Всі публікації щодо:
Симоненко Василь

Творчі роботи наших відвідувачів

Конкурс на кращу творчу роботу 2010 року

Автор: Олена Акульшина

Мій улюблений поет (Василь Андрійович Симоненко)

…Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину..

В. А. Симоненко

. Здавна наша земля українська славиться своїми талановитими дітьми, чия творчість допомагала виживати її народові навіть у найскрутніші часи негоди – це наші талановиті письменники, котрі завжди відстоювали честь неньки-України, відкривали широкому загалу справжні події, що відбувалися в суспільстві, не втрачали честі й гідності… І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, В. Стус, Л. Костенко – та хіба назвеш усіх! На мій погляд, одним із найцікавіших, справді неповторним у своїй творчості й манері був один із блискучої плеяди шістдесятників – Василь Андрійович Симоненко

Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, бачило численні вибухи мін і знарядів…

Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи в Бiiвцях, решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях i Тарандинцях. Дорога до школи була для нього мукою, і через багато років у своїй новелі „Дума про діда” Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: „…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..” 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киiвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче. Одержавши 1957 р. червоний диплом, працював у редакціях газет „Черкаська правда” (1957 - 1960 рр.), „Молодь Черкащини” (1960 - 1963 pp.) і був власкором “Робітничої газети“. Проте змістом і сенсом його життя була поезія й тільки поезія…

Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді, і хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя, і скоро в Клубі творчої молоді для нього знайшлася робота до душі. Тоді він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки сіл Київщини, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу, за його участю тоді ж був написаний і відправлений до міськради Києва Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх на національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед невинно убієнними.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

А влітку 1962 р. сталася подія, що назавжди змінила його життя: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану та Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок, і він, звіснно, обурився. На шум нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи, тож, не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив своє редакційне посвідчення, а, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби сказилися: вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції та жорстоко побили. У зв’язку з тим, що радянська влада всiляко боролася з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: „Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. „Літературна Україна” каструє мою статтю, „Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у „Зміні”, зарізані в „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” й „Вітчизни”…

14 грудня 1963 р. В. Симоненко помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку нирок), похований у Черкасах.

Протягом свого короткого життя Василь Симоненко написав багато чудових поезiй, провiдною темою яких є любов до рiдноi землi, вiдповiдальнiсть за ii долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: „Цар Плаксiй i Лоскотон”, „Подорож в краiну Навпаки”, „Казка про Дурила”; однак, на жаль, протягом п’ятнадцяти років діяла заборона влади друкувати його твори.

1995 р. – Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премiю Украiни iменi Т. Шевченка.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.