Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення
Творчі роботи наших відвідувачів
Оля Мацишин
Дощ
Вона мов блискавка випурхнула з під’зду свого дому і помчала невідомо куди. Боса, в сліпучо – білому платтячку, вона наче метелик летіла назустріч вітру. Деякі люди оберталися їй вслід і крутили пальцем біля скроні, мовляв – навіжена. А вона бігла по розпеченому асфальту і її тендітні ніжки вкривалися пухирцями. Випещене каштанове волосся розвівалося на вітрі, серце прискорено билось, вона задихалась… не могла дихати у цьому розпеченому і переповненому людьми та машинами місті. З дитинства любила природу, а найбільше, мабуть, дощ. Любила ловити руками кришталеві сльози, любила поплакати разом з небом, любила розмовляти з дощем. Вона ніколи не брала з собою парасольку, їй не потрібен був захист від цілющих краплин, що пробуджували у неї жагу до життя.
Її не розумів ніхто, вона завжди була самотньою, мовчазною і тихою. Відсторонений погляд, порожні очі, байдужість відштовхували від неї усіх. Але такою вона була тільки між людьми, з дощем вона була іншою…
Вона ластівкою влетіла в парк і з полегшенням вдихнула свіжий аромат лісу. Тут і тільки тут вона відчувала, що вдома, у місці де її чекають і люблять. Вона розмовляла з деревами і птахами, слухала шепіт трави і листя. Тут вона була справжньою… Її очі наповнювалися життям, любов’ю і щастям. Вона сміялася і танцювала вальс зі старими деревами.
Втомившись, вона прилягла на трухляву лавочку і заснула… Сама природа співала їй колискову, а вітер оберігав від холоду.
Вона прокинулась в темній кімнаті із загратованими вікнами. Мерехтливе світло падало на чорні залізні двері. Вона опинилася у лікарні для психічно-неврівноважених людей. Її родичі оплатили лікування і закрили її у цій похмурій будівлі. Вона задихалася у своїй кам’яній клітці.
Вона не могла спокійно жити в чотирьох стінах і дивитися крізь ґрати власних втрат на небо „в кліточку“. В неї забрали дощ, ліс, сонце, життя…
Через кілька днів у місті шуміла гроза: ридало небо і страшно стогнав вітер. Вона лежала в білосніжному платтячку і мов спала. На міському цвинтарі з’явилась ще одна, зовсім свіжа могила. Люди поволі розійшлись і взялись за свої буденні справи. І тільки дощ плакав над могилою тої, яку він любив…….