прив'язавши до нитки, пускати у політ. То для хлопців

наймиліша забава. Та не так цікаво запускати хрущів, як ходити їх збирати.

Тому у „Хрущеві походи“ хлопці ходять завжди.

Сашко і Сергійко вже наближалися до першого дерева. Проте як досвідчені

хрущолови трусити з нього не хотіли, адже найкращих жуків вже точно

позабирали інші хлопці. Тож, знайшовши гарну вишеньку, де, ймовірно, жили

непогані хрущики, вони стали її трусити. Сашко подерся нагору, але хрущів

Сергійко так і не дочекався, адже його товариш у щось пильно вдивлявся з

верхівки дерева

— Оце так-так. Нічого собі!

— Що? Що там?

Сашко швиденько зліз із вишні і розповів Сергійку, що він побачив на

сусідній сухій деревині. А відбувалася там справжня бійка.

Вже давненько в старому дуплі дерева поселилася молода сім'я синичок з

пташенятами. Кожного дня вони носили малим якийсь харч і тепліше

облаштовували гніздечко. Та коли тато з мамою працювали, у їхнє дупло

навідувався шпак. Він вирішив зробити тут свою домівку і теж зносив сюди

увесь необхідний будматеріал, а зокрема з городів селян - стебла

помідорів. Мабуть, таким чином він хотів створити свою особливу атмосферу.

Згодом синички почали помічати непроханого гостя і, незважаючи ні на що,

вирішили захистити своє потомство і будинок. Кожного разу, коли вони

бачили шпака, то разом налітали на нього і починали колошматити. От одну з

цих розбірок помітив і наш Сашко.

Хлопці розуміли, що синичкам потрібна допомога, тому порадившись, вони

вирішили частково затулити прохід до дупла. Знайшовши підходящу гілляку,

що закручується на кінці, вони приступили до роботи. Тепер синички можуть

зітхнути з полегшенням, адже набагато більшому шпакові тепер ніяк пролізти

до гнізда. Але і його Сашко з Сергійком не залишили в біді для шпака

вони на наступний день змайстрували нову, набагато кращу домівку. Хоча

хлопці повернулися додому без хрущів, вони не засмутилися, а навпаки, дуже

пишаються своїм героїчним вчинком і часом жартома називають себе Чіпом та

Дейлом.

***

Гіпнотизер

Ох і спекотний видався день! Сонце всюди кидало свої гарячі промені,

пробиваючись крізь густе листя дерев та плетиво весняної травички, й

настирливо сунуло у вікна класних кімнат.

А вдалині, ніби в безлюдній пустелі, де в повітрі здіймаються прозорі

хвилі, на шкільному подвір’ї виднілися дві хлопчачі постаті. Один з них,

закинувши потертий і обмальований шпаргалками портфель за спину, щось

весело і завзято розповідав, а інший лише замріяно слухав свого товариша.

Це пливли зі школи давні добрі друзяки Сашко і Сергій. Так, саме пливли,

бо навчальний рік вже закінчувався, а це, як знаєте, для школярів

найбільше свято.

Тому нічого дивуватися, коли побачите у школі щасливих учнів, які радісно

стрибають аж під стелю, розмахуючи руками, або тих, що, перечіпаючись,

біжать від шкільних порогів.

Причалили наші хлопці аж біля сільської дошки для афіш, якою завідувала

місцева активістка і журналістка Ганнуся. Вона якраз розвішувала тоді нове

оголошення. Дівчинка вчилася з хлопцями в одній школі, але була на рік

молодшою – ходила лише в сьомий клас. Та під кінець року маленьке

світловолосе дівча розквітло, наче весняна кульбабка: витягнулося, личко

стало кругленьким, наче сонечко, губки і щічки порожевіли, як стиглі

яблучка, а ясні блакитні очі горіли якимось незвичайним сяйвом. Але

неслухняне, біле, як пух, волосся й досі сміялося веселими кучерями.

Ганнуся, уздрівши хлопців, привіталася з ними і щиро усміхнулася. Це

неземне обличчя зачарувало Сергійка, який у вирі змішаних почуттів таки

зумів у відповідь склеїти щось схоже на усмішку. Здається, хтось

закохався.

- Привіт, Ганько, - як завжди, трішки грубувато сказав Сашко, - кого вішаєш?

- Не кого, а що! Це нове оголошення.

- Цікаво…. М-м-м…. а про … про що? – запинаючись, процідив нарешті Сергійко.

- До нас у п’ятницю приїжджає гіпнотизер. Уявляєте? Це неможливо

пропустити! Весь наш клас прийде подивитися. А ви будете?

- Чого ми там не бачили, - сказав Сашко, - якийсь шарлатан старий

пришвендяє. Ого! Та ще й п’ять гривень плати! Ще чого! Сєрий пішли.

- Та чого ти, Сань. Давай підемо, - Сергійко як дізнався, що там буде

Ганнуся, то готовий був і десятку викинути тільки б піти на той концерт. –

Чи ти боїшся, що тебе загіпнотизують? Га?Ха-ха!

- Нічого я не боюся. Підем, то й підем. Мені все одно.

Сашко був на своїй хвилі, тому не помічав, що Сергійко запав на дівчинку,

а то розкусив би його таке палке прагнення подивитися на гіпнотизера.

Уроки все не лізли в голову юнака. Як не старався Сергій, а далі заголовка

„Кінь Шептало“ з літератури справа не пішла. Подивиться на малюнок з білим

конем і уявляє себе прекрасним лицарем на казковому скакуні, який рятує

свою чарівну принцесу Анетту від ненаситної пащі Горинича. А вона,

врятована, крізь сльози щастя палко цілує свого визволителя і дарує йому

шовкову хустинку. Ех! Романтика!.. Та й з алгебри така сама справа, і з

фізики, і з хімії, і з біології… Треба було небораці писати любовні

романи, а не в школу ходити. А контрольні вже на носі.

Наступного дня, в п’ятницю, починалися перші підсумкові. Сергій помітно

нервував, бо нічого абсолютно не вивчив. А Сашко? Той взагалі ніколи не

нервує, хоч прочитає хоч не прочитає що-небудь. Секрет простий: добре

треба влаштуватися – сісти біля круглої відмінниці. Що й зробив наш Сашко.

Тому підсумкова виходить мінімум на семірку.

„Д-з-з-з-з-!“, - продзвенів перший дзвінок. Всі порозбігалися по класах.

До „8-Б“ зайшла Олеся Вікторівна:

- Доброго дня, діти! У нас сьогодні підсумкова контрольна робота з

української літератури. Приготуйте чисті листочки, а брудненькі заховайте.

Це вона говорила про шпаргалки. Т-с-с! Якщо раптом вона викладатиме у вас

щось, то навіть не витрачайте часу на ці писаки, бо своїми трьохметровими

завдовжки й завширшки, й завтовшки окулярами Олеся Вікторівна просканує

вас наскрізь і дасть такого запотиличника, що довго пам’ятатимете. Будемо

вважати, що я врятувала вже когось від неминучого червоного вуха. Цікаво,

чи врятується Сергійко, бо він сьогодні зранку вже встиг дещо накидати на

листочку. „Ну відвернися! Чому вона так дивиться на мене? Тільки б не

застукала. Я лише одним оком! Отак – зирк! Гоп! І є відповідь! Ху,

пронесло“. Олеся Вікторівна підвелася. Вона любить ходити отак між рядами,

щоб прослідкувати чи не списує хтось. Тихенько, аби не сполохати думок

учнів, вчителька підійшла до вікна і, на мить примруживши очі, усміхнулася

до сонця. Сергійко задивився на неї – ніколи не бачив хлопчина Олесю

Вікторівну такою замріяною. Задивився роззява та й впустив шпаргалку.

Вона, як легенька пушинка, не поспішаючи полетіла додолу і впала у щілину

між дошками підлоги. Сергійко завмер. Серце не знало від чого тьохкати: чи

від щастя, що вчителька проґавила злочин, чи від горя, що немає звідки

списувати. Та все ж щось нашкрябав. „Д-з-з-з-з-!“, - залунало в коридорі.

- Ну, дітвора, здавайте роботи! Ви були сьогодні молодцями!

(Це як сказати)!

- Ой Сань, попав я, як муха в павутину!

- Що, не написав? Це на тебе не схоже! Література ж твій коник!

- Ще й з алгебри самостійна, з біології - контрольна. Я цього не переживу!

- Та розслабся. Виявляється, на біології всі, хто хоче подивитися на

гіпнотизера, ну отого, що Ганька розказувала, йдуть в клуб.

У Сергійка аж на серці повеселішало, як тільки він почув це ім’я. Забулася

вже й замріяна Олеся Вікторівна, і невдячна шпаргалка, і контрольна з

літератури. Але, щоб Сашко нічого такого не запідозрив, сказав:

- Точно, Сань! А я бач і забув вже про ту Ганьку. М-м-м… З голови вилетіло.

- Те! Головне після уроків не забуть про нашого „Запорожця“. Бо він і

заіржавіє в бур’янах.

Хлопці говорили про стару таратайку, яку вони викупили у Сашкового сусіда

і хотіли відремонтувати, щоб потім прокатнутися селом всім на заздрість.

Самостійна з алгебри була усною. Цього хлопці не чекали. Тому вліпили їм

по двоякі. Ну й що, не всім же бути „піфагорами“ та „сократами“. Тож ішли

в клуб наші друзі, як дві похмурі дощові хмари, пускаючи перехожим

погляди-блискавиці. Де пройдуть – аж холодом повіє. От яка, шановні, зла

сила дві двійки з математики. Ух! А назустріч їм з фотоапаратом і веселою

посмішкою бігла щаслива Ганнуся. Їй доручили написати про концерт

гіпнотизера і зробити фотографії дійства.

- Уявляєте! Я напишу статтю про гіпнотизера. Може, ще надрукують в

районній газеті!

- Молодець, Ганнусю, – дещо прояснівши від світлого погляду дівчинки,

сказав Сергійко.

- Тільки ви поспішайте, бо вже починають. Бувайте!

- Скільки людині треба для щастя. Написати статтю! Тьху! Чи й не радість!

– бурмотів собі під ніс Сашко.

А концерт вже почався. На сцену вийшов маленький, з довгим чорним

кучерявим волоссям і бакенбардами, як у Пушкіна, чоловік років сорока. „Ну

просто Вольф Мессінг“, - думали собі хлопці. Відчувалося, що вони з нього

кепкували. Так, не вірили хлопці в „абру-кадабру“.

- Шановні присутні, доброго дня! Не буду тягти час і почну програму.

Попрошу вас робити все, що я говоритиму. Добре? Добре. Тож зараз я проведу

ось так перед вами рукою, ви закриєте очі, і на рахунок „три“ ви їх

відкриєте.

Так всі й зробили.

- А тепер я можу сказати в кого з вас у кишені дірка! У тебе, чоловіче!

І справді, у дядька Івана, в того ж Сашкового сусіда, в кишені штанів була

отака дірка - на три пальці. Всі аж ахнули! Тепер зрозуміло, чому він

завжди жаліється, що все в нього десь дівається.

- Ну що!? Це був лише розігрів! Тепер я прошу для наступного експерименту

на сцену п’ятьох бажаючих!

Сергійко помітив, з яким захопленням Ганнуся виглядала цих п’ятьох

сміливців, вона аж сплеснула руками від радості, коли на сцену вийшли двоє

з її класу. Це був шанс показати свою сміливість дівчині, а заодно

потрапити на шпальти „Лубенщини“.

- Сань, пішли! Диви, ще двох не вистачає.

- Ще чого? Що я там забув! Ще змусить мене хрюкати чи кукурікати! Е ні!

- Ти чого! А може, ми не піддаємося гіпнозу, може, ми унікальні, розумієш!

Це шанс стати відомими!

Умів же Сергійко переконувати.

- Ну гаразд, пішли! Відомими це добре.

Ганнусі стало приємно, що Сашко з Сергійком наважилися на випробування.

Вона дивилася на них із захопленням і не могла відірвати погляду.

- Ох і сміливі у вас парубки, - сказав гіпнотизер. – Оскільки зібралися

біля мене самі школярі, то й сеанс буде про навчання. Гаразд? Що ж, ви

зімкніть свої долоні. Міцно! Я ставитиму вам запитання, а у відповідь,

якщо вона правдива, ви будете розмикати руки. Збрехати не вийде!

Він потім щось по-своєму ще бурмотав, махав руками, ногами, як індіанець,

і нарешті почав говорити.

- Хто сьогодні отримав дванадцятку?

Руки розімкнулися в семикласника Ігоря.(Оце так питаннячко!) Наші хлопці

не на жарт розхвилювалися.

- Та розмикайтесь, - пошепки говорив Сашко, - що це за чудасія!

- Хто сьогодні отримав семірку?! (каже, мов у воду дивиться)

Гоп, і руки звільнилися в десятикласника Ванька Зашийчобота. А в Сергійка

з Сашком аж голова диміла – так старалися розімкнути долоні. Ні, нічого не

виходить! Як дізнаються всі, що вони сьогодні отримали з алгебри, ото

сміху буде! А Ганнуся, що подумає! Вона, до речі, дещо посмутніла.

- А хто четвірку схопив?

А схопив її Колько Нетудихатенко. От тобі і все! На сцені залишилися Сашко

з Сергієм.

- Краще б я захрюкав, - сказав Сашко товаришеві.

- А хто ж двійку отримав? – єхидно промовив гіпнотизер.

І синхронно, наче професійні танцюристи, небораки звільнили руки. У залі

зареготали. Оце так прославилися! Особливо було соромно дивитися в очі

Ганнусі і вчителя алгебри.

Хлопці зійшли зі сцени. Через цей невдалий тріумф друзі не хотіли вже

засиджуватися в клубі. Але про ситуацію з двійками глядачі вже забули, бо

далі показували не менш смішні трюки ( та й з ким не буває – хоч раз в

житті, але всі отримували двійки). Пам’ятаю, хтось ще розказував, що

гіпнотизер так начаклував, що дорослі дядьки та тітки починали бачити себе

дітьми і уявно гралися у пісочку та бавилися іграшковими машинками:

„Жу-жу-жу!“. Хи-хи-хи! Весело було! Але не нашим артистам:

- Сань, сто відсотків він учув, що ми з нього глузували! От не везе!

- Сам винен, не треба було туди сунуться. А-а-а, чи ти перед Ганькою хотів

показатися. Щось не рівно ти дихаєш до неї. Га?

- Шо? Де? Нічого подібного! Вона напише про нашу ганьбу! За що її любити.

Тьхе!

Але Сашка це чомусь не переконало. Та ви не турбуйтеся, Ганнуся про дебют

товаришів на великій сцені не написала! Вона добра і щира дівчинка.

Сергійко аж розцвів, коли дізнався про ту новину!

- Сань, скоро й наступні підсумкові. Мабуть, візьмусь за голову!

- Я теж! Бо мало чого, приїде ще якийсь гіпнотизер і, на тобі, знову руки

не розімкнуться!

- Ха-ха-ха! – голосно засміялися дві постаті вдалині, що весело „пливли“

зі школи одного сонячного дня.

„Тимурівці“

- Ура! Ура! – весело кричала Ганнуся, забігши до класу. – Надрукували! У

„Лубенщині“ надрукували мою замітку!

І весь „7-А“, захоплений новиною, накинувся на газету.

- Оце так! Молодець Ганнусю! Тепер наш клас точно визнають найкращим у

цьому році! Ну що, запхнемо той „8Б“ за пояс? ! Га? –говорив Ігор Шевчук

- Легко! – радісно загомоніли всі. – Будуть старшаки сидіть собі та

облизуватись! Ха-ха-ха!

- О! А давайте всім покажемо газету! Усім-усім! – зайшовся Славко

Перепилиця. – А головне - директору! Ходімо!

І 7 клас, наче бджолиний рій, порушивши ранкову тишу, полетів шкільними

коридорами і класами, розмахуючи свіженьким номером „Лубенщини“. А на

чолі цього гурту стояла маленька білокоса дівчинка - талановита

журналістка Вовчика Ганнуся Рудько. Сьогодні, мабуть, вона була

найщасливішою людиною в світі, адже її обличчя випромінювало невимовну

радість, а в блакитних великих очах мерехтіли гарячі вогники, які готові

були запалювати нові ідеї.

Усі щиро вболівали за Ганнусю. А Овсій Григорович, наш директор, навіть

потиснув їй руку:

- Молодець, Ганнусю, - говорив він. – Тепер відзначимо тебе грамотою! Так

тримати!

- Дякую! Буду старатися, Овсію Григоровичу!

Але, мабуть, я трохи помилилася, коли сказала, що всі раділи. Невесело

сьогодні стало лише восьмикласникам (з „Б“ класу). Як дізналися вони, що у

скарбничці успіхів „7А“ буде ще одне досягнення, то мов води в рот

набрали: ні „ме“ ні „бе“ тобі! Засіли собі в класі та й похнюпили голови!

- Ні, Народ, - сказав Сашко, - це так лишити не можна! Як стануть вони

найуспішнішими цей рік, то уві сні ми побачимо ту путівку до літнього

табору! А ви знаєте, там така природа: річка, сонце, пісочок… Ех!

- А, що ти пропонуєш – фізичну розправу чи що! Артист! – завелася Танька

Михнюк.

- М-да! Та й замітку з нас точно ніхто не напише! І про що? Правда? –

сказав Вітько.

- Еге ж.

- Ну що! Думайте, ви ж розумієте нам ця путівка просто необхідна,- додав

Сашко

- Не так путівка треба, як випередити тих малявок!

- Це правда! Ха-ха-ха! – зареготали всі у відповідь на Вітькові перли.

Нарешті, хоч трішки проясніло у класі, а то сиділи, як сичі. Та й користі

з того - все одно нічого не придумали аби відвоювати путівку. Ой! А я вам

про неї і не говорила. Одним словом: пообіцяли найкращому класові в кінці

року подарувати путівку до табору у Нових Санжарах. Нагадали про це в

понеділок на лінійці.

Сергійко вдавав, що теж був не задоволений таким стрімким ходом подій,

адже, як знаєте, Ганнуся запала йому в серце. Однак інтереси класу понад

усе. І навіть Сергійко теж думав, як підняти рейтинг „8Б“.

Нарешті, уроки закінчилися. Всі повилітали з класу і хто куди. Одні – на

Садову, інші – на Шевченка. А наші Сашко і Сергій жили на вулиці Гагаріна

– один на одному кінці, а інший – на другому. Пам’ятаю, хлопці колись

мріяли навіть стати космонавтами, бо мовляв, на вул. Гагаріна живуть лише

підкорювачі космосу. Тож ішли наші зореплавці додому та й думали, що ж

робити:

- А знаєш, Сань, у мене є ідея, а давай організуємо усім класом загін

„тимурівців“ і будемо допомагати нашим селянам! Та нам за це і галочок

ніяких не ставитимуть – відразу ту путівку віддадуть. Га? Ну як! Здорово

придумав?

- Нічого собі! Та ти талант, Сєр! „Тимурівці“!..- замріявся Сашко і, наче

справжній актор, повів далі. - Так! Гм-гм! Всім розійдись, бо ідуть учні

найкращого класу Вовчицької школи!

- Танька була правою – справді артист!

Отак, сміючись і уявляючи себе вже одною ногою в таборі, ішли хлопчаки зі

школи. А вже наступного дня ідея Сергійка активно обговорювалася у класі.

Все було, наче на справжній військовій раді: на середину кімнати зсунули

столи, зробили серйозні, як в генералів, обличчя, на „шухері“ поставили

двох вартових і, звичайно ж, графин з водою на стіл. Для повної музики не

вистачало тільки диму з люльки, але хлопці, щоб не отримати по вухах,

вирішили якось обійтись і без цього. Тож сиділи і вирішували долю

Сергійкової ідеї:

- Ну що, колеги, приймаємо рішення! – пошепки, але твердо сказав Сашко. –

Хто „за“ - підніміть руки!

І кожен з класу проголосував „за“. Сашко усміхнувся, проте, як справжній

командир, задумливо насупив брови і пустив серйозний проникливий погляд на

учнів.

- Мені дуже приємно, що всі ми тверезо розуміємо складне становище нашого

загону і шануємо думки товариша Сергія Сергійовича! Тож після навчальних

процесів, не марнуючи жодної секунди, вирушаємо на службу! Ура!

- Ура! Ура! Ура! – гордо вигукнули всі.

Почалися заняття. Відповідали як ніколи! Учитель говорить: „Та сідай вже,

молодець!“. „Ні, я ще знаю… “ або „А хочете я вам і про того, і про цього

розкажу“. Ох і давали жару! А педагоги не могли й натішитися, мовляв,

якими ще стараннішими діти у восьмому класі під кінець навчального року

стали

Насилу, уроки підходили до кінця, бо якщо так енергійно відповідати сім

уроків підряд, то й голова лусне. Інші класи помаленьку розійшлися, а „8Б“

ще затримувався – лаштували собі пов’язки „тимурівців“. Ху! Приладнали.

Тепер можна і рушати на допомогу односельцям. Вийшли гуртом зі школи і

гайда до дороги висліджувати яку-небудь бабусю, щоб перевести її через

дорогу. Дивляться, коли з магазину виходить старенька.

- Народ, бачу немічну бабусю! Побігли!

І тридцять дві душі, наче хмара, посунули у бік бабусі. Вона, бідолашна,

як побачила цю картину, то так злякалася, що швиденько, взявши сумки під

бік, полопотіла через дорогу швидше, аніж всі „тимурівці“ разом узяті і

зникла десь вдалині.

- От, упустили, - відхекуючись, сказав Сергійко.

- Нічого страшного! Та все ж ідея з бабусями мені здається не дієвою, -

відповів командир гурту Сашко

- О, так давайте по дворах ходить та питати чи потрібна кому допомога. Ну

як? – запропонувала Танька.

- Та давайте!

І сміливі восьмикласники рушили у перший зустрічний двір. Але запитати чи

треба допомогти тут кому - забули. Побачили, що якийсь дідусь набирає в

колодязі воду і нумо до нього. Відвели від криниці і самі приступили до

роботи.

- Дідусю, ми „тимурівці“! Куди вам воду носити?

- На грядку, капу-пу-стку поливати… А… цей…

- Не турбуйтеся, ми вправимось.

Мабуть, відер двадцять влили помічники в грядку. Полили не лише капусту,

а й картоплю, й моркву, й помідори. Так що розлилося в діда на грядці

ціле море, а в колодязі, певно, вже й краплини не лишилося.

- Ху! Упорались! Ой ні, дідусю, не треба нам дякувати за допомогу. Скажете

краще про наш подвиг директору школи! А ми рушаємо допомагати іншим.

Старенький не встиг і оком моргнути, як малі трудівники вже покинули його

подвір’я.

Біжать, коли чують, що за синіми блискучими ворітьми дядько з тіткою

лементують, а разом з ними й порося кувікає. Зраділи „тимурівці“, що ще

комусь потрібна допомога і почимчикували до того подвір’я, де зчинився

галас. Виявляється, що чоловік, коли йшов годувати свиню, випадково

випустив її із загону – тепер бігає „п’ятачок“ по двору і ніхто не може

його загнати на місце. Наша тридцятка вирішила допомогти хазяїнам.

- Ну, тьоть Зін, ми її зараз заженем!

І кинулися восьмикласники бігати за поросям. А воно ж не знає куди йому

дітися та й тікає куди очі бачать. Що робити? Хтозна! Вже й так і сяк

його! Тітка Зіна з чоловікам вже почали боятися за психічне здоров’я свого

поросяти. Але ситуацію в свої руки, чи пак - в лапи взяв Бім – Сергійків

собака, який завжди виглядав свого господаря біля школи і скрізь його

супроводжував. Він тільки „Гав!“ на П’ятака – він зразу в саж! Оце так

пес! „Тимурівці“ і не чекали такого повороту. А тітка з дядьком полегшено

зітхнули і чемно подякували рятувальникам і рудому Біму за роботу.

День підходив до кінця, небо затягувалося червоно-жовтою поволокою, з паші

йшла череда корів. А наші „тимурівці“, зморившись, збиралися рушати по

домівках. Не дивлячись на таку велику кількість зроблених справ, їм чомусь

було сумно.

Наступного дня новина про їхні героїчні вчинки облетіла все село. Ох сміху

було-о-о. Особливо в школі. Овсій Григорович, зайшовши до класу, сказав:

- Добридень, „тимурівці“! Ну що наламали дров!

- Ви нас вибачте, ми не хотіли, щоб так вийшло! Думали допомогти, щоб

отримати путівку.

- Ха-ха-ха, - ще більше розвеселився директор, - ви й так її отримаєте!

- Що? Навіть статтю ніяку не треба писати для цього? – запитав Сашко.

- Усе треба! А учитися – найперше. Через вашу любов до навчання і

старанність на педраді було вирішено путівку до табору віддати „8Б“. Так

що тримайте.

- Ура-а-а!!! – закричали щасливі „тимурівці“ і вже лаштували речі до

поїздки у сонячні Санжари.

Ремонт для Рекса

Надворі останнім часом така спека, що мій песик змушений спати не в будці,

а на своєму „собачому” подвір’ї. Викопавши глибочезну яму, він цілими

днями відлежує в ній боки. Та доки Рекс був у „відпустці”, до його будки

почали навідуватися пернаті гості. Майже кожного дня мені доводилося

бачити, як до Рексового будинку регулярно залітають чи то горобці, чи то

синички. Цікаво, що ж вони там поробляють?

От одного дня я вирішила прослідкувати за ними. Сівши під яблунею, уважно

спостерігала за будкою. Оце так! Виявилося, що пернаті надумали непогано

облаштувати своє гніздечко. Кожного дня вони виносили з будки пухнасту

шерсть песика. От розумниці! Тепер в них будуть найтепліші гніздечка на

все село. Та історія на цьому не скінчилася.

Коли почали йти дощі, Рекс вирішив перебути негоду в будці. Залізши в свій

будинок, він виявив, що хтось зробив йому безкоштовний і НЕБАЖАНИЙ ремонт.

Адже все пухове „опалення” синички й горобці прилаштували до своїх гнізд.

З того часу мій песик ні на крок не відступає від будки, щоб ніякі пернаті

„будівельники” не вдерлися до його теплої господи.

Манька-трактористка

Наш сусід — тракторист, який добре знає і любить свою роботу. Якось

навідався до нас, коли я саме читала оповідку в „Соняшнику“. Читала і

сміялась. Сусід запитав, що там таке веселе пишуть. Я й переповіла.

„Навесні, коли поля орали, й зі мною, бувалим трактористом, трапилася

прекумедна історія, — пригадав гість і собі. - Уявляєш, ми з козою баби

Федори — Манькою — удвох на тракторі поле орали. Як це? А ось так”.

…Одного весняного ранку тракторист вирушив на оранку. А туман стояв

такий, що хоч ножем ріж. Але те не стало на заваді, і він завів трактора в

загінку. А коли дійшов до протилежного краю поля, зупинився, щоб оглянути

плуга. Зирк, а до борони, що за плугом, прип'ята ланцюгом коза. Вочевидь,

якимось чином зачепилася за неї й відтак борона тягнула її за трактором

майже з кілометр.

М-м-е! М-м-ме! — обізвалася коза, побачивши людину.

Довго чухав потилицю спантеличений тракторист, намагаючись зрозуміти, як

могло статись таке диво. Потім сів на трактор, розвернувся і поволеньки

потягнув козу туди, звідки привів. На краю поля зупинився, відчепив рогату

„трактористку“ від борони, аж чує десь неподалік, як хтось із розпачем у

тумані гукає:

Манько! Манько!

То була баба Федора. Шукала свою козу, яку незадовго перед тим припнула на

краю поля, порослому травою, щоб попаслася. Тільки, мабуть, цього разу

припнула ненадійно, тож кілок і висмикнувся. А неприпнута коза — тварина

вільна, і понесло її туди, де стояв трактор. Там зачепилася ланцюгом за

борону. Трактор рушив, мусила і Манька вслід за ним по-своєму поле

„орати“…

Відтоді, де б тракторист бабу Федору не зустрів, завжди перепитує:

Як там ваша Манька-трактористка?

Мурчикова сметана

Сашко дуже любить свіжу сме¬тану — запашну, солодкувату. Мама якраз

принесла глечик саме такої смакоти. Збиралася наварити вареників і

почастувати ними всю родину. Коли ж узя¬лася за приготування тіста,

з'ясу¬валося, що в хаті немає кислого молока. Тож хутенько зібралась до

магазину. Тим часом глечик зі сметаною поставила на кухні на найвищій

полиці — туди, де, знала напевне, кіт Мурчик, іще один відомий

„шанувальник“ сметани, її не дістане. І пішла.

Тим часом на кухню нагодився Сашко. Побачив сметану на по¬лиці – слина

потекла. Як дістати те добро? І для Сашка глечик стояв зависоко. Хлопчина

швидко зметикував, як треба вчинити. Узяв табурет, поставив на нього

менший табурет і видерся на ту барикаду. І вже, було, дістав глека, раптом

не втримав рівно¬вагу і додолу — геп! І сметана у горщику — разом з Сашком

геп¬нулася. Ясна річ, від горщика тільки друзки лишилися, а від сметани —

бризки та калюжки.

Оговтався Сашко і став гадати: як зробити так, щоб від мами не перепало?

Адже вона просила не чіпати сметани до її приходу. Він обіцяв.

Раптом зирк — побачив Мурчика, що нагодився на кухню. Сашко ухопив

пухнастика і, хоч як той не пручався, все ж навмокав його лапи у сметану.

Мурко, ображений, вирвався і побіг геть із кухні, залишивши на підлозі

такі бажані для Сашка відбитки слідів своїх лап. А щоб мама не

сумнівалася, що кіт зміг дістати так високо сметану, знову спорудив біля

полиць гірку з двох табуреток — поставив одна на одну.

Аж тут і мама нагодилася.

Побачила розгардіяш — сплес¬нула в долоні.

— Це наш Мурчик шкоди на¬робив, он його сліди скрізь, — кивнув на відбитки

мурчикових лап Сашко. — Я сам на кухню тільки-но зайшов. І таке

поба¬чив…

Мама поозиралася-поозиралася і не стала карати Мурчика. Лише мовчки

осудливо глянула на Сашка. Зрозумів він, що мама здогадалася. От тільки

ніяк не насмілиться спитати: як вона діз¬налася, хто насправді винний?

А й справді, друзі, як?

У класі сонячних зайчиків

Так-та-а-к, ця зима справді була досить морозяною, сніжною і холод¬ною…

Коротше кажучи, бррр! Тому школярі, награвшись у сніжки, накатавшись на

лижах, чекали перших променів сонця. Проте завжди через непостійну

товаришку учнів – перерву - яскраві зимові дні марно пропадали за вікнами

класу. Та на те ми й школярі, щоб шукати нові виходи з кепських ситуацій.

Ось послухайте, як одного сонячного дня учні 8 Б класу використовували

свою невичерпну фантазію.

Була велика перерва (не така вона й велика, лише якісь ЗО хвилин), але

майже нікому не кортіло навіть зриватися з місця. Ха-ха! Ще чого? Коли у

класі було так світло і тепло.

Сашко щось швидко зубрив, хтось широко позіхав, хтось грався тенісним

м'ячиком… Здавалося, що у класі, де завжди кипить невпинна енергія,

зупинився час. Чи навіть не зупинився, а ледве-ледве тягнув свої важкі

ноги. Проте Сашко Макуха, якому набридло сумувати, витягнув з портфеля

свою допотопну стругачку з невеличким круглим дзеркальцем і з лукавою

посмішкою став дражнити дівчат. От, бешкетник! Недовго чекаючи, до його

нехитрої забави приєдналася решта хлопчаків. Та, отримавши доброго

прочухана від уже натренованих у таких справах рук дівчат, вони швидко

переметнулися на іншу гру. Дорослі вже, здавалося б, „дядьки” грали у

квача сонячними зайчиками. Та це вже були не сонні ведмеді - хлопці грали

енергійно, жваво: то бігали по класу, щоб краще прилаштувати свого зайця,

то наймали собі помічників, які видавали схованку ворога. Іноді

здавалося, що це був не квач, а справжнісінькі повітряні бої.

Помічник то велика і відповідальна справа, адже від нього дуже багато

залежить. До того ж, ще можна було нарватися на неприязні слова

суперників. Але, якщо говорити серйозно, то помічниками ставали ті, в

кого не було своїх стругачок із секретом. Серед таких обділених була і я.

Проте все одно хотілося пограти. На щастя, мені випав хороший напарник!

Ну, як випав? Просто ще з шостого класу він мій сусід по парті, тому більш

надійної і перевіреної людини, ніж я, годі було й шукати. Керівником

заячих польотів моєї команди був відомий уже вам Сашко Макуха. Нам,

звичайно, не пощастило, бо сиділи за першою партою, тому ворог міг бачити

всі наші „карти“. Та спробуй від мене сховатися, вороже!

У квача грав також Шостак Сергій. У нього єдиного не було помічника. Тому

майже всю гру він ховав свого зайця в різних закапелках класу. Та хоч

Сергіїв заєць був гладким (він пускав його екранчиком калькулятора),

сховатися надійно міг. І от, коли наша з Сашком команда стала „квачем“, я

в першу чер¬гу почала шукати схованку Сергієвого підопічного. Адже скоро

урок і у програші залишатися аж ніяк не хотілося. Де ж він його сховав?

Доки Сашко ганявся за прудкими зайцями однокласників, я вишукувала того

гладкого, калькуляторного. А хвилини спливали й сплива¬ли! Сашко відчутно

хвилюва¬вся - надія покладалася на мене… і тут! Зайшло сонце! Це був

кінець. Проте, навіть у напівсонячному класі я знайшла Сергійкового зайця.

Він переховував його у роззявленому портфелі Вітька. От тільки б знову

стало ясно.

Коли тривала коротка темна пауза, я вказала своєму відчайдушному

напарникові, де розташувався ворог. І як тільки виглянуло сонце, одночасно

із дзвоником Сергійків калькуляторний заєць попався. Ху! Операція пройшла

успішно. Але „квач“ ще довго дувся на мене. Та це була лише весела гра. І

коли закінчилися уроки, ми з посмішкою всім класом згадували наш сонячний

шкільний день!

Мікроб-свистун

Розповім, друзі, сьогодні таку історію. Сталося те в школі. Була

математика. На цьому уроці, скажу по-правді, сидимо як миші, навіть муха

не дозволить собі задзижчати, адже в класі Борис Миколайович - гроза

порушників дисципліни. Як завжди, сиділа я з Оленкою, вона така

хвороблива, що примудрилася майже все літо провести вдома з замотаним

горлом. От розв'язували ми різні рівняння . Старався навіть Сашко - усім

відомий шибеник і двієчник. Але на математиці він працював як ніколи, аж

лоб морщився від думок, кажуть, планує стати академіком. Та ви не вірте

тим обіцянкам. Сьогодні він академік, завтра льотчик, післязавтра

-пожежник. Такий вже був хлопчина.

Тихо-тихо. Чути тільки, як хутко шкрябають ручки та шелестять в кишенях

шпаргалки. Оленка теж щось собі уважно писала на чернетці, але один

неслухняний мікроб, якому набридло сидіти без діла, вирішив прогулятися

по класу і порушити мовчанку. Тому, залоскотівши в носі дівчинки, він зі

свистом вилетів на волю

- А-а-ф-чхи!

Борис Миколайович нічого не зрозумів. Бо свистіти в нього на уроці міг

дозволити собі тільки сміливий. Відразу підозра впала н а Сашка. Ото не

щастить. Тільки вирішив стати зразковим учнем, як знову влип у „кримінал“.

Та як він не віднікувався і не виправдовувався, наступного дня прийшов з

батьками, як і велів Борис Миколайович. Оленка, злякавшись, нічого нікому

не сказала. Знала про її таємницю тільки я! Але… зачекайте, здається,

знає ще дехто, та навряд він визнає свою вину… Мікроб-свистун вже давно

заховався у якомусь закапелку класу.

Руда та ще й з кактусом

В Інтернеті познайомилася з Вовчиком. Не знаю… Завжди боялася подібних

зустрічей в мережі, а тут… Ні, він класний, вміє розвеселити, але я ж

його не бачила. А якщо він мені не сподобається, якщо він взагалі не

Володя? Хм… Але зустріч вже призначена. Так - так, сьогодні о п'ятій

біля кафе… Ой, а як же воно називається? Де ж я знайду Вовчика? Все -

подумає, що злякалася. Де ж, де ж той папірець? Ну-ну… Так, зберися,

Олено, і згадуй. Щось з квітами пов’язано. Може, „Орхідея“, ні-ні —

„Волошка“. А, може… І придумалося поназивати у місті кожну другу кафешку

всякою травою. У-у-х! Ну добре, зайду до кожної. Зараз підфарбуюся,

одягнуся… Ой, а що ж одягти? Це ж моє перше побачення. Так, треба щось

особливе, щоб він побачив - і упав. Ні-ні, щоб побачив, сказав: „Боже,

яка краса!“ - а потім хай падає. Точно! А що у нас є? Треба одягти

спідницю, щоб зацінив мої стрункі ніжки. Але зараз зима… Ні, ніжки

важливіше. Вдягну цю, оранжеву, якраз під колір волосся. І салатовий

светр, щоб привернути увагу. Він побачить, що я яскрава особистість і

закохається по вуха.

Так, одягнулася, пальто натягла… У-у-й! А реквізит! Як же він мене

впізнає. Ми вчора домовилися, що я буду тримати в руках вазончик з

кактусом, а він з фікусом. Просто кактус - це перше, що прийшло мені в

голову, адже стояв прямо перед компом.

Тож отак, вся під колір веселки, з кактусом у руках і скуйовдженою рудою,

як факел, головою побігла шукати своє кохання. Відразу залетіла до

„Ромашки“. Очима - зирк-зирк. Нікого з вазончиком не було. Вибігла,

глянула на годинник. Була вже шоста. Думаю, він терплячий.

Забігла в якусь „Женьшень“, не знаю, квітка це чи ні, ну на всяк випадок

заглянула. Ні, не було Вови й там.

Вже вся змучена і розчарована, забігла до „Нагідки“… І…Упс!

Посковзнулася, впустила кактус на ногу якомусь хлопцеві, наступила йому на

другу, а для повного щастя ще й перекинула йому гарячу каву на светр. Ми

упали біля його столика. Усе, в цей момент я очікувала від нього лише

шквал лайки. Але він сказав:

—Ти не забилася, може тобі допомогти?

І в цю секунду ми розсміялися на все кафе, було весело, він зацінив мій

яскравий прикид і підкреслив те, що в мене дуже гарні ніжки.

Сівши за столик, він замовив ще кави і цілий вечір ми провели за

розмовами. Найбільше Остапа цікавило, куди я так поспішала та навіщо взяла

з собою кактус. Я все розповіла. А він відповів, що о п'ятій до кафе

заходив один з фікусом, але п'ять хвилин посидів і вийшов. Ну й нехай. Що

ж він за кавалер, коли не знає, що дівчатам притаманно запізнюватися на

побачення. Так завжди було!

Коли стемніло, Остап провів мене додому, звичайно, це коштувало йому

неабияких зусиль. Не кожного ж дня тобі на ногу падає кактус.